Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Чому Юліка не пише?

Приятелі! Тепер вони вже приходять до мене цілими юрмами, сьогодні їх з’явилося аж п’ятеро, і всі одночасно. Всім їм здається, що я не змінився, майже не змінився, і всі кажуть мені «ти». І хоч я не озиваюся жадним словом, їм це нітрохи не заважає мене знати, аякже, немає нічого ліпшого за давню приязнь. Один, актор, узагалі не випускає моєї руки, заглядає в вічі і навіть як замовкає, то весь аж світиться глибоким розумінням Штіллера. Він тисне мені руку раз, удруге, трясе її, давить обома долонями, наче лещатами,— хоче сказати те, чого не можна віддати словами. Я ж лише кажу:

— Сідайте, будь ласка, панове!

За хвилю я помічаю, що один із них вважає себе за мого благодійника, бо він не подав до суду на зниклого Штіллера за несплату комірного, хоч мав цілковите право; здається, моє збентеження вдовольняє його — воно потрактоване, яко вдячність. Взагалі ж усі вони гарні люди, хоч на цій зустрічі, зібрані разом, чого в звичайних умовах, мабуть, ніколи б не сталося, нагадують товариство в крематорії; крім зв’язку зі зниклим Штіллером, що в кожного з них має свою причину, їх, властиво, нічого між собою не єднає. Певне, кожен чув щось про іншого від Штіллера, якого їм тепер вочевидь бракує. Звісно, краще знайомитися поодинці. Виявляється, один із них за цей час став професором, мудра голова. Мабуть, він не раз мав клопіт із зниклим Штіллером через його темперамент, невиразний напрям думок і плутаний радикалізм. І прийшов він просто, щоб показати свою вірність, цей молодий професор, що напевне має інших приятелів. З його обережності й делікатності видно, який вразливий був зниклий Штіллер, і справді, навіть я почуваюся наче підлеглим, усвідомлюю, як я мало знаю, проймаюся боязкою повагою і впадаю в такий тон, що безсумнівно, має нагадувати йому зниклого приятеля. Професор не хоче того тону і тієї мовчазної боязкої поваги, але, здається, він до такого звик, і що дивніше я поводжуся, то впевненіше він добачає в мені зниклого Штіллера. Той Штіллер часто дивував його, і все ж професор лишився йому вірний, радше з шляхетності, аніж тому, що потребує його приязні, бо приятелювати зі Штіллером — тяжка справа. Чому це мені стає сумно? Справді, це все люди, що з ними приємно було б приятелювати. Чому ж таке неможливе? До речі, вони зовсім не згодні між собою, ким був Штіллер, а все ж поводяться так, наче мають мене за ту саму особу. Життєрадісний митець, графік, змальовує вже свято, що має відбутися, коли мене звільнять. П’ятий гість, складальник за фахом,— здається, комуніст. Решту чотирьох він має за безнадійних реакціонерів і, як видно з його погляду, ставить мені на карб таких приятелів; найбільше сердить його приязний тон власника будинку, що зворушено змальовує Штіллерову майстерню, схожу на заснуле царство. Поки вони так говорять, я міркую собі, якою мав би бути людиною, щоб хоч у загальних рисах відповідати спогадам і сподіванкам п’ятьох моїх гостей,— мабуть, істотою з п’ятьма головами, до того ж кожен із них відтяв би решту чотири, як неправдиві й непотрібні, щоб відтворити сутого Штіллера. Я помічаю, що актор став католиком і дивиться на складальника-комуніста з певною повагою й розумінням: йому не важко збагнути складальникові погляди, бо вони схожі на його власний авантурний світогляд з ранньої молодості. Крім комуніста, очевидно, жаден з них не лишився такий, як був. Молодий професор запевняє мене, що хоч він, як і раніше, понад усе шанує класику, проте не вважає сучасне мистецтво виключно за розпад, а графік, очевидно, навернутий поважними успіхами на правдиву дорогу, переміг песимізм у царині культури й наголошує на високому рівні швейцарської графіки; йому, щиро казати, не треба ні комунізму, ні католицизму, щоб знайти своє призначення в цьому світі. Натомість власник майстерні, за фахом антиквар, як ніколи, тримається традиції: що вона локальніша, то краща; він не має нічого проти європейського оборонного товариства, боронь боже, але саме тому антиквар має важливе завдання: плекати всілякі різниці, наприклад, різницю між громадянином Базеля й Цюріха. Бо що ж іще повинні боронити з’єднані європейські армії, як не привілей відрізнятися один від одного на найменшій відстані? Як я вже казав, усі вони дуже приємні люди. Згодом я питаю себе, чому, властиво, не почуваюсь їхнім приятелем. Я образив їх, нічого не сказавши. Моя камера стає дедалі самітніша після кожних відвідин.

