Ніколи не забуду пустелі!
Я сиджу в своїй камері, дивлюся на стіну і бачу Мехіко, пливучі садки Мехіко, гондоли на рудуватій воді, що виблискує віддзеркаленою блакиттю, гондоли, що пливуть майже нечутно, всі прикрашені свіжими квітами, корсо на каналах, а навколо садки, сповнені вічної весни,— Аркадія, тільки індіянська. В одному вузенькому човнику, що його краї ледве вистають над рудуватою, під веслами побриженою водою, пливе стара індіянка з немовлям, прив’язаним за плечима. Вона пропонує лагідним тихим голосом букетик орхідей. Я таких ще зроду не бачив. Вони складені з надзвичайним смаком, успадкованим від давніх поколінь..Ацтеки не визнавали свята без квітів. А ось якийсь метис продає пульке — мексіканську горілку, зроблену з соку агави; він набирає в келих каламутного питва й подає мені. Воно відгонить брагою, липкою задухою і солодкістю тропіків. А навколо в гондолах сидять індіяни, цілими родинами. Бо саме неділя (як і сьогодні), всі їдять і п’ють, усі задоволені. Ось пара закоханих, що недавно ще тільки спізналися. Вони сидять рівненько одне коло одного й тримаються за руки. Вони найняли повну гондолу музик — з гітарами, у величезних мексіканських капелюхах. Темні, розбійницькі обличчя, а голоси солодкі, як мед. Це народне корсо, наполовину правдива краса, а наполовину несмак. І я вертаюсь думкою до пустелі: ось що роблять люди на землі! Молода дівчина лежить долілиць на носі гондоли, занурила руки в ліниву течію, мовчазна й щаслива, а тим часом десь поблизу вибухає гучний регіт. Та здебільшого вони, як я вже сказав, сидять тихо, майже отупілі чи принаймні сонні. Я бачу обличчя гарні, наче з утраченого раю, чужі обличчя, останні рештки великого міста ацтеків. Воно було оточене озером і сполучене з суходолом тільки двома греблями, індіянська Венеція, як називали його іспанські літописці. Для індіян, що не знали колеса, вода була найліпшою дорогою, і озеро здавалося їм, мабуть, справжнім раєм. Кажуть, що подекуди його береги відривалися й плавали, як заквітчані острови. Індіяни, що понад усе люблять квіти, плели з очерету плоти, насипали на них землі й баговиння, садовили там навіть деревця й плавали собі по озері на тих квітучих острівцях. Згодом озеро замулилося, а далі й висохло, зосталася лише невелика калюжа, що на ній тепер святкові гондоли, в яких поєдналися краса й несмак, нагадують ще про занепад дивовижного народу, а сучасне Мехіко, місто з поганими й гарними хмарочосами, стоїть достотно на болоті, видно, як його будівлі западають у землю, невпинно, по кілька сантиметрів щороку... Я бачу руду землю довкола, піраміди, загуслу лаву, мертву змію на дорозі, роздавлену машиною, стерв’ятників, що чекають на здобич, бачу буйні орхідеї, що обліпили телефонні дроти, і великі, схожі на гриби капелюхи мексіканців, їхні білі бавовняні сорочки й червонясті обличчя. Ярмарок у Мексіці! Він нагадує кольорові фільми. Такий самий мальовничий, а все ж насправді бувають хвилини, коли людину нагло посідає страх. Смердить здохлою собакою. Діти сидять голими задками на купах покидьків, на гнилих овочах. На землі розкладено товар на продаж, я ще й нині його бачу: квасоля й горох, горіхи, якісь не відомі мені овочі, а поміж ними солодощі, обліплені роями мух, і риба, що починає тхнути на палючому сонці. Побіч тесля майструє дитячі труни, вони стоять цілими стосами, грубі й дешеві. А селянки, сидячи просто на бруці, продають горщики, якийсь натяк на давні індіянські взірці, але грубі й дешеві. Всюди безліч прекрасних квітів, проте запаху їхнього не чути: там, де не смердить жахливо м’ясом, що гниє на сонці, смердить клоакою, і треба добре владати собою, щоб не перенести своєї огиди на людей. То не якесь там приміщення, напаковане людом, а ярмарок під голим небом, місце те звуть, здається, Амекамеа, гарний ярмарок, не сумний, тільки моторошний. У тій тліні є щось демонічне, наче прокляття, яке все, що тільки може цвісти