Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Мій оборонець каже:

— Перейдімо до справи!

Мені ж історія мого міністра з гасієнди видається такою цікавою, що я не можу її замовчати. Він був чи не фабрикантом конторських стільців, що їх кожна держава потребує у величезній кількості. І не єдиним фабрикантом таких стільців. Та якось його вибрали на міністра торгівлі, і він сам, власною персоною, сів на державний стілець. Аби щось робити, він видав заборону на довіз товарів з-за кордону. Яке ж то було горе для всіх, хто любив виготовляти конторські стільці, — матеріалів скоро забракло. Можна собі уявити, що міністрові торгівлі доводилось нелегко. А як уже дійшло до останнього, тобто як матеріал, що його бракувало в країні, був закуплений у Сполучених Штатах і гарнесенько складений у стоси по той бік кордону, міністр не міг більше встояти перед бідканням конкурентів і на два тижні закон про заборону довозу був скасований. Звісно, решта всі не встигли зробити закупи, збанкрутували й були раді, коли їм запропонували вступити в трест. А міністр торгівлі, хоч йому й нічого не можна було закинути, не потребував більше віддаватися служінню батьківщині, він осів у занедбаній гасієнді, що нею хоч якось винагородила його держава, і цілою душею взявся піднімати її на ноги з допомогою кількох тисяч наймитів, що їхніх мальовничих брилів я й досі не можу забути. Коли ми сиділи на тінистій веранді, вони завше були в нас перед очима, мов білі гриби на вкритих цвітом палючих ланах, і скоро гасієнда справді стала зразковою, раєм земним...

Довідався від прокурора:

На Анатоля-Людвіга Штіллера, скульптора, востаннє замешканого в своїй майстерні по Штайнгартенгасе в Цюріху, зниклого в січні 1946 року, падає якась підозра, що її мені не можуть докладніше назвати, поки не доведено, хто я такий. Здається мені, що йдеться тут не про якусь дрібницю. Шпигунство? Не знаю, що мою думку штовхає саме в цей бік. А, зрештою, мені байдуже: я не Штіллер. Як би їм хотілося, щоб я був Штіллер! Чи він винен, чи не винен, а їм його бракує, як у шахах пішака: без нього не можна скінчити справи. Торгівля наркотиками? Коли ж ні, я відчуваю, що тут пахне радше політикою, до того ж підозра з боку федеральної поліції (так мені наче підказує вираз обличчя мого прокурора) оперта на дуже хисткі підстави. Сам факт, що людина раптом зникла, зваблює, природно, на всілякі домисли.

P. S.

Аж тепер мені спало на думку (я тим часом знову собі гортав біблію), що обидва — і оборонець, і прокурор — між іншим питали мене, чи я знаю російську мову. Я відповідав, що, на жаль, не знаю. Бо, мовляв, російська мова, мабуть, дуже гарна, як і взагалі слов’янські мови... Чи не можна було тут такого казати?

Ніщо не минуло мене! Найближчим часом вони хочуть мене звести з тією паризькою дамою. Як видно з карток, вона білява або рудувата, на вигляд дуже принадна особа, худорлява, але зграбна. Їй послали мій знімок, так само, як і братові зниклого. Дама та твердить, що вона моя дружина, і має прилетіти сюди літаком.

Прогулянка на в’язничному подвір’ї — одинцем! Так гуляти дуже приємно, але мене посідає задума. Ця пільга свідчить, що керівні панове й далі ще (або що далі, то більше) вважають мене за свого зниклого Штіллера. Вони мене лишають навіть без наглядача, і я можу не тільки гуляти по колу, а й сидіти на лавці проти сонця, малюючи собі щось гіллячкою по піску. Тільки треба не забувати щоразу стирати малюнок черевиком, а то вони вважатимуть його за мистецтво, й порахують за ще один доказ того, що я зниклий Штіллер. Минає осінь. То тут, то там, наче просто з неба, спадає на землю жовтий кленовий листок. Видно по небу, що осінь: його блакить стала блякліша, прозоріша. Повітря прохолодне, особливо зранку. Заснована павутиною просторінь. Туркочуть голуби, і коли на соборі озивається дзвін, вони здіймаються вгору, немов срібляста хмарка, а по мурах слідом за ними нечутно перебігає зграйка тріпотливих тіней, Вони сідають на гребенях дахів і на ринвах, а по якійсь хвилі опускаються знову на моє тихе подвір’я, дріботять навколо моєї лавки й туркочуть.