Снилась Юліка, знову майже так само: сидить у якійсь кав’ярні на бульварі серед юрми людей і намагається написати мені, гризе олівця, як заклопотана школярка; я хочу підійти до неї, але троє чужих солдатів (німецьких) ув’язнюють мене. Я знаю, що Юліка мене зрадила. Ми ззираємося. Чоловіки,, в касках тягнуть мене далі, я хочу проклясти Юліку, а її німий погляд благає, щоб я не вірив тому, що вона написала, її змушено, я її змусив. Я питаю солдатів, чи мене розстріляють, і вони регочуть. Один каже: «Ні, тепер ми розпинаємо». Після переляку я опиняюся в таборі. Мусимо пришпилювати кнопками фотокартки на деревах, оце й є те, що вони звуть «розпинати», не більше. Я «розпинаю» Юліку — знімок балерини...

Важко не стомитися світом, його більшістю, його перевагою, яку я мушу визнати. Важко самому, без свідків, знати, що ти довідався за свої самітні години, важко носити в собі знання, що їх ти негоден ані довести, ані навіть висловити. Я знаю, що я не зниклий Штіллер. І ніколи ним не був. Присягаюся, хоч і не знаю, хто я насправді. Може, я ніхто. І якби вони могли мені навіть показати чорне на білому, що з усіх людей на світі, записаних до метричних книг, нині бракує тільки одного, а саме Штіллера, і коли я відмовляюся ним бути, то мене взагалі немає на світі, я все одно відмовлявся б і далі. Чому вони не лишать мене в спокої? Я знаю, моя поведінка смішна, а становище моє важко витримати. Але я не той чоловік, що його вони шукають, і цієї впевненості, єдиної, що в мене є, я не зречуся.

Юліка й досі в Парижі.

