Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Виявилось, що вони помилилися.

Другого ранку — після тяжкої ночі, коли їхні надії розбились на друзки,— вони попрощалися на маленькому вокзалі в Понтрезіні.. Як потяг нарешті рушив, Сибіла стояла, наче статуя на цоколі, і обоє вони — Штіллер біля відчиненого вікна, а Сибіла на пероні — ледь, помахали одне одному на прощання. (Відтоді Сибіла, дружина мого прокурора, більше не бачила зниклого Штіллера). Сама вона повільно пішла до готелю, попросила рахунок, спакувалася й виїхала того ж таки дня. Вона вважала, що не може так просто вернутися до Рольфа, єдиним порятунком здавався їй Редвуд-сіті; тепер вона мусила працювати, бути сама й заробляти собі на прожиток. Бо як ні, то вона відчула б себе вибитою з життєвої колії, не знала б, де її місце; виявилося, що дорога від чесної жінки до повії на диво коротка. В Цюріху Рольф зустрів її заявою, що дає згоду на розлучення. Вона полишила йому клопотатися формальностями й попросила дозволу забрати з собою Ганеса. Їхня розмова стосувалася тільки майбутнього, практичних питань. Що Ганесові, їхньому синові, краще, важко було вирішити; Рольф попросив двадцять чотири години на роздуми. Потім, на її подив, дозволив забрати Ганеса. Сибіла подякувала йому, зрошуючи сльозами його руки, й незадовго до різдва виїхала на головний вокзал у супроводі свого чоловіка, щоб звідти добратися до Гавра й сісти на корабль до Америки.

Мій приятель прокурор повідомляє, що суд (разом з вироком!) відбудеться за тиждень, у вівторок.

В Америці Сибіла жила самотою, майже як черниця. Вона лишилася в Нью-Йорку. Коли Штурценегер приїхав по секретарку, якої йому не треба було, Сибіла, завдяки своєму знанню європейських мов, знайшла вже собі інше місце, досить пристойне. Вісімдесят доларів на тиждень. Вона пишалася. І Штурценегер, що сприйняв ту звістку не вельми трагічно, подався в Редвуд-сіті сам, запросивши її перед тим на вечерю до французького ресторану в Грінвіч-віледж. Вона вже більше не «клеїла дурня», але її шлях, власний шлях, був досить тяжкий. Сибіла, донька заможних батьків, опинилася вперше в таких умовах, як інші люди на цьому світі,— тобто була самітна, відповідальна за себе, залежна від своїх власних здібностей, від попиту на ті здібності, від гумору й ласки того, хто давав їй роботу. І дивно: їй здавалося, що це й є воля, що це й є гідність. Робота її була одноманітна — вона перекладала на німецьку, французьку й італійську мови ділові листи, майже завжди однакового змісту. А перше її власне помешкання в тому світі було таке, що навіть удень, коли надворі світило сонце, вона не могла ані читати, ані шити без світла й майже ніколи не зважувалась відчинити вікно, бо все відразу вкривала кіптява, а як лягала спати, то затикала вуха воском. Сибіла не нарікала, знаючи, що мільйони людей живуть гірше за неї. Взагалі нарікати вона не могла хоч би вже через Рольфа. На щастя, Ганеса вдалося примістити в німецько-єврейському пансіоні, де він був цілий день. Вільні години вона завше віддавала Ганесові і, як дозволяла погода, гуляла з ним у Центральному парку: там були дерева...

Отже, як то кажуть, вона почала нове життя.

