Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Так, на Ямайці.

Тепер настає Кнобелева черга. Його відрекомендовано як наглядача. Він має розповісти те, що чув від мене. Видно, що йому слова стоять поперек горла. Про те, як саме сталося вбивство, він розповідає погано, плутано, невиразно.

У джунглях! сміється директор,— Ви чули, пане прокуроре? В джунглях! Я не бачив на Ямайці ніяких джунглів, це просто химери, пане прокуроре, можете мені повірити...

— Я вірю.

— Химери!

Здається, Кнобель остаточно втратив певність і не зважується оповісти, як кров цього самого директора, що стоїть перед ним, змішується з рудавою болотяною водою і як чорні стерв’ятники чекають на ошатно вбраний труп,— саме ті подробиці, які тепер від нього вимагають. Натомість він питає:

— То ви директор Шміц?

— Відповідайте на моє питання,— каже директор,— Чим мене в’язень буцімто вбив?

— Індіянським ножем.

— Он як.

— Авжеж,— каже Кнобель.— Угородив спереду в шию, а тоді різонув ліворуч.

— Ага.

— Чи праворуч,— каже Кнобель знову невпевнено,— я вже не пам’ятаю.

— Дякую.

Нарешті Кнобеля відпускають.

— Мені дуже прикро,— каже Кнобель.

Проходячи через приймальню з шапкою в руках і з червоними як рак вухами, він навіть не вшановує мене поглядом... Як директор ставиться до свого вбивства, я не чую, бо Кнобель щільно зачиняє за собою двері. Розмова в прокуроровому кабінеті ще триває хвилин із десять. Я пробую читати газету, що її лишив мій наглядач, певне, якийсь соціал-демократичний орган, коли той добродій нагло з’являється в дверях і каже:

— Я дуже радий, пане прокуроре, що міг вам особисто розповісти, як усе було насправді, йдеться тут, як то кажуть, не про гроші, свого часу я вже заявляв, що ладен заплатити половину домовленого гонорару, і був би заплатив, але натискати на себе не дозволю. А як пана Штіллера моя пропозиція не влаштовувала, то, прошу я вас, хай би подав до суду, проте він, бачите, не зважився. Не має грошей судитися! Ті психопати завше так кажуть, і як я йому порадив звернутися до суду, він просто назвав мене гангстером. Ви б, прошу я вас, пане прокуроре, теж такого не стерпіли.

Добродій одягає в приймальні пальто. На вигляд він статечний, у кожному разі, не впадає в око, такий собі перший-ліпший перехожий із Бангофштрасе. На шиї в нього простий шовковий шарф, лису голову він теж прикриває простим фетровим капелюхом. Побачивши мене, він не скидає капелюха, тільки хапається за шию, ніби поправляючи шарфа. Я киваю головою. Властиво, чому? Він, виходячи, каже:

— Побачимося на суді.