Неправда: як казати щиро, я не можу бути сам, жадної години в житті я не міг бути сам! І знову ж таки, як казати щиро, здебільшого зі мною була жінка. Спочатку — моя люба, ласкава мати. Я заледве здав на атестат зрілості й радів за неї — тепер вітчим не зможе їй сказати: «Ну от, маєш свого укоханого синочка!» Потім я з казенним вовняним коцом під пахвою пішов відбувати вітчизняну кару й просидів майже ціле літо в казармі, але не був сам, бо турбувався за матір: моя служба здавалася їй чимось жахливим. На кожний поклик пам’яті зринає безліч годин, більше, аніж їх може вмістити пересічне людське життя, годин, що їх я мав за самітні,— вечори в готельних покоях з галасом на чужих вулицях чи з вікнами на подвір’я, ночі десь на вокзалах, весняні дні в міському парку, повному дитячих візочків і чужої мови, тоді знову обідні години в тій самій їдальні, прогулянки дощової пори в лісі, в глибокій певності, що вже ніколи не поговориш із людиною, на яку так палко чекаєш, усілякі прощання, чемні, й квапливі, й щирі, але також і жалісні, з плачем, відтягнені до останньої хвилини, боягузливі; незчисленні години, як уже сказано, а все ж я ніколи не був сам, жадної години. Завше я знаходив якусь внутрішню раду, приємний чи болючий спогад, жваву розмову з невидимою людиною, що здебільшого не існувала, але я собі її вигадував, щоб не бути самому, чи надію на якусь чудову зустріч за першим або за другим рогом вулиці. Хіба це самота? Може, я був сам, як ще тільки входив у своє мистецтво, майже вмів бути сам у правдивому значенні цього слова, сподіваючись виявити себе в глині чи в гіпсі; однак ця надія тривала недовго, з’явилося шанолюбство, радощі сподіваної слави й тривога, що тебе не оцінять. Цілими місяцями через глину, шанолюбство і гіпс я не бачив живої душі, поглинутий своїм мистецтвом, що ніколи не стало справдешнім, захований у чотирьох стінах своєї майстерні, без радіо, як середньовічний пустельник, мовчазний, як весляр, прикутий до галери, схимник у ставленні до дівчат, але тільки до них; зате радісний, мов той гномик із казки, на думку, що ніхто ще не вгадав моєї геніальності, і працьовитий, як віл під батогом, під батогом свого шанолюбства; отже, я не був сам. Не був я сам і коло порона на Тахо; я знав, що, як мене вб’ють, Аня не помре з горя й не піде в черниці, а й далі доглядатиме живих, даватиме кохати себе, але часом згадає й мене. Та коли мене потім ніхто не вбив, коли мені тільки зв’язали моїм же власним паском руки й ноги і кинули в кущі дроку, я теж не був сам; я мав сором перед Анею, думав, що помру від спраги, й не побачу Ані, кричав, поки міг, а тоді вже не кричав, але, мліючи, я мав Аню, мав пекучий сором перед нею. І не був сам, коли повертався додому, хоч уже передчував, що там мене зустрінуть, як чужого; вдень на дорогах, уночі на французьких вокзалах я виправдувався перед Анею, соромився, обурювався на неї, збирав проти неї докази; я не був сам. А потім, далеко від неї, я розповідав свій іспанський анекдот, і знайомі, хто менше, хто більше, вірили мені, але я знав, що тільки Аня знає правду, отже, теж не був сам. Смішно, але правда: завше коло мене була жінка, що завдяки їй я міг себе обдурювати. Я мав приятелів-чоловіків, не багатьох, щоправда; то була приязнь, але не омана, буцімто серед них ти не сам. Часто я згадував