Якось у лютому вона трохи злякалася і ще й досі не знає, чи то їй привиділось, чи справді було чого злякатися. Вони з Ганесом сиділи в Центральному парку й годували вивірок; у западинах ще лежав брудний сніг, ставки не зовсім розмерзлися, але сонце вже пригрівало, щебетали пташки, надходила весна. Земля була вогка; вони сиділи на чорних лупакових скелях Мангаттану, і Сибіла тішилась, як гномик, така вона була загублена й незнана в цьому велетенському місті. Крізь безлисте віття дерев видно було в блакитному тумані хмародери, їхні знайомі обриси; десь на краю великого парку, потойбіч тиші, щось примарно бряжчало, й подеколи долинав свист від Гудзону. Проїхав верхи полісмен грузькою стежкою. Хлопчаки грали в бейсбол. На довгих лавках сиділи люди й читали газети, пройшла закохана пара, потім якась дама підвела свого собаку під рідкісне дерево. Сибіла рада була, що нікого не знає. Чоловіка, який пройшов повз них, вона побачила тільки зі спини, але якийсь мент була цілком певна, що то Штіллер, більше ніхто, і замалим не гукнула його. Звісно, вона вилаяла себе: звідки міг узятися в Нью-Йорку Штіллер? Але не заспокоїлась, лишилася суміш надії й страху, що то міг справді бути він. Сибіла взяла за руку Ганеса й рушила парком: не на те, щоб шукати того чоловіка, радше, щоб утекти, а все ж пішла в тому самому напрямку. Як і можна було сподіватися, вона його більше не здибала і вже зовсім забула про свою химеру (а то, мабуть, була таки химера), коли це через кілька днів побачила його, спускаючись у метро: тобто вона з’їжджала на ескалаторі вниз, а він їхав догори. Спинитися, звісно, не можна було. Хіба не витріщився він на неї, хоч і не привітався? Вона втішала себе тим, що такого не може бути. Невже б це Штіллер її переслідував? У кожному разі, Сибіла побачила, що чоловік, якого вона взяла за Штіллера, нагорі не пішов собі далі, а відразу кинувся на ті сходи, що бігли вниз. Внизу було так тісно, що навряд чи вона могла б спокійно стежити за ним, навіть якби не була така схвильована. Що доводить в Америці непромокальний плащ! Пізніше Сибіла знову переконала себе: вона, мовляв, так пильно дивилась на того чоловіка, що він, не знаючи її, міг покласти собі якусь надію, тому й вернувся. Дуже можливо. Ту мить Сибіла повелася цілком мимовільно: упхалася в найближчий вагон, двері зачинилися, й потяг рушив. Ще цілий тиждень вона трохи побоювалась, коли виходила на вулицю, але дарма: ніколи вже не зустрічала чоловіка, що видався б їй Штіллером.

