Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— А... звідки ви все це знаєте?

— Звідки? З часописів.

Щось докладніше годі довідатись.

— Їжте! — каже наглядач.— Їжте юшку, поки гаряча, і не псуйте собі нервів, містере Байте. Бо панове лікарі тільки на те й чекають, я їх знаю!

Юшка-мінестра — непогана, взагалі на їжу нарікати не доводиться; і наглядач, здається, прихильний до мене. В кожному разі, не називає мене (як усі!) паном Штіллером, а містером Байтом.

Маю оповідати! І то правду про своє життя, тільки щиру правду! Купка чистого паперу, авторучка, яку я на державний кошт можу щохвилини наповнити чорнилом, і крихта доброї волі — куди ж дітись тій правді, як я візьмуся до неї з своєю авторучкою! І досить мені тільки, твердить мій оборонець, чесно триматися фактів, як правда вже буде наша, так би мовити, хоч руками її бери. Бо де ж вона дінеться, як я її всю спишу? А під фактами, здається мені, мій оборонець насамперед розуміє назви місцевості, дані, які можна перевірити, наприклад, де я працював, які мав інші прибутки, де й скільки жив, скільки маю дітей, скільки разів був розлучений, якої віри тощо.

P. S.

Де я був 18 січня 1946 року?

Прогулянка на в’язничному подвір’ї.

Вона далеко не така страшна, не така принизлива, як здається, і я справді радий, що зможу знову ходити, бодай по колу. Подвір’я величеньке, між бруківкою, проглядає мох, посередині росте гарний клен, далі здіймається мур, обвитий плющем. Звісно, багато важить те, що ми ще носимо не в’язничне вбрання, а цивільне, те, в якому нас арештовано. Коли ми трошки розширюємо коло, що по ньому маємо гуляти, то бачимо піддашок, де тріпоче на вітрі білизна, а як ні — то тільки небо над довколишніми будинками, повне туркотливих голубів. На жаль, ми мусимо ходити вервечкою, один за одним, тож навіть порозмовляти не можемо. Переді мною, веслуючи руками, щоб легше було йти, виступає огрядний чоловік з блискучою лисиною (як у мене) і з цілими згортками сала на потилиці — мабуть, новачок. Коли наглядач добродушно підганяє його, він, насилу повертаючи шию, чи то розлючено, чи збентежено озирається довкола й шукає німим поглядом підтримки. Підтримки проти чого? За мною йде італієць, що любить співати, як купається під душем. Наглядачі не годні втриматися зі сміху, коли він передражнює мене. Я раз обернувся, щоб побачити свій портрет. Він справді смішний: руки за спиною, поза мислителя, через неуважність раз по раз вибивається з кола, тужний погляд кружляє десь понад ближнім муром. Людина, яка несміливо переконує себе, що це не її місце. Та ще й незграбна привітність інтелектуала. Мабуть, добре мене мавпує, що насмішив навіть єврея, єдиного інтелігента серед в’язнів, який, на жаль, гуляє по другий бік кола, отже, ми можемо порозумітися тільки на мигах. Він начебто не покладає ніяких надій на швейцарське правосуддя... Раптом хтось підбиває ногою сиру картоплину й починається гра в футбол. Доходить до кількох спритних комбінацій, аж нарешті старший наглядач, дуже коректний чоловік, що відчуває себе особисто ображеним, коли станеться щось некоректне, перехоплює картоплину. Стати всім! Поважне питання: звідки взялася картоплина? Ми мовчимо, осміхаємось. Наглядач із оббитою картоплиною в руці переходить від в’язня до в’язня, заглядає у вічі. Кожен стискає плечима. Наглядач пропустив ту мить, коли картоплину можна було просто викинути; мимо його волі справа раптом стає важлива, принципова. Я все це сприймаю як фарс, мені здається, що наглядач сам насилу стримується, щоб не засміятися й не відпустити нас усіх, і водночас у душу закрадається почуття: а може, вони підготували якісь тортури і їм досить украденої картоплини, аби кинутись на нас із розпеченим залізом? Раптом зізнається мій єврей. Загальний регіт! Навіть наглядач відчуває, що те зізнання (він зроду не бачив, щоб єврей грав у футбол) може бути тільки глумом, а це ще гірше за крадіжку сирої картоплини. Він наказує євреєві, аж блідому з хвилювання, виступити з кола. Решті всім — п’ять хвилин бігом руш! Бідолашний товстун переді мною, бовтаючись, як гумова грільня, повна води; відстає, звісно, вже в першому крузі, стинає навпростець собі дорогу, аж нарешті наглядач зупиняє його. Вони людяні, аякже. Тільки, зрозуміло ж, мусить бути лад і якась повага. Зрештою, ми ж у в’язниці попереднього ув’язнення... Часом, коли я сиджу сам у своїй камері, мені здається, що це тільки сон. Що я можу кожної хвилини встати, відвести руки від обличчя й опинитись на волі. Що в’язниця — тільки в мені.