Я їй розкажу оповідку про Ізидора. Правдива оповідка! Ізидор був аптекар, отже, людина сумлінна. Він непогано заробляв, мав кілька дітей і був саме в розквіті віку. А вже й говорити не доводиться, що своїй дружині Ізидор був вірний чоловік. От тільки не зносив, що дружина завше питала його, де він був. Він тоді лютував, але лютував про себе, зовні не видно було нічого. Він не хотів сперечатися, бо, властиво, їхнє подружжя, як я вже сказав, було щасливе. Одного чудового літа вони вирушили — тоді саме була така мода — в подорож на Мальорку, і якби не базконечні жінчині питання, що сердили його в душі, усе йшло б якнайкраще. Ізидор був винятково лагідний, бо ж він їхав відпочивати. Прекрасний Авіньйон обох їх зачарував; вони гуляли по ньому рука в руку. До Марселя Ізидор та його дружина, дуже мила жінка, як можна собі уявити, прибули саме в дев’яту річницю свого шлюбу. Середземне море сяяло, мов на плакаті. Коли дружина стояла вже на пароплаві, що мав відпливати на Мальорку, Ізидорові, на її мовчазне невдоволення, в останню мить заманулося ще купити якусь газету. Може, трохи з самої впертості, у відповідь на її запитання, куди ж він іде. Далебі, Ізидор про таке не думав: просто пароплав іще не відчалював, і він, як звикле чоловіки, пішов трохи потинятися. Із самої впертості, як уже сказано, він зачитався французькою газетою. І коли його дружина справді попливла на мальовничу Мальорку, Ізидор, переляканий ревом пароплавного димаря, врешті підвів очі від газети й угледів, що він стоїть не коло своєї дружини, а на бруднуватій баржі, повній самих чоловіків у жовтій уніформі, що теж уже відчалювала від берега. Саме відчепили від пристані грубі линви. Ізидор бачив уже тільки, як віддаляється мол. Він скоро знепритомнів — не можу сказати, чи від проклятущої спеки, чи від того, що французький сержант затопив йому кулаком у підборіддя. Натомість осмілюсь рішуче запевнити, що Ізидорові, аптекареві, в Іноземному легіоні жилося важче, ніж досі. Про втечу годі було й думати. Жовтий форт, де з Ізидора виховували чоловіка, стояв серед пустелі, і Ізидор навчився там цінувати захід сонця. Звісно, він часом думав про свою дружину, коли не був надто стомлений, і, очевидно, написав би до неї, якби не забороняли листуватися. Франція все боролася за свої втрачені колонії, тож Ізидор побував у таких краях, про які йому й не снилось. Ясна річ, він скоро забув про свою аптеку, як інші забувають про свою кримінальну минувшину. З часом він навіть позбувся туги за країною, яку в документах звав своєю батьківщиною, тож тільки задля пристойності одного чудового ранку через багато років відчинив хвіртку й ступив на своє подвір’я, бородатий, худий, із тропічним шоломом під пахвою,— аби не налякати таким незвичним убором сусідів, що давно вже мали його за небіжчика; ну й, звісно, при боці в нього висів револьвер. Була неділя, день народження його дружини, що її він, як уже згадувалось, кохав, хоч за всі ті роки не написав їй навіть листівки. Скинувши оком на садибу, що анітрохи не змінилася, ще тримаючись рукою за хвіртку, що рипіла на незмащених завісах, як і давно колись, він на хвилю завагався. П’ятеро дітей,— усі трохи схожі на нього, але всі на сім років старші, аж йому стало якось дивно,— вже гукали здалека: «Татусю! Татусю!» Відступати було пізно, тому Ізидор відважно рушив далі, бо в тяжких боях став справжнім чоловіком, до того ж сподівався, що його кохана дружина, коли вона вдома, не зажадає вже від нього пояснень. Він повільно йшов моріжком, наче повертався з своєї аптеки, а не з Африки чи Індокитаю. Дружина сиділа, занімівши з дива, під новою парасолькою. Прегарного халата, в який вона була