Як уже сказано, робота її була одноманітна. Сиділа вона в приміщенні без денного світла й за тиждень переконалася, що довго такої неприродності не витримає. Не знати, чи надворі йде дощ, чи світить сонце, не відчутно, яка там пора, ніколи не війне повітря, що пахне бурею, чи людьми, чи листям, чи бодай мокрим асфальтом. А найгірше, що тільки їй одній цього бракувало; Сибілі здавалося, що вже від самого air-condition[39]можна задушитися. Проте вона була певна, що на кожному іншому підприємстві буде те саме, а тому почувала себе цілком безпорадною. Що їй було робити, як з відчаю не вдатися в роботу? Тому її цінували, й коли через півроку вона захотіла перейти, її не пустили й удвічі збільшили платню. Тепер Сибіла могла дозволити собі краще помешкання: два покої і так званий квітник на даху на Ріверсайд-драйв із краєвидом на широкий Гудзон. Тут, на вісімнадцятому поверсі, вона розкошувала. Вони з Ганесом засмагали в захистку червоного муру, бачили небо й навіть околицю міста, ліс. А на сході — море. В туманній далині Ганес навчився розпізнавати, чи то прибуває до порту «Іль-де-Франс», чи «Квін Мері». А ввечері, коли темніло, якраз перед їхніми вікнами спалахували мінливі гірлянди світла на Вашінгтон-брідж. Там Сибіла мешкала майже два роки. Вона дедалі рідше думала про повернення до Швейцарії. Життя в Америці (каже вона) подобалось їй, хоч і не те, щоб дуже захоплювало; вона втішалася чужиною. До того ж правдивої Америки, Заходу, вона ще не знала. Збиралася колись поїхати на другий берег, побачити Арізону, Техас, каліфорнійські квіти; але ж вона була службовець, себто могла жити, і то вельми пристойно, доти, доки сиділа коло своєї друкарської машинки; відпочинок вона мала тільки в кінці тижня, щоправда, в радіусі ста миль навколо міста. Їй подобався Нью-Йорк. Перші тижні їй показалося, що нема нічого легшого, як ладнати з американцями. Всі вони були такі відверті, безпосередні; в неї відразу з’явилося стільки друзів, як ще зроду не було, принаймні так їй здавалося. Тішилась вона й тим, що її лишили в спокої як жінку, ніби, висівши в Америці, вона перестала нею бути: вона подобалась, але як істота середнього роду. Певне, що після останніх переживань то було для неї щастя, принаймні спочатку. Але й потім (так вона каже) Сибіла не прагнула чоловіка, а надто чоловіка-американця; вони були просто друзі, радше friends. Більшість їх мали свої машини, а це важливо, особливо влітку, коли в Нью-Йорку страх як гаряче. Але з часом той брак атмосфери, що відчувається навіть у Швейцарії, почав її дратувати. Важко сказати, чого саме їй бракувало. Кожен хвалив її нову весняну сукню, її здоровий вигляд, її сина; порівняно з Швейцарією тут не жалкували похвал. Та раптом Сибіла стала себе питати, чи вони взагалі бачать те, що хвалять. Дивно було (каже Сибіла) збагнути, яка чарівна, яка різноманітна буває еротична гра; Сибіла аж тут зрозуміла це, де тієї різноманітності взагалі не було. Виходячи з ресторану чи з підземної залізниці, залишаючи товариство, вона ніколи не відчувала, що її бракуватиме якомусь чоловікові в той шляхетний спосіб, коли обоє, хай навіть вони й не мають наміру ще раз зустрітися, почувають себе якось дивно окриленими. Ніколи на вулиці вона не зустріла мимохідь радісного, захопленого погляду, навіть у розмові не було ані сліду схвильованого усвідомлення, що існують люди двох статей. Все обмежувалося товариськими стосунками, до речі, дуже милими; але бракувало напруження, повняви квітучих відтінків, мистецтва гри, чарів, небезпеки, бентежної можливості живих ускладнень. Все було пласке, не сіре, боронь боже,— навколо аж кишіло розумними людьми, освіченими людьми,— але позбавлене життя, якоїсь знадливості, несподіванки. Сибілі здавалося, що вона жінка в шапці-невидимці; ніхто її не бачив, слухали тільки, як вона говорить, може, вважали її розмову за веселу, цікаву, але то було спілкування в безповітряному просторі. Смішно: вони балакали про sex problem[40]з такою квапливою безпосередністю і впевненістю, як євнухи, що самі не зазнали того, про що говорять. Здається, вони ніколи не знали різниці між сексом і коханням. А як вони ще й починали видавати тут свою видиму хибу за ознаку здоров’я, то ставало вже не смішно, а радше нудно. Чого тільки в тому Нью-Йорку немає! Соромно було там нудьгувати. Взяти хоча б концерти! Але саме буденне життя, купівля, обіди в невеличких їдальнях, їзда в автобусах, чекання на зупинках, метушня, що поглинає дев’ять десятих нашого життя, там була така нечувано практична, така нечувано безбарвна. Часом Сибіла ходила в італійський квартал начебто купити городини, а насправді бажаючи щось побачити, спрагла на щось цікаве. Чи, може, вона сама була винна? Десь за півроку Сибілу посіло гірке почуття, що вона всіх розчарувала. Вона мала повний записник адрес, але нікому вже не зважувалась зателефонувати. Чим вона розчарувала всіх тих своїх ласкавих приятелів? Вона не знала й ніколи не дізнається. Але її це дуже пригнічувало. Бо справді, і це її ще дужче бентежило, вона ніколи нічим не легковажила. Випадково зустрівшись із кимось, вона чула те саме ласкаве: «Привіт, Сибіло!» — й не помічала й сліду розчарування. Всі ті відверті, безпосередні люди, здавалося, нічого більше й не сподівалися від стосунків з іншими людьми, не вважали, що їх треба далі зміцнювати. А Сибілу це, мабуть, найдужче журило; після двадцяти хвилин спілкування з ними людина лишається така сама далека їм, як і після півроку, як і після багатьох років, нічого більше не додається. Тобі щиро бажають усього найкращого, й на цьому кінець. Приятелі існують тільки задля приємності, а на все інше є психіатри, своєрідні механіки внутрішнього