Розділ «Післямова»

«Коли люди, що дістали таку ж, як я, освіту, вимовляють ті самі слова, що і я, люблять ті самі книги, вірші, ту саму музику, ті самі картини,— коли ці люди не уникли, небезпеки перетворитися на звірів і чинити таке, на що, як ми вважали, наші сучасники... абсолютно не здатні, то де гарантія, що цього уникну я?» — так запитує у своєму «Щоденнику» (1946—1949) Макс Фріш. І його сумніви слушні. Вони — наслідок трагічного досвіду, неупередженого спостереження світу, що оточує письменника.

Щоправда, ці міркування, в їхньому, так би мовити, загальному значенні, не нові. І вони можуть навіть при нагоді правити за доказ на користь резигнації, примирення із злом. Не судіть, мовляв, то й вас не судитимуть... Все залежить від обставин... «Ми живемо в світі,— писав Камю,— де треба вибирати: стати жертвою чи катом. Вибір цей не простий. Мені завше здавалося, що, власне, немає катів, а є самі жертви. У кінцевому підсумку, звичайно».

Фріш, проте, не згоджується з цим навіть «у кінцевому підсумку». Йому замало лише констатувати, буцімто світ абсурдний, а людина — попри весь її героїзм — безсила. Фріш хоче зрозуміти, звідки беруться кати. І він хоче боротися з ними.

«Наш шаблон митця,— каже Фріш,— „.митець як аутсайдер, і не тому, що він прагне інакшого людського суспільства, а просто тому, що людське суспільство митця не обходить. Анітрохи не обходить, отож і змінювати його не треба...»

І Фріш це рішуче заперечує:

«Хто не втручається в політику, той уже прийняв політичне рішення, якого хотів уникнути: він служить владущій партії».

Фріш насамперед — заперечник, критик, викривач. Але, на відміну від багатьох інших письменників сучасного Заходу, є в нього і своя позитивна програма:

«Мета — це суспільство, яке не перетворює дух на аутсайдера, на мученика чи на придворного блазня, і лиш тому нам треба бути аутсайдерами в своєму суспільстві, оскільки воно ще не суспільство...

Терпимість до людини. Але не до грошей.

Вірність суспільству майбутнього: причому для цієї вірності байдуже, чи доживемо ми самі до такого суспільства. Близькість чи віддаленість мети, доки вона лишається для нас бажаною, нічого не змінює в напрямку».

Однак при всьому тому Фріш скоріше мрійник, романтичний мораліст, аніж прихильник певної політичної лінії. Швейцарський критик Ганс Бендігер сказав про Фіша: «Він — Гамлет, якому будь-яка держава видалася б в’язницею».

В цьому є частка істини. Але тільки частка.

Макс Фріш народився 15 травня 1911 року в Цюріху. Батько його був архітектор, мати — колишня гувернантка у поміщицькому маєтку під Харковом. Два роки Фріш студіював германістику в Цюріхському університеті, але батькова смерть змушує його кинути навчання, і він стає журналістом.

Писати Фріш почав порівняно рано. 1934 року вийшов перший його роман «Юрг Райгарт», 1937 — «Відповідь з тиші». Однак невдовзі Фріш зневірився у своєму письменницькому хисті, дав зарік більше не братися за перо і; скориставшись із щасливої нагоди, вступив на архітектурний факультет Вищої технічної школи в Цюріху. Але витримки йому стало лише на два роки. Почалася Друга світова війна, Фріш був призваний до армії і служив на кордоні артилеристом. Там він знову почав писати. То був щоденник, надрукований 1940 року під назвою «Сторінки з речового мішка». А слідом за ним з’явився роман «J’adore ce qui me brûle, або Важкі люди».

Однак технічну школу Фріш закінчив і кілька років сполучав роботу архітектора з літературною діяльністю. У ті роки Фріш пише майже самі п’єси: «Санта Крус» (1944), «І ось вони знову співають» (1945), «Китайський мур» (1946), «Коли закінчилась війна» (1948), «Граф Едерлянд» (1950), «Дон-Жуан, або Любов до геометрії» (1952). «Пан Бідерман та палії» (1956), «Андорра» (1961).

Поступово до Фріша приходить слава, а разом з нею й літературні премії. Він стає письменником-професіоналом. У 1951 році Фріш їде до Сполучених Штатів Америки та Мексіки, а згодом — до Західної Німеччини, Іспанії, Греції. Але, мабуть, не випадково подорожує Макс Фріш і по країнах «іншого світу» — по Чехословаччині й Польші, по східній частині Німеччини. В серпні 1948 року він брав участь у роботі Вроцлавського конгресу захисників миру.

Фріш був і лишається інтелігентом, що вагається і схильний більше до недовіри, аніж до ентузіазму. А все-таки його мрія — цілісна людина в гармонійному суспільстві майбутнього — залишається незмінною, якими б манівцями він не йшов до неї...

Фріш хоче бачити людину «аутсайдером у своєму суспільстві, оскільки воно ще не суспільство», хоче бачити її бунтівником, що так чи інакше повстає проти існуючої політичної системи. І це в даному випадку позиція єдино послідовна. Бо тільки перебуваючи в опозиції до режиму, герой Фріша здатний звільнитися з-під знелюднюючого тиску. Тобто здатний вийти з ролі, яку розігрує на кону стандартного буття, і спробувати знайти самого себе. Знайти для того, щоб, спираючись на це своє справжнє «я», йти до якогось нового єднання з іншими людьми, до якогось досконалішого суспільства.

Подібну людську ситуацію, виснажливу одіссею душі, і подав Макс Фріш у романі «Штіллер» (1954). Це роман соціальний, роман ідеологічний. І не тільки в тих своїх частинах, де викривається млявість і безперспективність швейцарської буржуазності або де критикується мертвотність, примарність американського капіталістичного прогресу. Навіть і там, де, здавалося б, панують взаємини чисто особисті, де скрупульозно досліджується психологія сім’ї, що руйнується, чи все новими й новими сторонами обертаються до читача традиційні трикутники подружніх зрад,— навіть там панує проблематика суспільства, кричущо актуальна. Катастрофа Анатоля-Людвіга Штіллера нічого не сказала б нам поза тим середовищем, у якому вона сталася. Та й це жалюгідне середовище не розкрило б своїх похмурих таємниць, якби Штіллер не глянув на нього крізь загратоване вікно тюремної камери.