Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Аж тепер мене кличуть до прокурора.

— Є такий тип мільйонерів,— кажу я,— що до них у правовій державі ніяк не підступишся, тож не дивно, що вони весь час воскресають...

Моторна секретарка відразу дістає доручення віднести якогось листа до готелю «Урбан». Я думаю: «Може, повернулася з Парижа Юліка?» Тим часом прокурор, що його я досі бачив тільки як гостя на своєму ліжкові, просить мене сідати.

— Отак-то, дорогий мій...— усміхається він.

Нас перебиває телефон. Він бере службову трубку, відвертається трошки вбік, оскільки розмова неслужбова, й слухає, тримаючи в руці в’язку ключів і дивлячись у вікно. Каже тільки, що не прийде обідати, бо по півдні має виїхати на місце події, й досить раптово уриває розмову, видно, після якогось питання, що на нього не хоче відповідати в моїй присутності. Потім трохи силувано звертається знову до мене:

— Сибіла вітає вас.

— Дякую,— кажу я.— Як там вона мається?

— Дякую,— каже він.— Радіє, що знову дома.

А коли на обличчі в нього остаточно згасла усмішка і збентежена мовчанка надто затяглася, наче тепер уже вирішено, що я зниклий Штіллер, а отже, й колишній коханець його дружини, яка тішиться, що знову дома, коли він сховав свої ключі, то висловив не вельми оригінальну сентенцію:

— А життя все ж таки дивна річ.

Мені теж нічого не спадає на думку.

— Якщо бажаєте, пане Штіллере, то пообідаймо разом. Ми маємо час до другої години. Пропоную вам, каже він, підводячись,— поїхати десь за місто.

2. Обід.

Майже мовчазна їзда лісами й полями. Все дуже осіннє. Сонце ще так пригріває, що можна їсти надворі, принаймні опівдні. Ми сидимо в садку трохи кумедного заїзду, звідки розгортається далекий, приємний краєвид; над головою в нас „нависає листя винограду, а спереду, крізь рідкі виноградні кущі, видно озеро, що блищить у бляклому світлі, все наче затягнене серпанком блакитного диму, навіть поруділі лани й ліси, що палахкотять осінніми барвами. Подекуди коло дерев стоять ще драбини, а під деревами кошики. Скрізь літають оси, навіть коло нашого кампарі. Гори, що бовваніють над осінньою млою, прозорі, немов скляні, й дивно далекі; їхні снігові вершини, що сяють за примарним безлистим гіллям дерев, здаються якимись потворами за чорними гратами.

— Гарно тут,— кажу я.— Дуже гарно.

— Ви не знали цього місця?

Обід нам дуже смакує.

— Що ми питимем? — питає мій приятель прокурор.— Здається, в них тут є чудовий маєнфельдер.

— Залюбки вип’ю,— кажу я.

Я й далі не можу відірвати очей від краєвиду, що лагідно спадає в напрямку озера, і через те здається, ніби він летить удалину. Осіння мла пригладжує вбогість околиці — це ж бо ні село, ні місто,— лишаються зарослі лісом пагорби й пологі западини з виораними ланами та болотами. Краєвид цей так вабить мене тому, що він не новий для мене. Я його знаю. Чи дорогий він мені?