Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Одного ранку наприкінці вересня Штіллер зателефонував їй: «Збирайся, ми їдемо до Парижа». Вона не повірила своїй трубці. «Ти не жартуєш?» Він весело відповів: «Чого б я мав жартувати?» Ще не певна, чи Штіллер не жартує, та вже трохи радіючи, вона спитала: «Коли?» І знову почула веселий голос: «Завтра, сьогодні, коли хочеш». (Розклад потягів до Парижа вони ж бо знали напам’ять; серед них був і нічний потяг, що вдосвіта проїздив паризькими околицями, тоді сніданок у барі на Східному вокзалі разом з робітниками ранкової зміни, кава з булочками і, нарешті, никання просторими ринками, повними городини й риби,— невже все це раптом справдиться, наче в казці?) «Я зараз їду до тебе!» — сказала Сибіла, та виявилося, що поїхати не так просто: перед полуднем до Штіллера мав ще прийти музейний охоронець, а пополудні Сибіла обіцяла повести Ганеса до цирку. «Отже, після цирку!» — сказала вона і поклала трубку, збентежена, як людина, що отримала нагороду, спустошена раптовим Щастям...

Нарешті справа наче зрушила з місця!

«Як ми зробимо? — запитав Рольф, коли вони пили каву.— Треба замовити машини на меблі. На коли тобі краще? Бо я не маю наміру брати на себе весь клопіт із переїздом. Ти будеш тут другого тижня?» Сибіла дуже добре розуміла, чому він поспішає, хоч їй самій той переїзд був дуже не до речі. «Ну так, я розумію,— відповіла вона,— але сьогодні ще не можу тобі сказати, чи буду».— «А коли зможеш?» — «Завтра!» — «Чому ти так нервуєшся?» — «Я не нервуюсь,— відповіла вона.— Чого б я мала нервуватися?» Сибіла сподівалась перечекати, поки ухвала визріє сама, аж раптом маєш — ультиматум, двадцять чотири години на роздуми! А йшлося ж про все, що їй було дороге на цьому світі, про Штіллера, про Рольфа, про Ганеса і про ще не народжене життя, про людей, рідних її серцю, і про неї теж, про те, чи зможе вона сама вибрати свою долю. Так, про те! А завтра Рольфові треба знати, чи замовляти машини на меблі, завтра за кавою... Дитяча вистава в цирку (каже Сибіла) була для неї зовсім не забавкою, саме там вона зважилась — на Париж, на Штіллера, на ризик. В денному світлі цирк видався їй набагато убогішим, просто жалюгідним, всюди впадало в око, що його помпезність дуже пошарпана; тим приємніше було бурштинове світло під осяяним сонцем наметом, амфітеатр, повний строкатих, галасливих дітлахів, духовий оркестр, пах тварин і зрідка рев, наче з пралісу. Сибілі все здавалося прекрасним. У Парижі, міркувала вона, знайде якусь роботу, байдуже яку, уже як ризикувати, то ризикувати. Сибіла не боялася. Клоун, що розпочав виставу, вважав, очевидно, дітей за дурних дорослих і не мав великого успіху; Ганес, що був уперше в цирку, стежив за нерозумним дядьком і навіть не усміхався, тільки зловтішно радів, коли той спотикавсь, і не хотів, щоб він знов виходив на сцену. Сибіла мала піти й сказати йому, щоб Він більше не з’являвся. Далі почалися стрибки тигрів: ляскіт батога, хрипке пирхання. Сибіла зачаровано дивилася на сцену, забувши на хвилю навіть про Париж, а Ганес, смокчучи цукерок, допитувався, навіщо ті страшні звірі весь час стрибають, крізь обручі. Він не бачив у тому ніякого глузду. Натомість нерпи захопили його. Сибілі, що й так мала що вирішувати, довелося ще зважувати, чи не хотіла б вона стати нерпою. Як коні почали танцювати вальс, Ганес захотів додому. Сибіла могла вже спокійно піти до Штіллера. Але не пішла. Ще ні! І саме тоді, як життя сімох чоловіків повисло на усміхнених щелепах дівчини з трапеції, Ганес помітив унизу під помостом якогось неохайного чоловіка в чоботях, що вбирав табун собак у кумедні спіднички, чорні фрачки, білі шлюбні сукеньки, а ті ніяк не могли дочекатися своєї черги. Сибілі довелося взяти малого на коліна, щоб він не впав між риштунки. Здається, тоді вже вона твердо вибрала, що їй робити, хоч і всю її увагу поглинув небезпечний номер на миготливих трапеціях. Якось буде, міркувала вона. Раптом діти навколо радісно зойкнули в один голос: срібляста дівчина з трапеції покинула свою небесну гойдалку і, зробивши карколомний стрибок, заколихалася у великій сітці. І диви — ціла-цілісінька. Оркестр заграв Верді. Антракт! Ганес теж хотів вийти, як і решта дітей, проте Сибіла не рушала з місця, мов зачарована: строкато вбрана жінка, що, видимо, цим заробляла собі на життя, продавала шоколад, і для Сибіли то був найкращий номер за цілу виставу: незалежна жінка...

Незадовго перед сьомою, відвівши Ганеса додому, вона з’явилася до Штіллера, що свистів у майстерні, наче дрізд, і, спорожнивши ковану валізу, вже пакувався. Отже, не жартував, справді готувався до подорожі. Чому Сибіла прийшла без речей? Виявилося, що Штіллер «і так» мав їхати до Парижа, не сьогодні, не завтра, але скоро, з приводу однієї бронзової скульптури, яку можна було вилити тільки в Парижі і яка — охоронець теж так гадав — на майбутній виставці була просто необхідна. А Юліка? Він мав такий чудовий привід поїхати до Парижа, що Юліка не матиме причини хвилюватися й наганяти собі гарячку через цю подорож. Сибіла зрозуміла. Вона просто сказала: «Ні». Штіллер образився. «Я їду...» — «Добре — сказала вона їдь». Він вважав, що то смішно. Стільки говорили про Париж, мріяли, а тепер... «Прошу,— сказала,— їдь!..»