далеких приятелів, цікавився, що вони думають, радий був посперечатися з ними чи журився, як заходила сварка; але в тяжку годину, тоді, коли я не здатен був лишатися сам, завше з’являлася жінка, згадка про неї, надія, що жінка визволить мене з тієї самоти. Чому я не міг бути сам, чого мене покарано нудити світом із тією балериною, з тією морською твариною, аж поки врешті довелося ще й одружитися з нею? Певне ж, почав я, бо завше виявляв залізну волю там, де не треба було. Щонайменше тисячу й одну ніч я хапався за голову й засинав; навіть у подружжі я не міг бути сам. Я кинув її напризволяще, вона принижувала мене, а я її, але ніколи я не був сам. І не був сам у трюмі італійського судна як безквитковий пасажир, подорожній без паперів, що тікав до Америки. Тільки підкуплений кочегар знав, що я сиджу десь поміж бочками: там було темно, чимось смерділо й стояла така задуха, що з мене ( і з кожного на моєму місці) піт лився дзюрками; я добре розумів, що прекрасна Юліка бридилася б моїм потом, а отже, знову не був сам. А то могла бути найкраща нагода в моєму житті лишитися самому, нагода провести наодинці нескаламучених вісімнадцять днів і вісімнадцять ночей на здебільшого спокійному морі. Навіть не можу нарікати на морську хворобу. Тільки єдиний раз, здається, як ми поминули Гібралтар, я виблював, бо кілька годин нашим судном кидало на всі боки, але потім знову все затихло. І як же я скористався своєю нагодою, великою, як Атлантичний океан? Я запалив цигарку і, як спалахнула запальничка, відчитав напис на поближній бочці: «Chianti Italian Wine Imported»[42], потім знову запала тупа темрява з кількома маленькими шпарками світла між дошками і шурхотом корабельного гвинта піді мною, що не стихав ні вдень ні вночі. Можна було збожеволіти, і коли я не збожеволів, то тільки тому, що в уяві бачив Юліку на давоській веранді в стилі початку двадцятого століття й доказував їй те, що ще не сказав. Я тішився, що більше вже не побачу її, і там, у трюмі, то була моя єдина втіха. Чи був я сам? Щоразу, прокидаючись із довгого сну, я лякався, що смердючий корабель знову вертається до Європи, однак це не міняло моєї постанови ніколи більше не бачити прекрасної Юліки. Варто було мені згадати (між тими смердючими бочками я здебільшого сидів, бо ходячи натикався в темряві на линви й ланцюги) листа, що його вона прислала після того, як я її вбив на веранді, тільки перше речення з нього: «Немає, мабуть, сенсу повертатися до розмови з минулого тижня» і т. д., тільки перше речення, і я не пошкодував би ні за чим, навіть якби за мить наше судно наскочило на мілину і враз потонуло. Досить було згадати тільки Фокслії Або злощасну засмажку, що її та жінка ніколи не хотіла зварити, і сотні інших дрібниць, одні за одних сміховинніші. Але вісімнадцяти днів і дев’ятнадцяти ночей поспіль у темряві, де між просмоленими дошками весь час щось капало, безліку крапель-хвилин не вистачило, щоб убгати бодай у швидку стенограму думок порожнечу між мною і тією жінкою; я знову спотикався й стукався об іржаві штаби, знову сідав на сувої линв і злизував теплу кров із своїх рук, брудний від давнього й нового поту, невмиваний з Генуї, ніким не бачений, сліпий, мов кріт, оглухлий від шурхоту корабельного гвинта; і не минало жадної години — хіба як я спав,— щоб я не знаходив нового