життя, якщо в когось виявиться якась вада і він сам її не зуміє направити. В кожному разі, не треба обтяжувати приятелів смутними історіями; тоді й вони відповідають тільки поверховим оптимізмом, що ні до чого не зобов’язує. Тому вже краще засмагати в своєму маленькому квітнику на даху. І все ж, хоч як Сибіла страждала від тієї привітної байдужості американців, їй ніколи не спадало на думку повернутися до Швейцарії... Після дедалі рідшого листування, після обопільної мовчанки, що наче переходила в остаточну, якось по обіді до Сибіли на роботу зателефонував Рольф. «Де ти?» — спитала вона. «Тут,— відповів він,— у «Ля Гардія». Щойно висів з корабля. Як мені з тобою зустрітися?» йому довелося чекати до п’ятої години, бо секретарка Сибіла не могла піти з роботи коли завгодно, і вже аж доходила шоста, коли вона з’явилася у вестибюлі названого готелю на Таймс-сквер. «Як ся маєш?» — спитали вони одночасно. І одночасно відповіли: «Дякую, нічого». Вони вийшли на Таймс-сквер. «Скільки ти тут пробудеш?» — поцікавилась вона, але, звісно, в тісняві важко було розмовляти. Сибіла повела враженого Рольфа на Рокфеллерову башту, щоб відразу показати йому частину Нью-Йорка. «Ти приїхав у справі? — спитала вона й поправилась: — Тобто в своїй службовій справі?» Вони сиділи в славетному «Рейнбо-барі», щось замовивши для годиться. «Ні,— відповів Рольф,— я приїхав задля тебе. Задля нас із тобою». Обоє визнали, що не дуже змінилися, хіба що трохи постарілися. Сибіла показала останній Ганнесів знімок. «Він уже не дитина, о ні, а справжній хлопчак!» Рольф не дав їй довго розповідати. «Я приїхав,— заявив він,— спитати тебе... Тобто вирішити, чи ми розлучимось, чи будемо жити разом. Але вже остаточно». Більше вони ні про що не питали одне одного. «В якому районі ти мешкаєш?» — поцікавився Рольф, і Сибіла показала йому свій квартал, радше гру світла, неймовірно барвистий присмерк над Мангеттеном, видовисько, добре відоме кожному, хто бачив Мангеттен. Проте не кожен, бачивши його, водночас знаходив знову жінку свого життя... «Вавілон!» — сказав Рольф, що весь час дивився вниз на ту сітку з мінливих разків перлин, на сувої світла, на грядки електричних квітів. Аж не вірилося, що в тій глибині внизу, звідки вже не долинав галас, у тому лабіринті з темних прямокутників і яскравих каналів між ними, що чергуються майже без ніяких відмін, не пропадає щохвилини людина; що той рух кудись і звідкись не спиниться ні на мить або не обернеться раптом у хаос, від якого нема рятунку. Подекуди йому перепиняють дорогу розпечені до білого ставки, як, наприклад, Таймс-сквер. До неба стирчать чорні хмародери, стирчать рівно, але в перспективі здаються пучком розчепірених кришталів, більших і менших, грубших і тонших. Час від часу насувається барвистий туман, і на хвилю Нью-Йорк зникає, наче його затопив Атлантичний океан. Тоді з’являється знову — подекуди лад, як на шахівниці, а подекуди хаос, наче на нього впала з неба Молочна Дорога. Сибіла показала Рольфові квартали, що їх назви він знав: Бруклін за прогонами мостів, Стейтен-Айленд, Гарлем. Згодом все стає ще барвистіше; хмародери вже не здаються темними баштами на тлі жовтого присмерку, ніч поглинає їх, залишається тільки світло, сотні тисяч лампочок, грати з білуватих та жовтуватих вікон, і більше нічого. Вони здіймаються, ширяють над майже цеглястою млою, а проваллями вулиці плине наче блискуча ртуть. Рольф не міг вийти з дива: катери, що віддзеркалювалися на Гудзоні, гірлянди мостів, зірки над повіддю неонового лимонаду, солодощів, несмаку, що межує з величністю, ваніль і малина впереміш із фіалковою блідістю осені, непідлеглої часові, зелень глетчерів така, яку ми бачимо тільки в пробірках, а поміж нею молочко кульбаби, блазенство, й видиво, і краса також, о, чарівна краса, калейдоскоп із дитячих днів, мозаїка з барвистих скалок, але рухома і разом з тим бездушна й холодна, як скло, а тоді знову бенгальський дим театральної Вальпургієвої ночі, небесна веселка, розсипана на тисячі шматків, що спадають на землю, оргія дисгармонії й гармонії, оргія буденності, технічна, меркантильна понад усе й одночасно схожа на казки з «Тисячі й одної ночі», на якісь вогнисті килими, на дешеві самоцвіти, на дитячий фейерверк, що спав на землю і яскріє далі; все те ти вже десь бачив, може, крізь заплющені повіки в гарячці; подекуди видно червону барву, не таку, як кров, ніжнішу, як гра променів у келихові з вином, коли його просвічує сонце, червону, а також жовту, знову ж не таку, як мед, ніжнішу, жовту, як віскі, зеленаво-жовту, як сірка або декотрі гриби,— дивовижну, але таку гарну, що якби вона озвалася, то напевне співом сирен: отак десь усе те виглядає, сповнене чуття і водночас мертве, розумне, безглузде й могутнє, витвір людей чи термітів, симфонія й несмак, Треба все те побачити, щоб потім уявити собі, побачити очима, не тільки розумом, побачити, коли ти розгублений, занімілий, переляканий, захоплений, недовірливий і схвильований, чужинець на землі, а не тільки в Америці; тоді людині хочеться сміятися, радіти й плакати з усього того. А далеко на сході встає бронзовий місяць, коване кружало, німий гонг... Але найдужче бентежила Рольфа Сибіла, його дружина, що почувалася тут; як дома. Вони допивали своє мартіні, мовчки, задумано споглядаючи одне на одного, й часом посміхалися майже глузливо, помічаючи, що властиво, Атлантичний океан, який розділяв їх, був непотрібний. Рольф не зважувався торкнутись її голої руки: його ніжність ховалася в очах. Сибіла також відчула, що на світі, хоч би який він був великий, немає ближчої їй людини за Рольфа, її чоловіка. Цього вона не приховувала, а все ж попросила двадцять чотири години на роздуми.