Штіллер поїхав (бо й так мав їхати), сподіваючись, Що Сибіла пожалкує і приїде потім. Сибілу вже не цікавили його сподіванки. Другого дня, п’ючи каву, вона заявила Рольфові: «Я не їду до Парижа». Рольф силкувався на радощах теж не втратити свого хваленого спокою. Вона додала: «Але я їду на тиждень до своєї приятельки в Санкт-Гален». І ти ба, цього разу він таки пошпурив філіжанку об стіну. Лишившись сама, Сибіла розгорнула на колінах телефонну книгу, загасила в попільничці цигарку й знайшла номер лікаря, що єдиний їй був потрібний, тоді набрала номер і стала чекати, не чуючи навіть, щоб у неї колотилося серце. Її саму дивувала така байдужість. Так треба зробити — що швидше, то краще.

Звісно, Рольф ані на мить не повірив у приятельку в Санкт-Галені. Гадав, що його ошукують, мають за дурня, а це для нього означало кінець. Нещасливу зустріч у його канцелярії — після того, як вона виписалася з лікарні,— Сибіла пережила, звісно, трохи інакше, ніж її змалював Рольф, мій прокурор; не Сибіла вперто мовчала (як вона запевняє), а він.

Протоколюю далі:

Сибілі довелося майже годину чекати в передпокої, поки з’явилася секретарка: «Пан прокурор просить зайти». Привітавшись на порозі з ним за руку — Сибіла мала таке почуття, що впала б, якби не його рука,— вона пройшла повз Рольфа (це правда) просто до вікна, наче справді завітала сюди тільки, щоб подивитися на краєвид. «То це твоя канцелярія? — сказала вона таким тоном, немов нічого не сталося.— Чудова». Вона була просто збентежена. «Так,— відповів Рольф,— це моя канцелярія». Він приглядався до неї, ніби вона вернулася з шлюбної мандрівки. «Я хотіла б з тобою поговорити»,— мовила Сибіла з притиском. Рольф показав їй на фотель, наче клієнтці, й пригостив цигаркою, з великого пуделка на письмовому столі, так би мовити, службовою цигаркою. «Дякую,— сказала Сибіла й спитала: — Як тобі живеться?» Рольф озвався тим самим тоном, мов луна: «А тобі як живеться?» Так вони сиділи одне проти одного й курили, Рольф за своїм великим бюрком, а Сибіла як на чистому полі. Чи взагалі йому цікаво ще почути, яка вона зв’язана з ним? Хоч би іронічно спитав: «Як же тобі там жилося в Санкт-Галені?» Де там. Сказав: «Перепрошую, але за півгодини в мене переслух справи». Звісно, Сибіла ні слова не промовила. Чому він не спитав навпростець, де вона була? Або не сказав: «Ти брешеш?» Натомість повідомив тільки: «Все вже перевезено. На щастя, була гарна погода...» Чисто по-діловому, навіть без нотки докору, що Сибіла йому не допомогла. «Поки що я велів скласти твої речі будь-як,— пояснив він.— Я ж бо не знаю, як ти гадаєш спорядити свою кімнату, і взагалі...» На жаль, подзвонив телефон. З лікарні Сибіла найперше подалася до їхнього давнього помешкання. Її хода лунала в порожніх покоях, на збляклих шпалерах вирізнялися темні прямокутники там, де колись висіли картини, скрізь були сліди руїни, аж не вірилося, що вони там мешкали шість років; і все те після її легкої, потаємної, конечної, але, попри весь наркоз, тяжкої втрати, такої тяжкої, що хотілося пробі кричати. Сивілі стало страшно, й вона заплакала, наче в цьому порожньому, зруйнованому, неймовірно убогому помешканні, що, властиво, вже не було помешканням, побачила наочний підсумок свого життя. Вона спробувала зателефонувати Рольфові, та дарма, телефон уже не працював. Потім вона поїхала до їхнього нового будинку, щоб поглянути на покій, призначений для господині; там був жахливий нелад, не покій, а мебльова комора, гамузом звалені на купу картини, книги, люстра, пуделка з капелюшками, вази, взуття, швацьке начиння — бездоганні речі, але тільки речі, ціла купа, хоч підпалюй їх. Ганес не давав їй спокою а як він захотів показати їй нову татову кімнату, Сибіла спинилася на порозі. Тоді поїхала сюди. Нарешті телефонна розмова скінчилася, Рольф поклав трубку і, здавалося, пригадував, на чому вони стали. Та потім сказав: «Телефонував із Парижа якийсь пан Штіллер, мабуть твій коханець...» Сибіла тільки глянула на нього. «Думаю,— додав він,— що ти його ще застала в Парижі...» Цього можна було й не додавати, Сибіла й так уже тримала в руках торбинку, й мимохіть підвелася. «Куди ти їдеш?» — спитав він тільки. «У гори,— коротко відповіла Сибіла, згадавши плакат, що його бачила дорогою,— до Понтрезіни». І Рольф, упертий, як осел, наче йому Ще мало було комедії, справді повів її до дверей. «Роби, як хочеш»,— сказав він, піднімаючи рукавичку, що вона її впустила. «Дякую»,— сказала Сибіла. Власне, вона могла вже йти собі, авжеж, і не розуміє, чому не вийшла, а ще раз вернулася до вікна. «Мені здається, Що ми поводимося смішно,— сказала вона,— як діти.» Рольф мовчав. «Ти помиляєшся,— вела вона далі, відчуваючи потребу говорити,— ти не маєш права так мене трактувати. Ти сподівався, що я прийду просити в тебе пробачення? Ми ніколи не були подружжям, Рольфе, навіть колись не були. Ніколи! Ось про що йдеться. Властиво, для тебе воно завше було тільки стосунками між чоловіком і жінкою, не більше, в подружжя ти не вірив ніколи». Рольф усміхнувся. Сибіла й сама дивувалася з своєї мови, з свого звинувального тону. Вона говорила зовсім не те, що хотіла. «Рольфе! — сказала вона, сідаючи на поруччя фотеля й не кладучи навіть торбинки, щоб відразу вийти, як тільки відчує, що набридла йому.— Я не дорікати тобі прийшла. Тільки...— Рольф чекав.— Не знаю,— мовила вона, наче сама до себе,— що тепер має статися». Рольф і далі мовчав. Чому він не помагає мені, міркувала вона, забуваючи, що багато чого він просто не міг знати, не здогадувався, звідки Сибіла повернулась і що трапилось. «Я ніколи не сподівалася,— сказала вона,— що між нами до такого дійде..