Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Так собі,— кажу я...

Вільфрід належить до тих людей, що їм личить парасоль. Я зроду не мав парасоля, але тепер радий, що стою під ним. Це сільський цвинтар: пагорб, зарослий старими берестами, убога церковця з кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Ясної години звідси, мабуть, відкривається гарний, далекий краєвид на озеро й гори. Сьогодні все сіре, сльотливий осінній день. Над лісом навис туман. На чорний парасоль тихо крапає дощ. Ми стоїмо довго, обидва мовчазні, непорушні, як і годиться протестантам. Напис: «Тут спочиває в бозі...» На інших надгробках інші написи: «Спи спокійно» або якась туманна лірика. Надгробок з травертину, на жаль, виглянсуваний. Краплі з парасоля спадають на брунатне листя. В другому ряду є свіжа могила — глиняний горбик, а зверху вінки. Знову б’ють дзигарі. Холодно, мокро, сіро...

Потім ми заходимо до заїзду.

Вільфрід Штіллер — молодший за мене, тугий чоловік із засмаглим, обвітреним, гладеньким обличчям. Видно, що він багато буває надворі, на сонці. Чорний чуб у нього коротко підстрижений, як у селян або у військових. Він привіз мене сюди джипом, не своїм власним, а рільничої спілки. Вільфрід керує там городництвом... Звісно, ми розмовляємо про своїх матерів, а тим часом Вільфрід (на цвинтарі він утримувався) курить сигару по сигарі тієї марки, що курив комісар на митниці. Його мати, здається, була дуже сувора, а моя ні. Вільфрід розповідає, як колись залазив до льоху ласувати варенням і мати замкнула його там на цілий день, щоб більше не кортіло. І нічого: пересидів день у темному льоху й не заслаб. Я сміюся разом з ним — але то не моя мати. Вона зроду так не стала б виховувати мене. Його мати казала: «Не давай собі попусту, якщо хочеш стати справжнім хлопцем!» А моя: «Дайте ж хлопцеві спокій!» Моя мати була певна, що я вже якось зараджу собі в житті. Пригадую, раз я підслухав крізь шпарку на ключ, як мати переповідала цілому товариству мої дотепи і, видко, дуже мудрі вислови за останній тиждень, що всім вельми сподобалися. Вільфрід такого ніколи не зазнав. Його мати журилася, що з нього нічого путнього не вийде: цей здоровий, трохи грубуватий, наче сухий, а проте дуже сердечний чоловік, що сидить напроти мене біля лакованого столика й димить сигарою, сам признається, що не мав ніяких здібностей, навіть не вчився грати на роялі. А моя мати, я знаю, заощаджувала на прибиральницях і прасувальницях, сама прибирала й прасувала, аби мати змогу щомісяця заплатити за мою науку гри на флейті: я ж бо був обдарований. І обидва вони були смішні! Вільфрід оповідає, що його мати, звісно, така сама поважна, як і моя, дуже любила сиру печінку, куди дужче за солодощі; але ж не можна було на іменини чи на яке свято подарувати їй пакуночок сирої печінки; отже, вона сама мусила добувати собі ті ласощі. І добувала! Раз, коли футбольний м’яч залетів у кущі й Вільфрід кинувся його шукати, то наткнувся у відлюдному куточку в парку на свою матір, що їла сиру печінку; вона, сердешна, перелякалася до смерті, а тоді незграбно почала переконувати Вільфріда, аж той нарешті повірив, що то було все що завгодно, тільки не сира печінка. Таке могло статися і з моєю матір’ю, тож ми обидва сміємося. Далі він знову змальовує матір, зовсім мені не відому, розважну й непідкупну жінку, що їй не можна було викидати ніяких коників, практичну жінку, яка дуже рано почала його навчати, що він ніколи не одружиться з пристойною дівчиною, коли не матиме доброго заробітку. Моя мати була зовсім не така. Вона любила, коли я викидав їй якісь коники, а за прийдешнє була спокійна, бо покладалася на мої внутрішні вартості, була переконана, що я зможу одружитися з ким тільки захочу, з кожною жінкою, крім самої неї, що мене малим дуже засмучувало. Мою матір турбувало тільки, чи жінка; яку я приведу, справді буде гідна мене. Якось, пам’ятаю, я, випльовуючи кісточки з вишень, спробував поцілити ними в нашого старенького сусіду, що читав газету в своєму садку; мою матір так обурило його нечуване звинувачення, що я не признався до вини, аби не компрометувати її перед старим. Ми завше трималися разом, казав мій вітчим, як реп’яхи. Вільфрідові він був рідний батько. І моя мати, я знаю, ніколи не плакала б перед учителями; вона б усе заперечувала або чекала б від них хоч якоїсь поблажливості. Я був тендітна дитина. Коди моя мати бозна-як платила за мене штраф, я приносив їй цілий оберемок пролісків; аж тоді вона плакала. А його мати не чекала від нього пролісків, зате вимагала, щоб він сам перепросив учителя. Чудно, які бувають неоднакові матері!..