вбрана, Ізидор теж ніколи ще не бачив. Служниця — так само новина для нього — миттю принесла бородатому панові філіжанку, напевне вважаючи його за нового приятеля дому, але навіть без тіні огуди. «Холодно в цій країні»,— мовив Ізидор і відкотив рукави сорочки. Діти були щасливі, що їм дозволено гратися шоломом, хоч, звісно, не обійшлося без сварки, а як на столі з’явилася свіжа кава, то запанувала цілковита ідилія: неділя, дзвони, іменинний торт. Що Ізидорові ще було треба! Не звертаючи уваги на служницю, що саме розкладала начиння, Ізидор простяг руки до дружини. «Ізидоре!» — мовила вона й через нього не могла налити кави, тож бородатий гість мусив сам себе обслужити. «Що таке?» — спитав він лагідно, наливаючи їй теж кави. «Ізидоре!» — мовила вона мало не плачучи. Він обняв її. «Ізидоре! — мовила вона.— Де ти був так довго?» Ізидора наче громом прибило. Він відсунув свою філіжанку, встав і, заклавши руки в кишені, зупинився перед трояндовим кущем. Він просто відвик бути одруженим. «Чому ти ніколи не написав хоча б листівки?» — спитала вона. Тоді він мовчки відібрав у спантеличених дітей шолом, швидким, завченим рухом надів його на голову, напевне, справивши на дітей таке враження, що їм не забути його довіку: татусь у тропічному шоломі, з револьвером у кобурі, і все не тільки справжнє, а навіть уживане! А коли дружина сказала: «Знаєш, Ізидоре, тобі справді не слід було так робити!» — Ізидор мав уже досить родинної ідилії. Він витяг (мабуть, знову швидким, завченим рухом) револьвера і вистрелив просто в м’який, не торкнутий іще, цукровою піною оздоблений торт. Можна собі уявити, яке з цього вийшло свинство. «Ну, Ізидоре!» — крикнула дружина, бо її халат був геть увесь, від верху до низу, оббризканий кремом. І якби не було наочних свідків — невинних дітей,— вона б усю ту візиту, що тривала ледве десять хвилин, вважала за! галюцинацію. Оточена п’ятьма дітьми, мов та Ніоба, вона ще встигла побачити, як безвідповідальний Ізидор спокійно виходить за хвіртку, із неможливим тропічним шоломом на голові. Після того струсу бідолашна жінка ніколи вже не могла дивитися на торт, щоб не згадати про Ізидора, тож усі її жаліли і в чотири, а радше в тридцять шість очей раяли розлучитися. Та мужня жінка все надіялась. Що він винен, і так було ясно. Але вона сподівалася, що він покається, жила тільки для п’ятьох дітей, народжених від Ізидора, і ще цілий рік, як та Пенелопа, не здавалась на намову молодого адвоката, що, не без особистого інтересу, приходив до неї та підбивав на розлучення. І справді, настав знову її день народження, Ізидор повернувся, привітався, як звикле, сів до столу, відкотив рукави сорочки й знову дозволив дітям бавитися своїм шоломом. Та цього разу їхня радість від того, що вони мають татуся, не тривала навіть трьох хвилин, «Ізидоре, сказала дружина,— де ти знову волочився?» Він підвівся, вже, хвалити бога, не стріляючи, навіть не відбираючи в невинних дітей шолома, ні, він тільки підвівся, закотив знову рукави й пішов до хвіртки, щоб уже ніколи більше не вернутися. Бідна дружина аж заплакала, підписуючи заяву про розлучення. Але підписати мусила, бо Ізидор не зголосився у визначений законом термін, аптеку його продали, нове подружжя жило собі скромно й тихо, а як термін скінчився, шлюб їхній був зареєстрований у відповідній державній установі, одне слово, все пішло нормальною колією, що мало особливе значення для дітей, які тим часом підростали. На запитання, де їхній татусь доживає віку, вони так ніколи й не дістали відповіді. Не дістали ніколи навіть листівки з краєвидом. Мамуся й не хотіла, щоб діти про таке питали,— вона ж сама не мала права питати цього в татуся...