Я уявляла собі подружнє життя трохи інакше. Оті твої вічні повчання! Мені здавалося, що ти спираєшся на власний досвід...» Вона поглянула на нього. «Я не знаю,— озвався Рольф,— чого ти хочеш». Сибіла на хвилю задумалась. «Я не скаржусь, Рольфе, не маю права. Але тому воно так і вийшло! Ти вільний, я вільна, а з того виходить щось таке жалюгідне... Чого я хочу? — перепитала вона.— Ти не знаєш?» Ледь глузлива, може, навіть зневажлива посмішка з’явилася в неї на обличчі — так дивляться на людину, яка щось удає, їй здавалося, що таке страшне відчуження можна було тільки вдавати. Навіщо ця комедія? Потім вона враз відчула бажання кинутись Рольфові на груди, та за кілька ступнів перед ним спинилася, наче не могла пройти крізь його погляд. «Ти ненавидиш мене?» — спитала вона, мимоволі усміхнувшись. Коли близька нам людина вперше починає нас ненавидіти, то це здається майже фарсом, але Рольф не прикидався, на обличчі в нього проглядало правдиве почуття, і усміх її згас. Він її ненавидить. І вигляд у нього був цілком інший. Сибіла його вже не впізнавала; він тільки зовні був схожий на себе. «Коханець,— вела вона далі, заглиблена в свої думки.— Я не шукала коханця, ти добре знаєш!».— «А кого?» — «Мені не треба якогось чоловіка. То твоя теорія! І в тобі я не шукала якогось чоловіка. Чого ти одружувався? Для тебе одруження — це якась жінка, стосунки з якоюсь жінкою. Саме тому я й кажу, що ти старий парубок, одружений старий парубок. Смійся, будь ласка! Я вважаю, що подружжя — це або наше призначення, або воно взагалі не має сенсу, стає неподобством. Питаєш, чого я хочу? Я поводилася безглуздо, я знаю. Мені було боляче, як ти когось кохав, це правда, і може, я була слабкодуха. Що означає воля в подружжі? Я не хочу ніякої волі, не хочу бути для свого чоловіка якоюсь жінкою. Чому ти цього не розумієш? І батько мій для мене не якийсь чоловік. І Ганес не якась дитина, що її ми любимо тільки тому, що вона нам подобається... Ох, Рольфе,— перебила вона сама себе,— все це просто безглуздя!» — «Отже, ти хочеш сказати,— підсумував прокурор,— що ми ніколи не були правдивим подружжям?» — «Атож».— «І через це ти не повинна казати мені, де була останніми днями,— мовив він і знову закурив.— Я не розумію, чого ти взагалі прийшла до мене».— «Як ти так говориш, то я теж не розумію, чого прийшла. Думала щиро поговорити з тобою. Я знаю, ти тепер не маєш часу. Ти завше не маєш часу, як тобі не рука його мати. До того ж я вічно приходжу не тоді, як треба!» Рольф курив далі. «То про що ж ти хотіла зі мною поговорити?» — «Я наївна, ти маєш слушність. Ще й досі наївна. Тільки мене вже не зачіпає твоя зверхня посмішка. Я вважаю, що ти по-своєму просто дурний.— І вона пояснила: — Ти тільки вмієш краще висловитися за мене, тому я завше й вислухувала тебе, ніколи не перебивала. Ти гадав, що я тільки тебе єдиного вважала гідним кохання? Я бачила, ти був такий певний мене, але цілком в іншому розумінні... Пригадуєш англійського офіцера в Каїрі, що залицявся до мене? Ти ніколи не трактував його поважно, я знаю! В ньому було багато такого, чого в тобі нема і чого мені бракує. Але тоді мені й на думку не спало б, справді, дивно було б навіть уявити собі, що я поїхала далі з чужим чоловіком, а не з тобою. А власне, чому? Не знаю, звідки взялося в мене таке уявлення про подружжя, але воно в мене є... ще й нині...— Сибіла задумалась на хвилю.— Може, нам слід розлучитися.— Вона дивилася у вікно й не бачила його міни, принаймні він мовчав.— Поміркуй про Де! Я ніколи не думала, що Ми можемо розлучитися. Завше, коли розлучалися якісь наші знайомі, я вважала, що так і треба, бо щоразу то були не подружжя, а тільки стосунки між чоловіком і жінкою, легалізовані на догоду міщанському смакові, але з самого початку невдалі. Навіщо їм було далі жити разом? То було все одно що поставити опудало на пташок, а потім самому боятися вийти на город. Не подружжя, а тільки міщанські стосунки. Ти завше називав мене міщанкою, коли моє почуття тобі не подобалося, а нині мені здається, що насправді ти куди більший міщанин за мене. Навіщо ти легалізував наші стосунки, не вірячи в подружжя? Тільки тому, що в нас знайшлася дитина...— Рольф не перебивав її.— Я знаю,— всміхнулася Сибіла,— тобі подобається бути спокійним. Чи я їду до Парижа, чи до Понтрезіни, ти однаково спокійний! І вважаєш, що це й є великодушність. Правда? Твоя великодушність має мене скорити. Часом мені здається, що ти тільки хочеш, аби я корилася тобі. Щоб мати потім ту свою волю! І це все. Ти чекаєш, щоб мене покинув коханець, як ти покидав жінок, а тоді в мене лишишся тільки ти; це все твоє кохання, весь твій спокій, вся твоя великодушність... Ох, Рольфе,— знову сказала вона,— яке це все безглузде!» — «А в чому ти бачиш глузд?» — спитав Рольф, проте знову задзвонив телефон, і йому довелось підійти до бюрка. «Не знаю,— мовила Сибіла,— нащо я все це кажу тобі...» Рольф ізняв трубку. То була секретарка, що, згідно з своїм обов’язком, нагадувала панові прокуророві про початок засідання й про так звану юридичну пораду присяжним. «Я тебе більше не затримуватиму,— сказала Сибіла, дивлячись, як він складає до течки папери.— Ти сердитий на мене? Чому ти не відповідаєш мені?» Рольф став шукати свою авторучку на столі, по кишенях. «Я розумію,— сказав він,— ти розчарована, що я нічого тобі не забороняв...» Його усмішка свідчила, що він намагається потрактувати справу як смішну. «Ні,— заперечила Сибіла,— ти мені справді не можеш нічого заборонити, і це найгірше, ти завше тільки перебував зі мною в стосунках, отже, не мав права заборонити мені заходити в стосунки з іншими...» Тим часом Рольф знайшов свою ручку, і вже ніщо не заважало їй попрощатися. Рольф узявся за клямку; якби то був справді її Рольф, вона б кинулась йому на шию і виплакалась. Але то був не Рольф, а маска, що здавалася їй смішною. «Роби, як вважаєш за потрібне»,— сказав він ще раз, відчинив двері й чемно провів її передпокоєм до ліфта...