закиду тендітній жінці в Давосі, і ніхто не чув моїх найголосніших прокльонів, але самотній я не був. Нарешті в Бруклінському порту корабельний гвинт замовк; калатало тільки моє серце. Спершу вивантажили передній трюм. Аж через десять годин з’явився врешті мій кочегар із доброю порадою: посидіти в сховку ще два чи три дні, бо саме застрайкували докери. Минуло п’ять днів і, звісно, п’ять ночей, поки я почув-таки умовний посвист свого чесного кочегара; але я й доти не впорався з порожнечею, що постала між тією жінкою і мною. Треба було сходити на берег. Чи був я сам у Нью-Йорку? Я пробирався крізь мурашиний тлум на Таймс-сквер, цілими тижнями бачив насамперед телефонні будки, але поклав собі не телефонувати Сибілі. І не потелефонував, але сів у автобус і подався на захід, байдуже куди. Всяке мені випадало: нудне й цікаве, відразне й чудове. Я бачив прерії, різниці в Чікаго, мормонів, індіян, найбільші в світі мідяні копальні, найбільший у світі висячий міст, розмовляв із чужими людьми в молочному барі, місяць працював у Детройті, закохався в дочку одного консервативного сенатора, що мала власний кадилак, ми купалися в озері Мічіган, а потім я подався далі, бачив лісові пожежі, бейсбол, захід сонця на Тихому океані й летючу рибу; грошей я майже ніколи не мав, але посвистував з радощів, що я так далеко від Давоса й не дуже близько від Ріверсайд-драйв, від Нью-Йорка; я тоді міг бути сам, немов опинився на Місяці. Жінки віталися зі мною: «Привіт!», і я відповідав їм: «Привіт!» Після півночі я слухав останні вісті, щоб не чути тиші, бо серед тиші я не був сам, отже, волів слухати завше надійних дикторів, що рекламували найкраще мило, найкращу марку віскі, найкращу їжу собакам, а впереміж із рекламою лунала симфонічна музика чи принаймні сюїта з «Лускунчика» Чайковського: щоб я не був такий самітний. І хоч не було коло мене моєї тендітної балерини, зате була Little Grey, тендітна кішка, бестія, що весь час вистрибувала на підвіконня, хоч була мені як сіль в оці. Чи я ще ніде не писав про неї в цьому стосі паперу? Одного вечора я взяв і замкнув її до холодника, тоді спробував засвистіти, заснути, та дарма; через кілька годин я витяг її звідти, знаючи, що якби вона здохла, то я мав би великий клопіт, і коли вона по якомусь часі трохи розплющила очі, я був зворушений до сліз, що вона не заподіяла мені прикрості своєю смертю. Я доглядав її, аж поки вона знову почала муркотіти й тертися об мої штани. Принаймні вона жила, хоч і з переможною міною, але й далі була мені як сіль в оці. Потім, коли вона почала зловживати моїм нечистим сумлінням, я знову викинув її надвір — щоправда, ніч була не холодна. Вона нявчала, задерши хвоста. Я зачинив вікно, потім усі вікна, та вона вистрибнула на підвіконня і все нявчала, ніби я й справді вбивав її. Якийсь час я вдавав, немов нічого не бачу й не чую її нявкоту, що ним вона оскаржувала мене перед сусідами (насамперед перед мулаткою Флоренс). Нарешті крикнув: «Годі!», відчинив вікно, схопив її за карк і шпурнув клубком, дарма що вона пручалася, якомога далі в садок. Як усі коти, вона впала на лапи. І, на мій подив, відразу замовкла, навіть не вистрибнула на підвіконня, як я сподівався. Ну добре, вона лишила мене самого, але ж я знав, що кожної миті вона може стрибнути на підвіконня; отже, я не був сам.

