Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Дивно,— мурмоче лікар,— дивно.— Тоді викликає асистентку:— Це справді знімок пана Штіллера? Ви не помилилися?

— Таж він підписаний...

Сумлінність не дає йому спокою; він знову порівнює кожний зуб і виявляє, що в Штіллера, зниклого пацієнта його попередника, восьмий правий верхній зуб був, наприклад, цілий-цілісінький, а в мене замість нього дірка. Що я зробив із восьмим правим верхнім зубом (Штіллеровим) ? Я стискаю плечима. Потрібен мені допит, коли в мене вата і клямра в роті! Нарешті лікар віддає знімок, береться до свердла. Коли я нарешті через півтори години, звільнений від клямри, дістаю змогу сполоскати рота, то, звісно, вже не маю бажання сперечатися про давній рентгенівський знімок. Тільки прошу сарідону. Кнобель сидить у почекальні. Сіра в’язнична машина жде на акацієвій алеї. Шоферам наказано не ставити машину на очах. Проте алея належить школі, вона відмежовує шкільний майданчик. Коли я з Кнобелем повертаюся до машини, саме починається велика перерва, і нас відразу оточують школярі. Якесь маля питає несміливо, чи я злодій, а ще одна дівчинка радісно вигукує:

— Пане вчителю, злочинець!

Я махаю їм рукою крізь загратоване вікно. Тільки вчителі не відповідають мені.

P. S.

Може, питаю я сам себе, треба було боронитися скрізь, де тебе мають за когось іншого? Може, не слід було дозволяти асистентці зубного лікаря записувати мене Штіллером? Сізіфова праця! Тоді знову мені здається, що досить було б, якби лиш Юліка не плутала мене зі Штіллером.

Мексіка...

Я згадую (сам не знаю чому) поминки, такі, як я бачив у Ханісіо, індіянок, що цілу ніч чиплять на могилах, усі святочно вбрані, гарно причесані, немов до шлюбу. Здавалося б, там нічого й не відбувається; цвинтар — тераса над темним озером, оточена стрімкими скелями, без жадної могильної плити чи якогось іншого знаку; кожен у селі знає, де поховано його предків і де він сам колись лежатиме. На тому місці ставлять свічки — три, сім чи двадцять, залежно від того, скільки небіжчиків має родина,— і миски з різною їжею, прикриті чистими серветками, а насамперед одну дивовижну річ: бамбукову риштовину, яку споруджують урочисто, ніби на свят-вечір, а на неї кладуть печиво, квіти, овочі, кольорові цукерки. Запахом тих наїдків мають цілу ніч живитися померлі, бо запах — це зміст речей, у цьому весь глузд. Тільки жінки й діти приходять уночі на цвинтар; чоловіки моляться в церкві. Жінки, що весь час поводяться діловито й тверезо, сідають долі, наче на довгий спочинок, загортаються кожна разом із своєю дитиною в хустку так, що виходить наче одна істота. Свічки, що стоять рядком між живими й мертвими, миготять на холодному вітрі, спливає година по годині, над темними горами сходить місяць і, описавши поволі лук, знову ховається. Більше не відбувається нічого. Час від часу долинає дзвін, десь виє до місяця собака, і більше-нічого. Ніхто не плаче, розмовляють мало, тільки про необхідне, але не пошепки, як у нас на цвинтарях; адже йдеться не про настрій... Тиша, що зрештою підкоряє собі й дітей, які годинами дивляться на мерехтливі свічки або в порожню ніч над озером,, не означає тут побожності чи внутрішньої зосередженості в нашому розумінні, ані в поганому, ані в гарному. То просто тиша. Перед лицем життя і смерті нема про що говорити. Дехто навіть спить, поки їхні мертві — батько, чоловік чи син — нечутно живляться запахом, змістом речей. Десь опівночі приходять останні поминальниці, і всі вже сидять аж до світанку. Миготять тисячі душ померлих. Закоцюбла дитина, що надсадно кашляє, наче сама скоро піде на той світ, дістає в завдаток щось із солодощів, принесених мертвим. На загал тут люди неймовірно терплячі. Надворі холодно, дуже холодно, бо то ніч під перше листопада. Маленька дівчинка, що її мати куняє, грається свічкою, обкапує теплим воском собі руки, поки свічка гасне, тоді знову засвічує її і далі капає на руки. Кожний подих вітру приносить міцні пахощі; жінки общипують пелюстки з жовтих квіток і розсипають їх поміж могил, общипують так, наче готують якусь городину, не абияк, але без зайвих рухів, не наголошуючи на тому, що роблять, не домагаючись якогось настрою, без театральних натяків, що йдеться про щось символічне. Там, просто ні про що не йдеться, вони общипують квітки, та й годі. І здається, наче тиша стає ще глибша: місяць зайшов, холод аж наскрізь проймає. І нічого не відбувається. Жінки не вклякають навколішки, а сидять на землі, щоб душі померлих могли ввійти їм у лоно. І це все. Нарешті починає світати, минає ніч тихої терплячості, відданості неминучому вмиранню й повстанню...