Отже, їй довелося поїхати до Понтрезіни.

Понтрезіна зустріла її дрібного мжичкою. Сибіла перелякалася, наче за цілу дорогу жадної хвилини не сподівалася, що справді доїде до неї. А тим часом Понтрезіна означала, що потяг просто далі не їхав; ще гірше, в цю пору назад теж не було вже потяга. Сибіла наче опинилася в пастці. Крім неї, висіло двоє тамтешніх мешканців. Вона здалася на ласку якогось носія в зеленому фартусі, що поклав її валізки й лижви на сани; Сибіла йшла ззаду по розмоклому снігу. Клятий плакат — він однаково міг рекламувати Капрі чи якусь купальню в Північному морі! — мав, звісно, на думці лютий чи березень, а не листопад. Щоправда, носій запевняв, що на горі є добрий сніг. Але навіщо Сибілі був сніг? Навіщо їй був той старомодний першокласний готель? Із півгодини вона, не знімаючи хутра, що було для неї, так би мовити, останнім притулком, сиділа на ліжку й дослухалася до деренчливого гучномовця, з якого линув «Дунайський вальс» над порожньою ковзанкою, освітленою прожекторами. Потім вона зійшла до бару, замовила віскі й, шукаючи рятунку, стала фліртувати з якимось добродієм, що випадково виявився французом, а отже, був дотепний...

Зводини з Вільфрідом Штіллером, дипломованим агрономом, призначено на ту п’ятницю: «можливо, з принагідними відвідинами материної могили», як дізнаюся я з копії листа.

Здається, кінець був препоганий, а її прощання з Штіллером — хоч би які ми були певні, що все між нами скінчилося, а прощання однаково має відбутись! — не обійшлося, на жаль (каже Сибіла), без тяжких образ, без приниження, і з її боку також.

Я протоколюю:

Сибіла, тоді ще завзята спортсменка, тинялася по Понтрезіні, рада, що Штіллер, вернувшися з Парижа, не має грошей, щоб приїхати до неї. Зате він не давав їй спокою телефоном, аж швейцар їхнього готелю, швидко зметикувавши, що ті виклики не вельми бажані, співчутливо кривився, повідомляючи її, що викликає Цюріх. Півсвідома надія, що, може, то Рольф, не давала їй просто не підходити до телефону; та й швейцар надто багато собі дозволяв. Вона почула, як він сказав одного разу: «На жаль, пані докторова саме вийшла, десь хвилину тому». Вона стояла у вестибюлі і, помітивши міну того шляхетного сутенера, що, напевне, за свою послужливість розраховував на особливі чайові, зайшла до кабіни й зателефонувала до Штіллера. Але тепер уже Штіллера, здається, покинув добрий дух. Лютий, що йому довелося випрохувати її адресу в Кароли, він розмовляв, як паша. Що Сибіла могла йому сказати? Що тут сніг, авжеж, цілком пристойний сніг, а сьогодні навіть сонце, атож, дуже гарне товариство, тоді почала розводитись про шалені успіхи в катанні на лижвах, про гальмування, нахил корпуса, поворот від клубів тощо. Базікала, як дурне дівчисько, про француза, що «танцював, як бог», так, так, француз, про «шалений» настрій, про те, що її покій просто «чудо», дистанція максимальна, та ні, не тільки француз хоче з нею одружитися, а всі, «першокласна банда», справді, а їхній учитель «милий хлопець». Час від часу, як Штіллер мовчав, чути було голос: «Три хвилини скінчилися, прошу вкинути належну платню. Три хвилини скінчилися, прошу вкинути...» І Сибіла вкидала, наче їй не досить було тієї дитячої розмови. Її опосів диявол, якесь химерне почуття, що приглушило всі інші. Сибіла тепер нічого так не боялася, як своїх правдивих почуттів...

Рольф, її чоловік, і далі мовчав.

