Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— А яке було друге? — питає він.

— Та друге вбивство було таке, що його не варто й згадувати,— кажу я, здираючи шкірку з ковбаси.— Я вже знав, що я вбивця, тож мені не треба було якогось особливого настрою. Це сталося в джунглях.

— Ви були в джунглях, містере Байте?

— Звісно, був.

— А хай йому грець! — дивується він.— Ото чудасія.

— Ви знаєте, що таке джунглі?

— Тільки з документальних фільмів, містере Байте.

— Отакі вони й є,— кажу я і навмисне роблю довгу паузу. Врешті починаю: — Я знав, що той Шміц крутиться на Ямайці; і через те цілими місяцями тримав ножа за лівою халявою.

— А хто такий Шміц?

— Директор Шміц!

— Не чув такого.

— Гангстер, що промишляє олійками до голови,— пояснюю я.— Такий собі, бачте, мільйонер, що йому в порядній правовій державі довелося б кепсько.

І ви його ножем?..

— Атож.

— А хай йому грець!

— Індіанським.

На жаль, Кнобель прибирає вісім камер і не може довго засиджуватися. Він і так уже гається в мене довше, ніж в інших в’язнів, чесних. Він справді щира душа: щоразу, коли вони в’язнів годують своїм несвіжим швейцарським сиром, приносить мені сервелат, і то за свої власні гроші. Щоправда, я сервелат теж не дуже люблю, а надто без пива, бо він з часником і запах чути ще не одну годину, коли вже думаєш про зовсім інші речі,— але мене зворушує його добра ласка.

Пані Юліка Штіллер-Чуді, дружина зниклого, зажадала ліпших знімків, щоб даремно не їхати сюди з Парижа. Три чверті години обставляли мене лампами, аж я впрів. І вказівки за вказівками:

— Тримайтеся цілком вільно.

Я сиджу в своїй камері, дивлюся на стіну, а бачу пустелю. Наприклад, пустелю Чіуауя. Бачу величезну пустку, повну квітучих барв там, де вже ніщо більше не квітне, барв квітучого полудня, барв смерку, барв невимовно прекрасної ночі. Я люблю пустелю. Жадного птаха в повітрі, ані сліду води, ані найменшої комашки, нічого немає, тільки тиша, тільки пісок, пісок і знову пісок, не гладенький, а хвилястий, покучерявлений вітром, на сонці жовтий, як тьмяне золото або як кісткове борошно. Подекуди трапляються балки, виповнені тінями, сині, як оце чорнило, наче налляті чорнилом. І ніколи на небо не набіжить хмара, навіть імла його не затягне, ніколи тиші не порушить шурхіт якоїсь тварини, тільки то тут, то там стримлять поодинокі кактуси, рівні-рівнісінькі, схожі на органні рури чи на семипалі свічники, але високі, як будинки. Рослини, проте нерухомі, як архітектурні витвори, навіть не зелені, а швидше рудуваті, як бурштин, поки світить сонце, і чорні, як вирізані ножицями, голубої ночі,— все те я бачу розплющеними очима, не вві сні, наяві, хоч і ніколи не зумію його змалювати, і кожного разу, коли я бачу його, мене бентежить неймовірність нашого існування. Скільки пустель на цій планеті, де ми гостимо! Раніше я не знав про це, тільки читав. Ніколи не усвідомлював собі, що все, з чого ми живемо, є дарунок вузенької оази, неправдоподібний, як ласка. Якось, серед убивчої полудневої спеки, задушної, як могила, ми зупинилися коло води. То була перша водозбірня за багато днів, перша оаза за нашу подорож. Надійшло кілька індіян, мовчазних і несміливих, подивитись на нашу машину. Знову кактуси, та ще кілька всохлих агав, кілька прив’ялих пальм — то була оаза. Питаєш себе: що тут люди роблять? Питаєш себе далі: а що людина взагалі робить на землі? І радий, що тобі треба братися до перегрітого мотора. В затінку від клаптя іржавої гофрованої бляхи, покидька якоїсь далекої цивілізації, що її тепер навіть важко собі уявити, стоїть осел, а навколо п’яти халуп з непаленої глини, без вікон, як тисячу чи дві тисячі років тому, звісно, кишать діти. Нам якось пощастило рушити далі. Вдалині ми бачили червоні гори, проте вони не ближчали, і часто хоч і чути було гуркотіння перегрітого мотора, але я не міг визначити, чи ми їдемо, чи ні. Простору наче вже не існувало, і тільки зміна дня й ночі свідчила, що ми ще живемо. Надвечір тіні високих кактусів і наші також подовжувалися; велетенські, на сто метрів завдовжки, вони рухались обіч нас по піску, що був тепер медового кольору, а денне світло дедалі блякло й блякло, прозорий серпанок порожнього всесвіту. Але сонце ще світило. А з не затьмареного імлою фіалкового присмерку випливав велетенський місяць такого самого кольору, як гори піску, осяяні останнім сонячним промінням. Ми їхали так швидко, як тільки міг витримати наш джип, і навіть відчували горду свідомість, що наші очі єдині бачать усе те: без них, без наших смертних людських очей, що пливли через пустелю, не існувало сонця, був тільки безмір сліпої енергії, не існував без них ані місяць, ані земля, взагалі не було світу, не було свідомості творення. Це сповнювало нас, пам’ятаю, врочистою пихою; невдовзі по тому лопнула задня шина.