— Уже чотири роки вона там лежить,— каже Вільфрід.— Нізащо не хотіла, щоб її ховали в місті побіч людей, що їх вона ніколи не бачила за життя. Бридилася...

З’являється господар заїзду й приязно вітає Вільфріда на ім’я, потім подає руку й мені. Вільфрід розмовляє з людьми вільно й природно. Я так не можу. А власне, чому? Потім, як ми знову лишаємось самі, він розпитує мене про Юліку, як їй ведеться в Парижі. Юліка приїздила сюди з Парижа на похорон, вразивши всіх своїми рудими косами. Відтоді Вільфрід більше з нею не бачився. Вільфрід носить плетену камізельку. Його дуже цікавить Каліфорнія; він збирався колись виїхати до Аргентіни й стати фермером, але не поїхав через матір. От я й розповідаю йому про Каліфорнію, не маючи її ані на гадці, ані перед очима, натомість бачу могилу з барвінком і травертиновим надгробком, не маючи ані на гадці, ані перед очима своєї матері, і Вільфрід вважає, що все гаразд, його зниклий брат, мабуть, завше був трохи дивакуватий. Вільфрід не каже цього, навіть не натякає. В ньому нема двозначності, дотепності, цікавості, він людина природна, не прагне себе якось виповісти. А я навіть як мовчу, то здаюся собі в його присутності балакучим. Він п’є мало і, мабуть, лише задля мене, до того вважає вино за дуже гарне, чим мене знову ж таки зворушує, бо вино кепське, не міцне, власне, тільки й того, що відгонить бочкою. І все таке зрозуміле, таке дивне; розмова раз по раз уривається, чути тільки, як муркотить кіт. І коли Вільфрід ще раз запрошує мене пожити в них, я відчуваю, що на очі мені навертаються сльози, дарма що я наче здерев’янів. Він брат, а я ні, і йому нітрохи не заважає, що я не брат. Може, я теж голодний? Вільфрід не хоче мене ні в чому переконувати і цим якось обеззброює. Він не лякається мовчанки, а я знову оповідаю про найновіші ферми в Каліфорнії, що про них Вільфрід, звісно, знає з преси краще за мене. Між іншим, цікаво, що в тому самому ілюстрованому часописі, де оповідалося про балерину Юліку та її зниклого чоловіка, вміщено й велику статтю про нові заходи боротьби з шкідниками, і коли я в розмові згадую про неї, Вільфрід сміється: в статті немає ані крихти правди. Мені аж весело стає. Та коли з чогось випливає (хоч би з того, коли ми відбували військову службу), що Вільфрід молодший за мене на п’ять років, я пантеличусь. Я дивлюся на нього так, як хлопчак дивиться на дорослого чоловіка, незалежно од віку він мене з кожного погляду переважає. Збиває мене з пантелику й те, що його не бентежить ніяка, бодай найкумедніша різниця між нами; він без жадних застережень приймає, що моє життя, хоч для нього й незрозуміле, мене, очевидно, цілком улаштовує; не втручаючись ні до чого, він дотримується певної шанобливої відстані, яка щоразу мене присоромлює і відбирає мені певність. Але Вільфрідова шаноба цілком щира. Я не зважуюся замовити ще вина, якогось іншого, хоч знаю, що Вільфрід не був би проти: адже це день особливий і варто б його трохи відсвяткувати. Про його дітей я чую, що вони саме перехворіли свинкою; тепер їм лишився ще кір. Вільфрід, почепивши піджака на спинку стільця, береться до хліба з сиром, щоб підживитися перед довгою їздою в не дуже зручному джипі. Вина він більше не замовляє. Я питаю себе, чи не освідчитись мені, хоч і непроханому, але не знаю як. Та й навіщо!.. Вільфрідові ясно, як день, що ми брати, що ми стояли над однією могилою під одним парасолем і що тепер ми розлучаємось.