Коли одного дня Штіллер власною персоною з’явився у вестибюлі готелю, аби довідатись, що ж, власне, сталося, він, очевидно, не мав сили звільнити цю збаламучену жінку від її дитячого тону. Штіллер давав себе ранити тим фальшивим тоном, і безпорадна Сибіла безжально знущалася з нього. То був наче якийсь механізм: як тільки Сибіла відчувала, що він починав жаліти сам себе, то не могла втриматись, щоб далі не ранити його. Вони подалися гуляти рівниною в напрямку Самадена, Сибіла в чорних лижвяних штанях, елегантна, спортивна, засмагла, а Штіллер у повсякчасному своєму дощовику, блідий, як і всі, хто прибував з долини. «Як твоя виставка? — спитала вона.— Уже вилив скульптуру?» Від її грайливого тону він просто занімів і отупів. Йому нічого не спадало на думку. Навіть її знайомий із Дюссельдорфа, хвацький хлопець, що знав безліч анекдотів про пілотів і про події на Східному фронті й на острові Кріті, був куди цікавіший за Штіллера! Вона так йому й сказала: «А як він уміє жити, щоб ти знав! Просто з нічого вміє робити гроші...» Штіллерові довелося вислухати, як то гарно, коли чоловік «робить» великі гроші. Він якийсь магнат із важкої промисловості. Ото вже знає, як тішитись життям! «Хоч, власне, він, як чоловік, не на мій смак»,— сказала Сибіла. Штіллер поглянув на неї збоку, але й далі сумно мовчав. Тільки подеколи казав: «Ну й гидка ж ця Понтрезіна!» Сибіла звихнула ногу й трохи шкутильгала. «Проте вчора я вже знову танцювала!» — заявила вона. Щось її під’юджувало захоплюватися тим, що Штіллер зневажав, і вона знову стала розповідати, який дотепний той добродій із Дюссельдорфа, кавалер Лицарського хреста, який він мужній, говіркий, спритний на вигадки, наприклад, коли йому здається, що він когось образив, він дарує йому мерседеса, байдуже, чи то чоловік, чи жінка. Далебі, дарує! Штіллер тільки сказав: «Та я вірю!» Або ж інший приклад: у їхньому готелі була одна дівчина, закохана в шведського студента, і в того добродія з Дюссельдорфа відразу виникла чудова ідея привезти шведського студента сюди, і то літаком. «Прекрасно, правда ж?» — сказала Сибіла, даючи взнаки своєму нудному й похмурому супутникові, що чоловіки, які роблять гроші, теж можуть бути вельми приємні. Очевидно, Штіллер сказав: «Можливо» — або спитав: «Навіщо ти мені це оповідаєш?» Але він був ображений і не знав, як спинити ту Сибілину балаканину. До речі, під час тієї прогулянки вона вперше помітила, що Штіллер затинається, не може вимовити певних слів, а саме тих, що починаються на «м». Їх поминув якийсь юнак з обличчям шоколадного кольору і з білою плакатною усмішкою інструктора їзди на лижвах. Сибіла голосно привітала його і пояснила: «Це Нюо». Він слухняно, стомлено спитав: «Який Нюо?» Отже, то справді був інструктор, який Сибілу із звихненею ногою просто-таки доніс на руках до рятувальних  саней. «Ну хіба ж не милий хлопець?» — спитала вона. І повела далі, все таким самим тоном. Звичайно, Сибіла знала дуже добре, де Штіллерові найприємніше було б пообідати — в якомусь сільському заїзді, повному тутешнього люду. Але, під’юджувана дияволом, як уже сказано, втішаючись тим почуттям, вона відразу вибрала щось «шалене». Чому Штіллер не оперся? Його непевність ображала Сибілу: вона почувалася так, наче то Штіллер її кидав напризволяще. І то був чоловік, що його вона кохала? В «шаленому» ресторані панував рідний швейцарський дух, що його Штіллер не Зносив, але вже щось із три пари рук простяглося взяти їхній одяг, пані докторову привітали, як постійну гостю; і решта все — окремий столик, два окремі меню, надруковані в стилі Гутенбергової біблії, старший кельнер у фраці, що був такий ласкавий звернути їхню увагу на свіжі омари, і то цілком інтимним тоном,— усе те було мішаниною витонченості й шантажу, що дрібного міщанина Штіллера, коли він не був у гуморі, робила цілком безборонним. На столику стояло три троянди, враховані в ціну, і, звісно, горіли свічки. Штіллер навіть не мав відваги сказати Сибілі, що ціни видаються йому дивовижними. «Що ти їстимеш? — спитала Сибіла з материнською турботою й додала: — Я маю з собою гроші». Кельнер, що подавав вина, вбраний виноробом, уже стояв коло них, і Сибіла запросила своє шатонеф-дю-пап, шістнадцять франків пляшка, зате вистояне. «Побачиш,— сказала вона Штіллерові,— це шатонеф — просто поезія!» Сибіла слухала сама себе: диявол укладав їй до вуст вислови такої особи, якій Штіллер не годен був відповідати. Потім, майже самим лише поглядом замовивши «своє» філе міньйон, вона змусила безпорадного Штіллера вибрати для себе слимаки, хоч він трохи й сумнівався, чи слимаки пасуватимуть до шатонеф-дю-пап. Штіллер признався, що ніколи ще не їв слимаків, і відчув себе таким мізерним, що не спромігся заперечити їй. Отже, слимаки! А потім Сибілі вклонився якийсь пан і коротко, щоб не заважати, сказав по-французькому, що здобув сьогодні другий ступінь із лижного спорту; Сибіла привітала його помахом руки й пояснила Штіллерові, що то Шарль Буайє. Голодний Штіллер, несміливо жуючи шматочок хліба, спитав: «Хто такий Шарль Буайє?» Француз, що танцює як бог. І Сибіла, поки Штіллер куштував шатонеф-дю-пап, розповіла «чарівну» історію: як вона цього француза — до речі, він дипломат — під час танцю жартома назвала Шарлем Буайє, і справді виявилося, що його прізвище Буайє «Смішно, правда?» — спитала вона. Штіллер глянув на неї, як пес, що не розуміє людської мови, й Сибіла заледве не погладила його, як пса. Не погладила тільки тому, щоб не давати йому ніякої надії. Побачивши, що Штіллер уже надпив свою чарку, вона весело сказала: «На здоров’я!» Він збентежився й теж підніс свою майже порожню чарку: «На здоров’я!» Та, попри все, Сибілі було так прикро, що вона майже не могла їсти свого філе міньйон; натомість Штіллер, хоч як бридився, присилував себе ковтнути тих дванадцять, слимаків. Сибіла — Штіллер був такий нудний, що їй весь час доводилось самій підтримувати розмову,— закурила тим часом цигарку й сказала: «Мені написав Штурценегер. Йому треба секретарки. Що ти скажеш? І саме мене! — Штіллер порпався в черепашках.— Він закоханий у мене,— додала Сибіла,— навіть мій чоловік помітив. Справді. Мені теж подобається твій приятель... — А між розмовою напучувала його: — Візьми ще підливи, любий, це ж найкраща підлива! — Штіллер слухавсь і брав підливи.— Справді,— вела вона далі,— Штурценегер запросив мене. Здається, він захоплений Каліфорнією. Сто доларів на тиждень, що ти скажеш? І дорога оплачена! Сто доларів — це тобі неабищо, і за чверть години можна бути біля моря...»