Зошит сьомий

Сьогодні — візит до зубного лікаря.

Це дрібниці, але ж вони найстрашніші: від дрібниць не можна боронитися. Вони стомлюють! Ось одягнена в біле дівчина заходить до почекальні й каже:

— Пане Штіллере, прошу.

Чи ж я маю вилаяти її при всіх? Адже ця мила дівчина не винна, що мене записано Штіллером. Отже, я мовчки йду за нею. То мій оборонець постарався! Вони чіпляють мені на шию білу серветку, дають чисту склянку з літеплом. Усе це дуже чемно, і молодий лікар, наступник небіжчика лікаря, що йому зниклий Штіллер ще й досі не сплатив рахунку, миє руки. Він теж не винний, бо ще добре не знає пацієнтів свого попередника й цілком покладається на свою асистентку.

— Болить зуб, пане Штіллере? — каже він.

Я саме полощу рот і киваю головою, що болить. Поки я збираюся з’ясувати непорозуміння, його пінцет знаходить болюче місце, і я вже не маю бажання сперечатися. Молодий лікар ставиться до своєї роботи дуже поважно.

— Гляньте,— каже він і показує мені люстерко,— ось, наприклад, ця коронка на верхньому шостому зубі, бачите? Я не хочу критикувати свого попередника, але ж коронка просто неможлива.

Він не розуміє мого погляду, гадає, що я хочу захистити його попередника. З ватою і клямрою у роззявленому роті я не можу нічого пояснити й вислухую безумовно цікаву лекцію про нові досягнення в лікуванні зубів. Молодий лікар, щоправда, перейняв місце й пацієнтів свого дядька, але й гадки не має переймати також помилки минулого покоління; якщо, наприклад, узяти мій рот, то там майже самі помилки. Я тільки очима безпорадно прошу молодого лікаря не вважати мої коронки за роботу його небіжчика дядька, а мої зуби — за зуби зниклого Штіллера. Він гукає асистентці:

— Дайте мені ще раз рентгенівський знімок пана Штіллера!

Все це, як я вже казав,— робота мого оборонця. Лікар мені не вірить. Щоразу, як він торкається пінцетом одного місця, мені мимохіть з очей течуть сльози, і я ніяк не збагну, навіщо він там колупається. Врешті він каже:

— Ні, таки живий зуб.

Глянувши на давній рентгенівський знімок, знайдений у картотеці його попередника, молодий лікар просто не може втямити, чого мій четвертий нижній лівий зуб ще живий — по-моєму аж надто живий. Адже на знімку (він показує мені нижній четвертий лівий зуб зниклого Штіллера) добре видно, що в нього корінь зовсім мертвий!