— Я намагався,— каже мій офіційний оборонець,— зробити ваше коротке перебування у в’язниці до суду якомога приємнішим. Давати в’язням віскі заборонено! Зате ви маєте найкращу камеру в цілому будинку, повірте мені, не найбільшу, але єдину, куди вранці заглядає сонце, з краєвидом на старі каштани. Щоправда, дзвони на соборі занадто гучні, я згоден. Але що ж ви хочете — не можу ж я перенести собор десь-інде!

Мій оборонець має слушність, як і в усьому, що він каже, але виповідає її в такий спосіб, що аж ніяк мене не переконує, а проте завше правда виходить не на моєму боці. Дзвони їхнього собору, металевий гук, що розлягається двічі на день, щонайменше двічі, коли не випадає шлюбу чи похорону, такий рев, що не чути власних думок, що аж повітря сколихується, безгучно тремтить, такий ляск, як буває, коли стрибнеш із надто високого трампліна,— ті дзвони оглушують мене, забивають памороки, я просто баранію. Але мій оборонець має слушність, він не може перенести собору десь-інде! А що я мовчу, мовчу з відчаю, він дістає свою теку й мовить:

— Гаразд, перейдемо до справи!

Мій оборонець добрий чоловік, у кожному разі, не злобливий, з гарної родини, порядний аж до способу вбиратися, трохи заникуватий, але навіть заникування стало його манерою, а насамперед він справедливий, безсумнівно справедливий, аж до дрібниць, безнадійно справедливий, справедливий із природженого переконання, що справедливість існує принаймні в правовій державі, принаймні в Швейцарії. Разом із тим він не дурний, багато знає, чисто енциклопедія, а не людина, а надто обізнаний у швейцарських справах, тож говорити з ним про Швейцарію просто нема ніякого сенсу. Кожна критична думка про Швейцарію тоне в потоці історичних фактів, що їх годі заперечити, і врешті виходить, що коли ти не хвалиш його Швейцарії, то завше не маєш слушності, точнісінько як із дзвонами їхнього собору. Може, мене так дратує його незворушність, коректність і поміркованість. Він переважає мене своїм інтелектом, але витрачає весь свій інтелект тільки на те, щоб не припускатися помилок. Мені такі люди видаються потворами. Я не можу нічого йому закинути: він має мене за людину добру, в кожному разі, не злу, власне, за цілком розважну, за людину доброї волі, за швейцарця. З цього погляду він мене й боронить і щоразу доводить до шаленства. Я тоді круто повертаюсь на підборах, лишаю його сидіти на ліжку, стаю до нього спиною і, заклавши руки в кишені, мовчки дивлюся на старі каштани за гратами, вперто не відповідаю на його слова, просто через те, що не зношу таких людей, які не вважають себе, а отже, й мене, здатними на вбивство.

— Я цілком вас розумію,— каже він,— цілком розумію! Ви розгнівані на Швейцарію, бо вона зустріла вас арештом. Це цілком зрозуміло, тобто я хочу сказати, що ваш гнів зрозумілий, бо гірко дивитися на батьківщину через грати...

— Як це — на батьківщину? — питаюсь я.

— Тільки,— перескакує він через моє досить істотне запитання,— не утруднюйте мені оборони. На жаль, деякі ваші вислови з приводу арешту попали до преси. Навіщо дратувати людей? Прошу вас задля вашої ж користі надалі стримуватися від будь-якої критики нашої країни. Врешті, це ж і ваша батьківщина.

— Що ж я такого сказав?

— Люди тут дуже вразливі,— пояснює він з похвальною щирістю і водночас із явною нехіттю виповідати власними устами закид Швейцарії.— Та вернімось до нашої справи. Я прочитав усі акти, і якби ви були такі ласкаві поінформувати мене тепер, де і як ви жили ці останні шість років...

Він щоразу мене питає про це. А я ж присягався, що без віскі нічого не казатиму. Він дістає із своєї шкіряної теки справу — цілу паку паперів, що їх навіть перегортати важко, як не зняти перед тим скріплювачів. Я сміюся йому в обличчя. Він певний, що то моя справа, і читає мені папери цілими годинами. Ніби нудота, що нею він частує мене день у день, не ті самі тортури!