І т. д.

Аж дорогою назад у них дійшло до трохи реальнішої розмови, хоч короткої й односторонньої. Вони йшли рипучим снігом, і з їхніх уст здіймалася пара. Було страшенно холодно, проте гарно: праворуч і ліворуч височіли снігові намети, будинки були наче в пухових подушках, на небі яскріли зорі, ніч здавалася порцеляновою. «Де ж ти зупинився? — поцікавилась Сибіла, коли вони стояли вже перед крикливою брамою її готелю.— Ти завтра ще будеш тут? — питала вона далі, щоб почати прощання, може, навіть остаточне.— Ти мене просто приголомшив,— казала вона, бо він мовчав.— Тепер тебе раптом почала влаштовувати наша подорож,, тепер, коли ти й так мав їхати до Парижа, тепер ти знайшов дуже гарну причину, тепер я повинна була негайно йти до тебе, аж тепер наш Париж став можливий. Знаєш, тієї миті я відчула себе твоєю коханкою...» Штіллер мовчав, і не знати було, чи він збагнув, що в ній зламалося. Про що він думав? А що їй більше нічого було пояснювати, то вона спитала про назву якогось сузір’я просто над засніженою брамою. Їй довелося двічі питати, поки Штіллер відповів: «Атож,— мовила вона по хвилі, наче в якомусь зв’язку з тим сузір’ям,— де я буду за рік? Не знаю. Може, справді в Каліфорнії!.. Смішно,— додала вона,— в тебе все достеменно відомо наперед. Ти, мабуть, ніколи не змінишся, навіть у своєму зовнішньому житті.— Вона не мала на думці чогось поганого, але відчула, що слова її жорстокі, й хотіла загладити їх: — Чи сам ти гадаєш, що колись змінишся? — Питання прозвучало не ласкавіше, навпаки. Хоч що б вона тепер сказала, все було б невдатне.— Ох, Анатолю,— врешті мовила вона,— я справді тебе дуже кохала...» Якийсь лижвар, що тренувався на довгих дистанціях, ще один Нюо, плавкими кроками пройшов, ледь порипуючи лижвами, повз мовчазну пару. Рони дивилися йому вслід, наче понад усе цікавилися спортом; на жаль, він скоро зник і знову лишив їх самих. Нарешті, зовсім уже задубівши, вони розійшлися, але, ще не маючи сили попрощатися, похапцем домовилися вранці разом поснідати.

На той сніданок Штіллер не прийшов.