А чи тепер я сам? Я думаю про пані Юліку Штіллер-Чуді в Парижі.

Бачу її в чорному костюмі, що так їй до лиця, в білому капелюшку на рудих косах. У Парижі тепер, мабуть, холодно. Вона хотіла купити собі нове пальто. Я бачу її (хоч і не знаю, яка тепер осіння мода) в новому пальті, що теж їй дуже личить. Може, я надто легко закохуюсь, але ці думки в камері про пані Юліку Штіллер-Чуді щось більше, ніж закоханість; моя пригніченість, повна сподіванок, про дещо говорить, я відчуваю, що пані Юліка Штіллер-Чуді все ж таки єдина моя надія. Не кажучи вже про її коси мідяного кольору, про алебастрову шкіру, про зеленаві, чи водяво-сірі, чи, може, безбарвні, в кожному разі, надзвичайно гарні очі, що їх може побачити кожен, навіть мій оборонець, вона (хоч що б там їй закидав зниклий Штіллер) чудова жінка. Її кохати не легко, може, її ще ніхто й не кохав, і вона ще нікого не кохала. Мабуть, саме тому мене нітрохи не лякає те, що вони пережили зі Штіллером. Що мені до того! Я не хочу бути зарозумілий, заявляти: я її кохаю! Але можу сказати: я хотів би кохати її. І, з тією умовою, що пані Юліка Штіллер-Чуді не вважає мене за свого зниклого чоловіка, насмілююся сказати: а чому б я не міг її кохати? Як видно з її короткої, стриманої листівки, вона ближчими днями повернеться в своєму паризькому пальті найновішої осінньої моди. Я признаюся їй, що все це неправда: я не годен бути сам, пробував, але надаремне. Признаюся щиро, що мені її бракувало. Це не перебільшення. А тоді якомога швидше спитаю, як вона гадає, чи могла б мене покохати. Її сміх, подив, який я відчитаю у підголених, високо зведених бровах, не злякають мене: таку вже вдачу має пані Штіллер-Чуді. Вона сирота з вісімнадцяти років, на чверть угорка, а на три чверті швейцарська німка. Доля випала їй нелегка: підозра на сухоти, що потім підтвердилась, одруження з неврастенічним борцем за Іспанію, та ще й бездітність, любов до мистецтва. І як вона все те витримувала — просто чудово! Звісно, не без того, щоб не пожаліти себе, не без легенької, делікатної злості, але завше високо тримаючи голову на кволій шиї. А краплю пихи (в специфічно жіночій формі, а саме: в схильності «вибачати») дуже легко зрозуміти. На своє відверте питання, чи могла б вона мене покохати, я не почую соромливого: «Так». Пані Штіллер-Чуді надто досвідчена, так само, як і я, і ця камера, це ліжко — теж не зелений моріжок під розквітлою яблунею. Я сподіваюсь, що не впаду в урочистий тон. Урочистий тон неминуче робить із мене боягуза хоча б із стилістичних причин: тоді майже не можна говорити про певні неврочисті речі. Якщо пані Штіллер-Чуді не скаже просто: «Ні», то мені доведеться десь так звернутися до неї: «Ти моя єдина надія, Юліко, а це страшно. Послухай мене! Не треба говорити про Жана-Луї Дмитрича. Може, він кохає тебе куди дужче, аніж я годен кохати, Дмитрич вразливий чоловік, я вірю тобі на слово, напівросіянин і трохи інвалід. Ти, люба Юліко, теж не зробила великого поступу — знову тримаєшся за інваліда. І взагалі не можна собі уявити, щоб хтось із нас домігся поступу, чи ти, чи я. Отож, мені здається, нам лишився єдиний вибір: або ми знищимо одне одного остаточно, або нам пощастить покохати одне одного. Щиро казати, я не думаю, що нам буде легко, навпаки, з кожним роком навіть важче, правда? Але більш нам нічого не лишається. В усякому разі, здається мені, нам довелося б виходити з того, що ми ще не кохали одне одного. А тому навіть не можемо розлучитися. Кумедне становище! Ти кажеш, що розлучилася з Жаном-Луї. Кажеш, щоб бути вірній своєму чоловікові. Лишімо тепер твого чоловіка в спокої, він зник, і годі! Або: ти могла розлучитися з мсьє Дмитричем, то чому ж ми не можемо? Кожна пара, що по-своєму колись була щаслива і взяла від подружнього життя все до останку, може розлучитися. Це сумна подія, болюча, скандальна, незбагненна і так далі, але жадне з них не почувається скривдженим. Вона має двоє чудових дітей, очевидну винагороду за свою невинність, а він, попри все, стає віце-директором; хтозна, котра з них швидше одружиться наново. А що ми, Юліко, маємо? Спогад про Фокслі, та й усе. Я знаю, песик не винен, що ми з тобою вдвох ніколи не були щасливі. Але ти вже розумієш, що я маю на думці! Ми не скінчили одне з одним. І тому, гадаю, не можемо розлучитися. Сердешний мсьє Дмитрия! Може, він мав усі прикмети правдивого чоловіка, та дарма, не годен був зрівнятися з пусткою, що з’єднує нас. Я певен цього, Юліко. Мене кохала одна жінка, ти знаєш, і кохати її було так просто, радісно. Але нічого не вийшло! Не вийшло, бо я не скінчив з тобою, з нами. До речі, вона цими днями народила дитину, я тобі писав, і знову живе з своїм чоловіком, моїм єдиним приятелем. До всього ще й це! Я й досі її кохаю. Тому й питаю тебе, як ти гадаєш, чи могла б покохати мене: тобі не легко мене кохати. Щиро казати, часом мені здається, що це ніби спроба ходити по воді, та водночас я знаю, ми обоє знаємо, що вода прибуває й прибуває, щоб нас затопити, прибуває, навіть як ми й не пробуємо по ній ходити, мабуть, нам не дуже довго лишилося жити. І все, справді-таки все, що ми ще можемо взяти від життя, залежить від того, чи ми, ти і я, незважаючи на те, що ми пережили, зуміємо зустрітися. Бачу, мова моя видається трохи сумною, та я, навпаки, сподіваюся, ба навіть упевнений, що й досі перед нами є поріг, який нам треба переступити, аби вернутись до життя,— ти до свого, а я до свого, єдиний поріг, і його ніхто з нас не може переступити сам, ані ти, ані я...»

