Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Сьогодні я отримав такого листа:

«Дорогий брате! Можеш собі уявити, що я майже очей не склепив, відколи дістав звістку про тебе від тамтешньої кантональної поліції. Анні теж дуже схвильована. Це моя кохана дружина — ви напевне сподобаєтесь одне одному! Не гнівайся, що я не приїхав відразу до Цюріха, бо цими днями ніяк не можу. Ти часом ні на що не хворий, коханий брате? Бо на знімку такий худий, що я аж злякавсь. Насилу впізнав тебе. Ти був у батька в притулку? Хай він тебе не дратує, він дуже постарівся, ну, та ти ж його й сам знаєш. Ти вже, певне, чув, що мати померла. Вона не мучилась так, як ми боялися. Ми якось підемо разом на її могилу. Відколи поліція повідомила мене, що ти знов у Швейцарії, я весь час думаю про матір. Вона часто чекала тебе з години на годину, нікому не казала, але ми добре знали, чого вона лягає спати пізніше за всіх: певна була, що ти того вечора таки приїдеш. Знай, що мати завше тебе боронила, щоразу казала, що, може, ти хоч сам живеш щасливо.

Нам, звісно, дуже цікаво, дорогий брате, як тобі йдеться. В нас тут майже нічого не змінилося. Я працюю управителем, із моєї ферми в Аргентіні нічого не вийшло, бо саме тоді ніяк не можна було матір лишити саму, але нам живеться непогано.

Чи ти чув, що ваш приятель Алекс наклав на себе руки? Принаймні кажуть, що він начебто ліг під газову грубку. Чи він не був ваш приятель? Але годі вже про смерть, краще скажу тобі ще раз, які ми раді, що ти з’явився. Про Юліку, либонь, нічого тобі писати, газети кажуть, що їй тепер набагато краще. Вона ще була на материному похороні. Я розумію, що їй потім уже не хотілося бачити нас, твоїх кревних. Вона буцімто й далі мешкає в Парижі. Може, ти вже говорив з нею?

Не ображайся, як я на цьому й скінчу, бо в нас тут саме виставка городини і приїхав представник Федеральної ради. Я так тебе й не розпитався як слід ані про твоє життя, ані про твої думки на майбутнє. Бажаю тобі, любий брате, якнайшвидше вийти на волю! А тим часом щиро твій

Вільфрід

Як тільки я звільнюся на два дні, то неодмінно відвідаю тебе. Сьогодні я лиш хотів тобі написати, що ти, звісно, кожної хвилини, коли захочеш, можеш оселитися в нас».

Вони вже не вірять жадному моєму слову. Врешті, мені, мабуть, доведеться присягатися, що пальці, якими я присягаюся,— мої власні пальці. Сміх, та й годі. Сьогодні кажу своєму оборонцеві:

— Ну певне ж, я Штіллер.

Він витріщає на мене очі:

— Що це означає?

От тобі й маєш: уперше в його чесному мозкові прокидається думка, що я справді можу бути кимось іншим, а не їхнім запропащим Штіллером. Але ким? Я підказую йому: може, радянським агентом з американськими документами? Він не дається на жарт: на його думку, все радянське ніяк не надається до жартів, воно просто надто погане, як, з іншого боку, все швейцарське просто надто гарне, щоб жартувати з нього. Я підказую: може, я есесівець, що на якийсь час зник, а тепер знову зачув нюхом собі роботу, воєнний злочинець із досвідом у східних справах, на яких тепер великий попит? Але як їм докажеш, що я воєнний злочинець? Хоч би як я гаряче запевняв, що це правда, без доказів вони мене не пустять на волю. Мій оборонець навіть не вірить, що Мексіка краща за Швейцарію. Коли я йому кажу це, він тільки гнівається:

— Яку це має дотичність до нашої справи!

Мого оборонця не цікавить, як зміям виривають отруйне жало, щоб можна було використати їх у славнозвісному індіянському танці гадюк. Ще менше його цікавить, як індіяни готуються до смерті. Так само йому байдуже, хто видав наказ на розстріл мексіканських революціонерів. А в тому, що мексіканське небо належить стерв’ятникам, а мексіканські родовища — американцям, він сумнівається. Справді нелегко по годині щодня бавити розмовою цього чоловіка. Посеред розповіді, що принаймні мене самого встигла захопити, він перебиває:

— Орісаба? А де вона лежить?

Він дістає свою ручку й не дає мені спокою, аж поки не занотує моєї так само ввічливої, як і лаконічної відповіді; тоді зразу ж питає далі:

— Отже, ви там працювали?

— Я такого ніколи не казав! Я заробляв гроші й жив.

— Як?

— Дякую, дуже добре.