Через два дні, як Сибіла в товаристві добродія з Дюссельдорфа вийшла з їдальні, він стояв неподалік, наче привид. «Чого ти не приходив?» — відразу спитала вона, навіть не привітавшись; Сибіла була вражена. «Ти вже їла?» — спитав він. «А ти ні?» Штіллер був блідий з утоми, неголений. «Звідки ти з’явився? — спитала вона далі. Штіллер поміг їй одягти хутро, що його ніс за нею так званий бой, хлопчик, прибраний у циркову ліврею.— Я позавчора чекала тебе на сніданок. Де ж ти був?» Вона кивнула добродієві з Дюссельдорфа, що чекав на неї коло ліфта, прикурюючи сигару; він поводився так чемно, що Штіллер його навіть не помітив, кавалер на всі сто... Штіллер повернувся з Давоса. Сибіла довідалась про це, як вони крізь обертові двері виходили на мороз. «З Давоса?» — спитала вона, але скляна переділка якраз відгородила її від Штіллера, що йшов за нею.— З Давоса?» — ще раз перепитала Сибіла вже надворі. Штіллер розмовляв у санаторії з своєю хворою дружиною. Він оповів про ту розмову коротко й сухо. «І це все,— закінчив він.— Чого ти така здивована?» І справді: ціле літо Сибіла чекала на це, сподівалася, мовчки домагалася цього. А тепер для неї це був шок. Вона почувалася винною. «А Юліка? — спитала вона.— Що каже Юліка?» Штіллера, здавалось, не цікавила Юліка. «Ви розлучаєтесь? — питала далі Сибіла.— Що це означає? Не можна ж так просто...» Штіллер видався їй жорстоким нелюдом, його поведінка вжахнула її. Тепер раптом Юліка не була вже далекий привид, а реальна жінка, хвора, покинута, нещасна жінка, сестра. «Слухай,— мимоволі вихопилось у неї,— ти не повинен був так робити...— Вона поправилась: — Ми не маємо права. Я знаю, я сама винна. Це ж божевілля, просто вбивство...» Штіллер був спокійний, а помітивши, як вона хвилюється, став навіть якийсь зловтішний. Він уявляв себе вільним, цілком вільним, і ту хвилину йому вистачало, що він чогось доконав. «Я голодний»,— заявив він, виразно показуючи, що він не має ані бажання, ані причини далі думати про Юліку. Вони ввійшли до заїзду, повного місцевих залізничників, що, маючи вільний вечір, грали в карти, кожний із сигарою в зубах. Побачивши елегантне Сибілине хутро, вони притихли, аж поки один сказав: «То ми граємо чи не граємо?» Тут не було меню, надрукованого в стилі Гутенбергової біблії, зате була огрядна господиня, що особисто привітала гостей, подавши вогку руку, потім змела з лакованого дерев’яного столика розлите пиво й крихти. На чорній табличці, що висіла на стіні між лавровими вінками та призами мисливського товариства, були виписані ціни розливного вина: вельтлінер, кальтенер, магдальнер, доле; а над табличкою — неодмінна, трохи зблякла фотографія генерала Гізана[37]. Голодний Штіллер був упевнений, як дроворуб, що повернувся з своєї тяжкої роботи, стомлений, неквапливий, задоволений собою; широкими долонями він відразу розламав булку навпіл. Тим часом до Сибіли, що сиділа коло кахляної груби, вискочив на коліна кіт і замуркотів, домагаючись пестощів. Штіллер тішився вже наперед печенею і домашньою ковбасою; салату тут не було. Залізничники, поки один тасував карти, розмовляли вдавано злісним тоном, хоч насправді злості не відчували, про дорогу, але надаремну конференцію великої четвірки, а як почали знову грати, то зосереджено замовкли, і в низенькому приміщенні заїзду залягла мовчанка, що захопила також Сибілу й Штіллера. «Ти ще нічого не розповів мені про Париж»,— озвалася Сибіла, яку та мовчанка, очевидячки, пригнічувала. Коли вернулась огрядна господиня — правда, ще не з їжею, якої чекав Штіллер, а з вином,— він звідався про кімнату. «На одного чи на двох?» — спитала господиня, коли Штіллер пішов з нею оглянути кімнату... Якусь хвилину Сибіла сиділа сама, єдина жінка серед гостей. Вона гортала часопис спілки велосипедистів, не читаючи його. До їхнього столика підсів якийсь робітник; злизуючи піну з губів після пива, він дивився на даму з відвертим недовір’ям, навіть зневажливо, наче знав те, про що бідолаха Штіллер іще навіть не здогадувався. Як він поставився б до її признання, що їй самій, коли вона спробувала його висловити, видалося просто неймовірним, неможливим, страхітливим! Сибіла чудувалася, що вона може дивитися йому у вічі,— а могла, навіть тепер, як Штіллер вернувся й сів поряд неї, бадьорий, голодний, зовсім не переймаючись тим, що Сибіла, яка вже пообідала, випила тільки чарочку вишнівки. Залізничники оповідали, що десь коло Бергюна зсунулась лавина. Але чутки були перебільшені: Штіллер бачив ту лавину і запевнив засмаглих робітників, які з поважними мінами чадили своїми сигарами, що дорогу вже розчищено. Сибіла була вражена. Навіть захоплена: їй стало легше, як вона побачила, що Штіллер своєю спокійною діловитістю обеззброїв тих людей, яких вона трохи боялася; тепер вона відчула себе в захистку. І робітник, що підсів до їхнього столика, вже не дивився на неї зневажливо, навіть присунув їй попільничку, хоч вона його й не просила. А як уже заплатив за пиво й лаштувався йти, то скинув картуза й побажав Штіллерові та Сибілі приємного вечора «наодинці». Штіллер, не перестаючи їсти, запитав: «У тебе щось сталося?» — «Чому?» — «Ти нині якась дуже тиха».— «Я рада, що ти приїхав,— сказала Сибіла.— Я була така люта на тебе, думала, що ти просто зник, а мене кинув тут.— Вона зняла з колін кота, й він скочив на підлогу, задерши хвоста.— Чому ти не лишив мені хоча б записку?— сказала Сибіла.— А я зробила дурницю, щоб ти знав, страшну дурницю...» Штіллер їв далі й, видко, не сподівався нічого страшного. Він був у Давосі, розлучився з хворою Юлікою; що ще могло його тепер налякати! Він усміхнувся: «Що ж ти зробила?» Але саме з’явилася товста господиня з двома склянками кави, й Сибіла полегшено відітхнула. Вона ж бо зовсім не хотіла говорити про те! Буває, станеться щось таке, що саме собою не має ваги і набирає її аж тоді, як про нього скажеш, до того ж набирає дарма, бо воно й не повинне мати ваги! Як вони й боялися, чорна кава в склянках була гірка, гаряча, аж язик обпікала, але дуже погана, не схожа на каву: вони намагалися присмачити її гумором і великою кількістю цукру, проте від цукру те руде питво стало просто гидке. Штіллер почав розповідати про Париж. Чому Сибіла не запалася крізь землю? Вона вдавала, що слухає його. Хіба не сняться нам страхітливі сни, а проте другого ранку ми не западаємось крізь землю? А то ж були тільки страхітливі сни — так уявлялося Сибілі, коли вона згадувала дві останні ночі... «До речі, я тобі щось привіз! — перебив Штіллер свою розповідь про Париж.