Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Я питаю, як ви заробляли гроші?

— Так, як усі заробляють. У кожному разі, не своєю працею.

— А чим?

— Ідеями.

— Поясніть докладніше.

— Я був ніби радником у гасієнді,— кажу йому й роблю такий рух, немов загрібаю свої чесні прибутки.

Він удає, ніби не помічає того руху:

— Що таке гасієнда?

— Велике земельне володіння,— відповідаю я й досить докладно змальовую свою посаду, незначну, але таку, що через неї переходили неминучі хабарі з обох боків, своєї ідеї з приводу тих хабарів, а також топографічне положення Орісаби — просто райське, поблизу тропічної зони, але ще поза нею. Не люблю тропіків, їхньої буйної рослинності, просякнутої задухою, їхніх величезних метеликів, вогкого повітря, вологого сонця й липкої тиші, повної отруйних плодів. Орісаба лежить іще якраз над цією зоною, на узгір’ї, овіяному вітрами з верховин. За нею біліють сніги Попокатепетля, перед нею синіє Мексіканська затока, схожа на величезну блакитну мушлю, а навколо простягся квітучій сад, десь такий завбільшки, як цілий швейцарський кантон. У ньому цвітуть не тільки орхідеї, що ростуть тут, як будяки, а й корисні рослини: фінікові та кокосові пальми, інжир, цитрини й помаранчі, тютюн, оливи, кавові й шоколадні дерева, ананаси, банани тощо...

Сьогодні мій оборонець каже:

— Ви, здається, не дуже обізнані з Мексікою.

Мій оборонець попрацював.

— Усе, що ви мені вчора розказували, анітрохи не відповідає правді. Ось, прошу. — Він показує мені книжку з міської бібліотеки: — Уже Беніто Хуарес мав собі за мету ліквідувати велике землеволодіння. Йому не пощастило домогтися свого. Порфіріо Діаса скинуто через те, що він опирався на великих землевласників, а потім, як вам, либонь, відомо, пішла ціла низка кривавих революцій, і все, аби ліквідувати велике землеволодіння. Підпалювано монастирі, розстрілювано землевласників, а скінчилося диктатурою революціонерів. Усе це ви можете прочитати ось тут. Прошу, А Ви мені кажете про квітучу гасієнду, що буцімто була така завбільшки, як швейцарський кантон...

— Атож, якщо не більша.

Мій оборонець хитає головою:

— Навіщо ви мені оповідаєте такі небилиці? Ви ж самі розумієте, що так ми ніколи не посунемося далі. Це ж просто неправда! Ви, мабуть, ніколи не були в Мексіці.

— Прошу, як собі хочете.

— Хто б міг у нинішній Мексіці посідати таку велику гасієнду — за уряду, що твердо забороняє велике землеволодіння?

— Сам член уряду...

В такі матерії мій оборонець не хоче вдаватися. Він нервується, коли відчуває щось підозріле, а насамперед як щирий швейцарець не зносить, коли хтось жартує з чужих вад замість засудити їх і рішуче окреслити як типові за залізною завісою. Він тоді зразу заявляє, що Мексіка — комуністична країна. Я на таке твердження не можу пристати хоча б тому, що добре знаю її, не кажучи вже про ту обставину, що мексіканські корисні копалини переважно перебувають в американських руках, отже, переважно добре бережені, та й потяг до великих земельних володінь я вважаю не за комуністичну рису, а за чисто людську, то чого ж ми, люди вільні, не можемо говорити про все людське?..