Так (приблизно) звернуся я до пані Юліки Штіллер-Чуді, з тією умовою, що вона —, принаймні вона! не вважатиме мене за зниклого Штіллера, а решту все нехай залагоджує на втіху собі мій оборонець, мені вже тоді буде однаково.

Зважаючи на близький розгляд справи, мій оборонець розмовляє зі мною дуже коротко. Сповіщає: його промова (коли я справді не надумаю перед тим признатися) вже готова, навіть передрукована. Далі: він теж дістав від пані Юліки Штіллер-Чуді листівку (чи теж майдан Згоди?) з повідомленням, щоб ми сподівалися її завтра чи післязавтра.

Я лиш киваю головою.

Якби я вмів молитися, то молився б, щоб мене позбавили останньої надії втекти від самого себе. Часом пробую молитися, та нічого не виходить, власне, тому, що я сподіваюся, ніби молитва якось мене змінить, ніби завдяки їй я поборю своє безсилля, а коли переконуюсь, що все дарма,, то втрачаю надію опинитись на правдивій дорозі. Себто під правдивою дорогою я й досі розумію надію втекти від самого себе. Ця надія — моя в’язниця. Я знаю це, але від того, що знаю, надія не зникає, тільки ставить мені перед очі мою в’язницю, моє безсилля, мою мізерність. Я не досить іще втратив надію чи, як сказав би хтось релігійний, не досить іще покірний. Я чую, як вони кажуть: скорись — і будеш вільний, твоя в’язниця розпадеться, скоро ти будеш готовий вийти з неї, як мізерна, безсила людина.

Вони хочуть довести мене до божевілля, тільки щоб надати мені громадянство й мати все в порядку. Не спиняються ні перед чим. Від учорашнього дня вже нема нікого, хто б не зрадив мене ганебно, крім мого прокурора. То був тяжкий день. Я протоколюю:

1. Ранок.

Десь близько десятої години мене кличуть до прокурора. Та минає одинадцята, а я ще сиджу в приймальні разом із Кнобелем, що теж не уявляє собі, чого від мене хочуть. Кнобель боїться, що йому перепаде, наприклад, за махінації з сервелатом. Мене дуже розчаровує, як чесний Кнобель поводиться на саму думку про догану; він тремтить за своє місце. Звісно, він нічого не каже, але вважає, що краще не розмовляти зі мною ласкаво, поки ми сидимо в приймальні. Він читає газету, щоб собі самому здаватися незалежним. Міна в нього сувора, чисто чоловіча, наче понурість дає йому якусь гарантію, що він не знітиться й перед начальником. У Німеччині такі люди клацають каблуками, на Сході потирають руки, а в Швейцарії запалюють сигару й прибирають якомога неввічливішу позу, що має демонструвати рівноправність, наче тут коректну людину не може спіткати ніяке лихо. Виходить моторна секретарка й каже:

— Пан прокурор просить!

Кнобель не виявляє поспіху; адже пан прокурор теж тільки людина, і всі, ми платимо податки! А все ж забуває своє пенсне. Дивно, але двері вони лишають (може, навмисне?) відчинені, я нічого не бачу, проте чую десь таку розмову:

— За таке я не плачу гонорару!