На віскі вони грошей не мають, а на телеграму до Мексіки мають — аби швейцарське посольство потвердило, що там не тільки існує паскудний закуток, званий Орісабою, а й справді є ціла низка квітучих гасієнд, що частину їх таки посідають колишні міністри і що деякі гасієнди більші за Цюріхський кантон, а деякі й ні. Зрештою (повідомляє мене мій ретельний оборонець), посольство не може потвердити, що на якійсь із мексіканських гасієнд працював коли-небудь швейцарський підданець.

— Ну от,— кажу я,— тепер ви самі бачите!

— Що?

— Що я не швейцарський підданець, пане докторе, а отже, й не можу бути вашим зниклим Штіллером.

Щоразу, як один із нас знаходить особливо логічний доказ, він другого анітрохи не переконує. Мій оборонець сягає до своєї теки і справді вручає мені сигару, навмисне для мене куплену. На жаль, не тієї марки, що я люблю, та все одно я зворушений.

— Чи можете ви дати слово честі, що дійсно були в Мексіці? — питає він.— Без жартів!

Смішно: така дрібниця, як сигара десь на франк, відразу тебе зобов’язує, ти вже не можеш у відповідь на запитання свого благодійника просто мовчки повернутись до нього спиною... Чи я дійсно був у Мексіці! Кожен може сказати «так», але не кожен, гадаю, може розповісти моєму оборонцеві, як бідолашному робітникові болить спина, коли він збирає спідняки на такі ось сигари, бо то найнижчі листки на бадилині, твердіші за верхні, сірі від пороху та піску й крихкі — не так візьмеш, він уже поламався. А робітникові платять тільки за цілі листки. Тими так званими спідниками обгортають сигари високого гатунку, тож навіть мови не може бути про товар з якимось ганджем...

— Ну так,— каже мій оборонець,— розумію, але який це має стосунок до мого питання?