Перед п’ятою годиною я повертаюсь до Цюріха.

Тепер (пишучи це) я сиджу в барі. Сам у місті! Мені здається, що це сон; хоч моє найближче оточення — цілий табун свіжо нафарбованих цюріхських повій, готових до вечірнього наступу,— аж ніяк не скидається на сон. Ніхто не каже, що знає мене. А що, якби я не вернувся на шосту до в’язниці? Вільфрід підвіз мене до Белівю, йому ще далеко їхати, а завтра на нього чекає напружена робота, я ж, оскільки мене відпущено з Вільфрідом, маю ще цілу годину. Він подав мені руку.

— А як я втечу?

Він засміявся, тримаючи руку вже на кермі:

— Сам дивися, як тобі краще!

Джип шарпонувся, і ось уже Вільфріда немає...

Що я мав йому пояснювати? Є багато людей, ближчих мені, з ними я куди легше можу порозумітися, ніж із цим чоловіком, він ніяк не може бути мені за товариша. І він теж має своїх товаришів, що були б мені цілком чужі, йому також не спало б на думку залічувати мене до своїх приятелів. А все ж він справді єдина людина, що не дратує мене, коли плутає, наче то цілком природна річ, зі зниклим Штіллером, тобто не розуміє мене. Бо що означає розуміти! Приятелі повинні розуміти один одного, щоб бути приятелями; а брати завше брати. Чому я ніколи не був йому братом? Сьогоднішня зустріч дуже мене збентежила. Де моє місце в цьому світі?

— Ви й далі заперечуєте? — питає мій оборонець, тільки-но я повертаюся до в’язниці.— Заперечуєте?

— Так, кажу я,— заперечую далі...

— Але ж це смішно! — каже мій оборонець.

— Смішно,— відповідаю я,— та коли б я признався до того, чого б ви хотіли, пане докторе, то було б ще смішніше.

— Я вас не розумію,— каже мій оборонець.

— Знаю. Тому, пане докторе, мені й доводиться заперечувати все, що ви про мене кажете.

Ну, добре: хто ж має читати те, що я записую в ці зошити? А все ж, мені здається, кожен, щось пишучи, сподівається, що його хтось прочитає, навіть якби той хтось був тільки він сам. А ще я питаю себе: чи можна писати, не граючи якоїсь ролі? Людина, хоче бути сама собі чужа. Моя дійсність полягає не в ролі, а, мабуть, у підсвідомому вирішенні, яку ролю я собі припишу. Часом я відчуваю, що людина скидає з себе те, що напише, як гадюка шкіру. Отож-бо й є: не можна себе описати, можна тільки скинути шкіру. Та кого мертва шкіра цікавитиме! А вже що й казати про питання, що випливає знову й знову: чи зможе колись читач вичитати щось інше, аніж себе самого. Писання — це не спілкування з читачем і не спілкування з самим собою, а спілкування з тим, чого не можна виповісти. Що докладніше ти спромігся б себе виповісти, то чистішим виявилося б те, чого виповісти не можна, тобто дійсність, що її ти турбуєш і порушуєш. Мова існує на те, щоб стати німим. Хто мовчить, той не німий. Хто мовчить, той навіть гадки не має, який він є насправді.