й пахнути, обертає на сморід, на розпад і гнилизну. І людина вже не борониться: ніхто не відкидає вбік здохлої собаки, лиш часом стомлено віджене мух, перше ніж засунути до рота тортілью. До того ж усюди повно клишоногих і калік,— сонце й небесна блакить здаються чистим глумом. Я не можу позбутися дивного почуття: що сталося?. Проте нічого не сталося! Все дуже мальовниче, лагідне бурштинове світло великих платин, під ним обличчя чужих жінок, над ним облупане барокко іспанської церкви, позеленілий мідяний хрест і всюди орхідеї. А крізь зелене листя бананових пальм, що висить, як великі обтріпані корогви, я бачу вічні сніги Попокатепетля, Курної гори, що вже не куриться, дивовижне біле шатро. Від чого ж мені стає моторошно? Хоч би де ми спинилися набрати бензину я неодмінно побачу сліпого з простягненою рукою. На кавових плантаціях є така муха, що як укусить, то спершу набігає гнійний прищик. Його треба вичистити, та немає лікаря й немає грошей на лікаря. Далі личинки попадають у кров, а звідти в очі, й вони розпливаються, мов розбите яйце, в жовтаву масу. І люди, старі й малі, стоять осліплені з простягненою порожньою рукою. Один співає з катеринкою. А на дахах сидять грифи, великі смердючі птахи, що часом, коли їдеш відлюдними дорогами, цілими зграями здіймаються з якогось падла: з роздавленої змії, з гнилого віслюка чи з убитої людини, якої ще ніхто не знайшов. Тих птахів видно всюди; чорні й бридкі, вони обсідають дахи навколо мальовничого ярмарку. Стерв’ятники, птахи Мексіки.
І все-таки там було гарно!
Чого я не лишився там?..
На щастя, мій прокурор (чи слідчий — я не розуміюсь на таких речах) — симпатична людина, скептик, що й собі самому не завше вірить. Між іншим, він єдиний такий чемний, що стукає, перше ніж зайти до камери.
— Ви, мабуть, знаєте, хто я такий,— усміхається він.
— Пан прокурор?
Я не розумію, чого він усміхається. Руки він тримає в кишенях піджака, сам якийсь наче збентежений. Моє перше враження таке, що цей чоловік хоче мені в чомусь признатися. Він довго приглядається до мене, наче заглиблений у якісь потаємні думки, що стосуються його самого. Мені навіть якусь хвилю здається, що він глухий. Він відверто роздивляється на мене — дорослі рідко так роблять, принаймні пристойність не дозволяє когось так довго вивчати,— і, похопившись, аж трохи червоніє.
— Ви курите? — питає він. Я кажу, що не курю, і він, шукаючи запальнички, аби прикурити цигарку, додає: — Я, власне, прийшов до вас цілком приватно. Тож не подумайте, що я хочу вас допитувати. Мені кортіло познайомитися з вами...
Пауза.
Ви справді не курите? — питає він.
— Тільки сигари.
— Моя дружина передавала вам вітання, каже він, сідаючи на ліжко, як давній знайомий, і шукаючи очима попільнички — мені здається, все задля того, аби не дивитися на мене. Звісно, якщо ви справді пан Штіллер!
— Моє прізвище Байт,— кажу я.
— Я не хочу випереджати слідство,— каже він так, наче просить вибачення чи відчуває полегкість, і затягається цигаркою. Він, очевидно, не зразу знаходить, що в цій ситуації казати далі. І тільки по кількох хвилинах порожньої балачки, млявої через його неуважність,— про те, який тепер на вулицях панує гамір, особливо від моторолерів, про те, що віскі, і взагалі алкоголь, під час попереднього ув’язнення, «на жаль», суворо заборонені,— він раптом заявляє: — Сам я ніколи не бачив Штіллера. Принаймні свідомо не бачив. Раз нам випало розмовляти по телефону, як вам, мабуть, відомо,— то був виклик з Парижа, але не знаю, чи то були ви.
Нараз його тон змінюється — стає добродушний:
— То ви вбили свою дружину, містере Байте?
Я відчуваю, що він також мені не вірить. Він усміхається, та, коли ми мовчки ззираємося, усмішка гасне.
Він питає, навіщо я вбив дружину.
— Бо кохав її,— кажу я.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Штіллер» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці“ на сторінці 9. Приємного читання.