Розмова з моїм приятелем прокурором про Штіллера:

— Більшість людей нівечать своє життя через надмірні вимоги до самих себе,— каже він і пояснює це десь так: — Наша свідомість протягом кількох сторіч дуже змінилася, а наше чуттєве життя лишилося майже таке саме. Тому й виникла така невідповідність між нашим інтелектуальним і емоційним рівнем. Більшість нас має такий пакунок із крамом тілесного кольору, тобто почуття, що їх із свого інтелектуального рівня не хоче признати. На це є дві ради, що, властиво, нічим не зараджують: або ми якомога вбиваємо в собі примітивні, а отже, негідні почуття, ризикуючи, що тим самим узагалі вб’ємо чуттєве життя, або даємо нашим негідним почуттям просто іншу назву. Огортаємо їх брехнею. Чіпляємо їм наліпку, таку, яку хоче наша свідомість. Що гнучкіша наша свідомість, що начитаніша вона, то численніші й шляхетніші наші шляхи до відступу, вигадливіша наша самоомана; так можна розважатися цілий вік, і навіть гарно розважатися, тільки тоді людина простує не до життя, а до неминучого самовідчуження. Наприклад, коли нам бракує відваги стати навколішки, ми легко можемо витлумачити це як самовладання, а свій страх перед самовиявленням як самовідданість і так далі. Більшість із нас надто добре знає, що треба відчувати в тій чи іншій ситуації, а чого не можна відчувати, але нам страшенно важко визначити, хоч як би хотілося, що ми відчуваємо насправді. Це тяжка хвороба. І класичний її симптом — сарказм супроти кожного почуття. З надмірними вимогами до самого себе неодмінно йдуть у парі безпідставні докори сумління. Один дорікає собі, що він не геній, інший, що, попри гарне своє виховання, не став святий, а Штіллер ставить собі на карб, що не став борцем за Іспанію... Дивно, чого тільки ми не беремо на своє сумління, коли ставимо надто високі вимоги до себе й тим самим відчужуємося від своєї натури. Наш внутрішній голос, славетний внутрішній голос — це часто тільки кокетування якогось псевдо-я, що не хоче допустити, аби я врешті відмовився від своїх претензій, аби пізнав самого себе, і, підступно роздмухуючи моє марнославство, а як треба, то й посилаючись на фальшиві накази з неба, приковує мене до своїх убивчих вимог до самого себе. Ми бачимо свої поразки, але не розуміємо, що це сигнали, наслідок хибного поривання, поривання геть від себе. Хоч як дивно, а наше марнославство, здається, не наближає нас до нашого «я», а віддаляє від нього.

Далі мова заходить про відомий рядок із другої частини «Фауста»: «Люблю, хто неможливого жада!» Ми обидва не пригадуємо, де саме там стоять ці зловісні слова, але згодні один з одним, що вони могли злетіти тільки з уст демонічної особи: це ж бо заклик до неврозу, що не має нічого спільного з реальними пориваннями (в рядку й мовиться не про поривання, а про жадання), і він передбачає упокорення перед нашими обмеженими можливостями.

