Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Пане докторе,— перебиваю його сьогодні,— я їду просто з Мексіки...

— Ви так кажете, я знаю.

— Я їду просто з Мексіки,— ще раз кажу я,— і повірте, що знамениті офіри ацтеків, які вирізували людські серця з живого тіла, аби скласти їх на олтар богам,— дитяча забавка порівняно з тим, що чекає людину на швейцарському кордоні, коли вона з’явиться туди без документів або з фальшивими документами. Дитяча забавка.

Він тільки усміхається.

— Отже, ви признаєтесь, пане Штіллере, що з вашими американськими документами не все гаразд?

— Ніякий я не Штіллер!

— Мене повідомлено,— каже він спокійно, наче я не кричав на нього,— що ви, очевидно,— ніхто інший, як Анатоль-Людвіг Штіллер, народжений у Цюріху, скульптор, одружений із пані Юлікою Штіллер-Чуді, зниклий шість років тому, востаннє замешканий у Цюріху, Штайнгартенгасе, 11. Я взяв на себе...

— Оборону пана Анатоля Штіллера.

— Так.

— Моє прізвище Байт.

Та я не годен йому втовкмачити цього, хоч би й сто разів казав. Розмова наша нагадує грамофонну плиту, коли голка в певному місці перескакує назад на ту саму борозенку.

— Як це? — питає він.— Як це ви не Штіллер?

— Ну, бо не Штіллер.

— Як це? Мене повідомлено...

Нарешті я замовкаю. Єдиний мій порятунок від цього ласкавого добродія — це те, що час його обмежений. Він вважає себе за мого оборонця й тому ображається, що я, вислухавши від нього всю справу, не йду йому назустріч. Нарешті він запихає її до теки, мовчки вовтузиться коло замка, аж поки таки замикає його, підводиться, озирається, чи нічого не забув — ручки, окулярів, подає мені руку, наче після програної партії в теніс, повідомляє, коли прийде завтра...

P. S.

Він переконаний, що я не винен. Що це означає? Раптом мені навертається на думку, що на того зниклого Штіллера падає якась підозра. То ось чого тутешня влада так палко бажає знайти свого запропащого громадянина: тоді можна буде щось з’ясувати.

Кнобель (так зветься мій наглядач) — щира душа, єдиний, хто мені вірить, як я щось оповідаю. Поки він прибирає в камері, я лежу на ліжку. Він миє підлогу доти, доки з викручуваної ганчірки починає текти така чиста вода, що хоч її пий. Вони, видно, страшенно дбають про зовнішню показність. Навіть із грат у цій країні витирають куряву.

— Оскільки ви самі казали, що вбили свою дружину...— починає наглядач.

Колись, чотирнадцять років тому, він торгував городиною, мав візок і кобилу Реслі, про яку й досі ніжно згадує. Спершу я думав, що він говорить про свою дружину. Відколи він повдовів, то працює наглядачем і каже, начебто за цілу його службу я перший в’язень, який не починає запевняти, що він невинний, коли зайдеш прибирати до камери. Каже, що не може вже зносити тієї балаканини самих тільки чесних людей. То, мабуть, щось огидне. Я довідуюся, що в сусідній камері сидить банкір, який цілими годинами плаче, а далі — сутенер, що теж торочить тільки про честь. Я, мабуть, наглядачеві подобаюсь. Ще торгуючи городиною й перебуваючи під пантофлем у своєї дружини, він, видно, зовсім не так собі уявляв цю в’язницю. Певний був, що там уже є що послухати. Аж на тобі! Коли хочеш почути щось від злочинця, то мусиш бігти в кіно, каже він, як і всі... Він розуміє, що мені не дуже хочеться говорити про своє перше вбивство, адже то була моя дружина.