Я курю сигару й розповідаю йому про свою працю на тютюновій плантації в Уруапані. Важкі були часи. З ранку до вечора навколішки. Інакше спідняків не можна збирати, навіть так, навколішки, треба ще нагинатися, щоб вибрати найкращі. Якось — ніколи того не забуду — я переповзав так від бадилини до бадилини у мексіканському брилі, не бачачи решти збирачів. Дарма я чекав на свисток наглядача. Хоч як я тоді бідував, але просто не міг уже витримати спеки, мені було байдуже, дістану я платню чи ні. Дедалі дужче смерділо сіркою. Я закричав, охоплений раптовим страхом. Із сірої землі, якраз позад мене, шугнула хмарка жовтавого диму. Марно я гукав інших робітників — здебільшого то були індіяни,— вони вже повтікали. В ноги мені так пекло, що я не витримав і кинувся бігти. Але куди? Всюди здіймався дим, немов у чоловічому товаристві, що курить сигари. Я бачив, як лопалася навкруги земля, зовсім нечутно, і з розколин смерділо сіркою. Я біг наосліп, поки так засапався, що мусив зупинитись. Озирнувся на нашу плантацію й побачив, що вона підіймається вгору, заокруглюється й стає пагорбом. Страшенно цікаве видовисько, проте спека й дим погнали мене далі. Я розповів про все в селі. Жінки скликали дітей і плакали, чоловіки вирішили послати телеграму власникові плантації, що обернулася на вулкан. За кілька днів і ночей — село перебувало під постійною загрозою — утворилася вже чимала гора, оповита жовтавими й зеленавими пасмами диму. В селі ніхто не міг ані працювати, ані спати. Сонце сяяло, як завше, тільки в повітрі смерділо розпеченою ядучою сіркою, аж хотілось не дихати. Серед безхмарної ночі світив місяць і водночас гуркотів грім. Маленька церква була переповнена, дзвони дзвонили безперестанку, та часом їх приглушував гуркіт, як лопалася гора. Відповідь на телеграму не прийшла, треба було рятуватися самим. Яскраве полум’я світило навіть крізь дим, що здіймався аж до місяця. А потім потекла лава, повільно, але нестримно, холонучи й тужавіючи на повітрі, чорне місиво, що по ньому кучерявилась біла пара. Тільки вночі видно було ще внутрішній жар у тій кам’яній каші, що насувалася ближче й ближче хвилею заввишки з будинок, по десять метрів на день. Птахи кружляли, як божевільні, не знаходячи своїх гнізд, ліси зникали під розпеченим камінням кілометр за кілометром. Село спорожніло. Здається, з мешканців ніхто не загинув. Вони йшли, несучи на руках або за плечима заплаканих дітей, обвішані клунками, що в них мало було цінного, і гнали перед собою перелякану худобу. Осли ревли й тим завзятіше опиралися, чим дужче їх били. Лава спокійно пливла між будинками, заливала їх, поглинала. Я єдиний не мав чого рятувати, тому стояв на пагорбі й дивився, як надходить лава; вона сичала, мов гадюка, все мокре обертала в пару, і шкіру теж мала гадючу, металево-сіру, шкарубку. Під тією шкірою ворушилося м’яке, гаряче, рухливе нутро. Нарешті лава досягла церкви. Перша вежа вклякнула і разом з усіма своїми уламками зникла в її пащі, а друга встояла і стоїть ще й нині, вежа з невеличкою іспанською банею, єдине, що лишилося від села...

— Село звалося Парікутін. Нині так зветься новий вулкан,— закінчую я свою розповідь.— Якщо ви колись попадете до Мексіки, дорогий докторе, неодмінно поїдьте до того Парікутіна. Дороги препогані, але їзда виплатиться: матимете на що подивитись, особливо вночі. Розпечене каміння вилітає на п’ятсот метрів заввишки, а всередині гуркотить так, наче котиться лавина. Перед камінням щоразу з кратера здіймається дим, схожий на величезну кучеряву капустину, тільки що чорний з червоним, бо його освітлює жар зісподу. Ще недавно вулкан вибухав досить часто: через шість хвилин, через десять, через три, щоразу викидаючи новий сніп розпеченого каміння, яке здебільшого гасло, не долітаючи до землі. Першокласний фейерверк, повірте мені. А насамперед лава! З-посеред мертвих шлаків, таких темних, що й місяць не годен їх освітити, раптом виривається наче ясний пурпур, б’є, мов кров із чорного бика. Лава та, мабуть, дуже рідка й плинна, бо майже блискавично вихлюпується з гори, повільно втрачаючи свій блиск, аж поки наступить новий вибух. Жар б’є, мов з домни, яскравий, мов сонце, осяваючи ніч видобутим із самого серця нашої планети смертельним палом, що йому ми завдячуємо все живе на землі. Неодмінно подивіться на той вулкан! Я добре пам’ятаю, як у душі тоді прокидається радісний шал, що його можна погасити тільки в танці, в найдикішому з усіх танців, той надмір жаху й захвату, що, напевне, охоплював тих незбагненних людей, які виривали з свого тіла гаряче серце.