— Де ж я його дів?» Сибіла тим часом налила в чарки вина. «Ти знаєш парфумерні крамниці на Вандомському майдані?» — засміявся він і став розповідати, як шукав їй парфумів. Вандомський майдан, як відомо,— великий прямокутник, оточений аркадами, фортеця французької парфумерії; кожна фірма має там свою крамницю, і мусиш знати ту марку, що тобі треба, а то доведеться ходити від крамниці до крамниці й зволожувати пальці різними парфумами. Штіллер був певен, що Сибілині парфуми впізнає серед сотні інших. Дівчата були терплячі, зволожували навіть свої маленькі руки, коли Штіллер напахав уже всі пальці. Звісно, він стає дедалі невпевненіший. Так він іде від крамниці до крамниці по всьому майдані, від руки до руки, від запаху до запаху. Але дівчата не сміються з нього, навпаки, його поважна заклопотаність навіть захоплює їх, тільки французької мови йому не стає, щоб змалювати потрібний запах. Штіллер занотовує собі назви. Наприклад, на правому вказівному пальці в нього написано «Сандал». Але за ті кілька годин останього дня в Парижі всі назви йому змішалися; він міг тепер тільки показувати пальці: «Celuilà»[38] Часом навіть дівчата в крамниці не можуть розрізнити запахів, і доводиться кликати шефа. Штіллерові то взагалі кожні парфуми нагадують Сибілу, а то знову ніякі не нагадують. Аж голова йде обертом, скільки їх є всіляких; його руки — наче дві палітри, повні запахів, і він ходить з розчепіреними пальцями, щоб ті запахи не змішувалися. Ох, яка в тих відтінках утіха і яка мука! А ще до всього дівчата допитуються, чи він шукає парфумів для блондинки, чи для брюнетки, а чи, може, для рудої? Це не однаково, о ні! Не знав також Штіллер, що ті самі парфуми на іншій шкірі й пахнуть інакше. То нащо ж йому здалися всі ті дівчата з їхніми пробами на своїй шкірі? Незадовго перед тим, як крамниці мають зачинитися, він кидає пошуки. Ввечері в театрі Жуве («Школа жінок») він майже забуває про парфуми, такий-бо чудовий той Жуве; але пальці не дають йому спокою, і в антракті він знов починає обнюхувати їх. Вже йдучи додому, спиняється серед дороги, стягує рукавицю й нюхає пальці, та даремно. Нюх у нього знову гострий, але тепер пальці вже не можна розрізнити, всі однаково пахнуть. Врешті він миє руки, анітрохи не помудрішавши. А другого ранку перед від’їздом іде й купує парфуми навмання... «Не уявляю собі, чи це ті»,— сказав Штіллер трохи збентежено, віддаючи нарешті Сибілі колись елегантську, але вже пошарпану за довге носіння в кишені коробочку. «Сірий ірис!» — засміялася Сибіла. «То ті?» — спитав він. Сибіла відразу відчинила флакончик і розтерла кілька крапель на руці. «Мені «Сірий ірис» страшенно подобається!» — сказала вона, і Штіллер почав нюхати їх на Сибілиній руці, тобто на тій шкірі, що належиться, дедалі більше розчаровуючись. «Ні,— сказав він,— не ті!» Сибіла й собі понюхала. «Але ж дуже гарні! — заспокоїла вона його, навіть не маючи потреби прикидатися, і сховала флакончик до торбинки.— Дякую!» Невдовзі по тому Штіллер розрахувався, вони допили вино, не з’ясовуючи, чи Сибіла вернеться до свого готелю, чи ні. Що він надумав? Здавалося, він на щось зважився, але на що саме? «Допивай!» — сказав він спокійно, ще сидячи, але вже знявши з вішалки її хутро. «Це все не має значення,— мовила Сибіла,— але я мушу тобі сказати. Справді не має значення». Його майже цілковита байдужість не давала їй знайти відповідні слова. Здавалось, він і досі ні про що не здогадувався, анітрохи. Чи, може, знав уже й справді не брав до серця? «Я така дурепа,— всміхнулася вона.— Я, бачиш, помстилася в найбезглуздіший спосіб: дві ночі спала з двома різними чоловіками...» Штіллер немов нічого не чув і не розумів: він не озвався, навіть не здригнувся. Потім з’явилася господиня з рештою грошей, спитала, чи сніданок занести їм до покою, чи ні; щоб показати свою гостинність, вона ще трохи постояла коло столу. Десь хвилин із десять тяглася порожня розмова про лавини, про погоду взагалі й про готельні справи по війні. Нарешті, як вони знову лишилися самі, Штіллер, і далі тримаючи на колінах її хутро, спитав: «Що ти цим хотіла сказати? Сибіла глянула на мисочку з-під кухля, що її Штіллер крутив на столі, і ще раз відверто сказала — тепер відвертість здавалася їй необхідною, останньою ще можливою чесністю, хоч би як Штіллер сприйняв її слова: «Я дві ночі спала з двома різними чоловіками... ось що я хотіла сказати...» Тепер він знав усе. І прийдешнє (так гадала Сибіла) тепер залежало тільки від того, як Штіллер поставиться до її страхітливого вчинку. Залізничники відклали карти, один стер губкою запис на чорній таблиці, бо тепер уже й так відомо було, хто має платити, решта, позіхаючи, говорили про свій програш. Була одинадцята година. Вже надівши кашкети, залізничники теж побажали Штіллерові й Сибілі, що лишилися в заїзді самі, приємного вечора «наодинці». Він і далі грався мисочкою. «Зі мною теж таке було,— мовив він,— тільки я нікому ще про це не розповідав. Давно колись. Я добре знав, кого я кохаю, а все ж! Це навіть сталося дорогою до неї, ввечері перед нашою зустріччю. Раптом я склеїв дурня... так само як ти,— додав він і лишив мисочку.— Я знаю, що це таке...» Більше він нічого не сказав. «Склеїв дурня»! Той вислів, видко, дуже втішив Сибілу, дав їй надію, ба навіть упевненість, що від тієї хвилини вона знову стане на правдивий шлях. Вони того вечора навіть вірили (так каже Сибіла), що то може бути їхній спільний шлях.