— Я не вважаю Штіллера за виняток,— каже мій прокурор.— Чимало моїх знайомих, та й я сам, теж можуть бути прикладами таких перебільшених вимог до себе, хоч і зовсім іншими. Багато людей пізнають самих себе, але не багатьом щастить прийняти себе такими, як вони є. Скільки самопізнання кінчається тим, що людина прагне випередити інших і ще ймовірніше, ще докладніше змалювати свої слабощі, отже, кінчається кокетуванням! Але навіть правдивого самопізнання, такого, що мовчить і виявляється тільки в поведінці, не досить, воно лише перший, необхідний і дуже важкий крок, але його ще не досить. Самопізнання як довічна жура, як дотепні стосунки з тим, від чого ми давно вже відмовились, трапляється часто. Такі люди дуже приємні в товаристві, але що воно означає для них самих? Вони відкинули фальшиву роль, звісно, це вже щось важить, але ще не повертає їх до життя. Неправда, що з роками людина дедалі більше схильна прийняти себе такою, як вона є. Щоправда, старішій людині її давні мрії здаються сумнівними, їй легше сміятися над своїм юнацьким шанолюбством, їй уже той сміх менше коштує, не так болить; але це ще не означає, що вона приймає саму себе. З певного погляду, старішій людині навіть важче цього доконати. Щораз більше людей, на яких ми споглядаємо захоплено, виявляються молодші за нас, часу в нас лишається дедалі менше, нам щораз легше відмовлятися від чогось з огляду на почесну кар’єру, а ще легше для тих, хто взагалі ніякої кар’єри не зробив і тішиться облудністю навколишнього світу, вдовольняється тим, що він невизнаний геній... Щоб прийняти самого себе, треба величезної життєвої снаги... Вимога любити ближнього, як себе самого, випливає з цілком зрозумілої першооснови, що ти любиш себе, приймаєш себе таким, яким тебе створено. Та навіть як людина прийме сама себе, це ще не все! Бо поки я хотітиму переконати інших, що я — це я і ніхто інший, то весь час боятимусь, щоб мене з кимось не сплутали, і буду невільником того страху... Не маючи певності, що поза людським розумінням є якась абсолютна інстанція, що існує якась абсолютна реальність, я не можу собі уявити,— каже мій прокурор,— що нам коли-небудь пощастить стати вільними.

P. S.

Абсолютна інстанція? Абсолютна реальність? Чому він не каже «бог»? Мені здається, що він навмисне старанно уникає цього слова. Чи тільки переді мною?

P. S.

Усвідомлюючи, що я людина незначна, нікчемна, я завше сподіваюся, що вже через цю свою свідомість не можу бути нікчемний. Щиро казати, я сподіваюся перетворення, втечі. Я просто не готовий бути нікчемною людиною. Властиво, я лише сподіваюся, що бог (коли я допоможу йому) зробить з мене іншу індивідуальність, багатшу, глибшу, вартіснішу, вагомішу, і, мабуть, саме це заважає богові стати для мене чимось реальним, тим, що можна збагнути. Моя conditio sine qua non[41]: щоб він відмовився від мене, свого витвору.

Юліка й досі в Парижі.

Материна могила, як і всі могили в цій країні: кожна охайно обрамована гранітом, кожна трохи закоротка, аж боїшся наступити небіжчикові на ноги, між ними стежечки, посилані жорствою, по краях барвінок, а посередині череп’яний вазон, у ньому кілька зів’ялих айстр, за каменем іржава бляшанка поливати квіти. Але сьогодні йде дощ. Ми стоїмо разом під парасолем, дзигарі на башті б’ють третю годину. Надгробок швидше смішний — алегорична композиція, згусток каменярської майстерності. Подекуди над сірим Мангеттеном надгробків височать кипариси. Вільфрід питає:

— Як тобі подобається надгробок?