Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

«Я тільки на хвильку!.— сказала вона, й сама не сподіваючись, що залишиться до півночі.— Треба ж мені колись побачити, де ти живеш і працюєш...» Штіллер був неголений, тому трохи зніяковів. Він пригостив її чінзано. І поки голився за фіранкою коло зливальниці, Сибіла роздивлялася, що в нього висить на стінах: африканська маска, відламок кельтського топірця, портрет Йосифа Сталіна (потім він зник), славнозвісний плакат Тулуз-Лотрека й дві вилинялі іспанські бандерильї. «Що то таке?» — спитала Сибіла. «їх там уживають під час бою биків»,— пояснив він коротко, голячи бороду. «Ага, ти колись був в Іспанії,— мовила Сибіла байдуже.— Штурценегер розповідав нам про тебе химерну історію...— Вона сіла в крісло-гойдалку й засміялася.— Про твою пригоду з російською гвинтівкою!» Він мовчав, мабуть, образився, й Сибілі стало шкода його. «Штурценегер ідіот,— озвався він нарешті.— Всюди розляпує ту дурну історію».— «А хіба то неправда?» — «В кожному разі, не така, як розповідає Штурценегер»,— відповів він невдоволено, тож Сибілі перехотілося розпитувати далі за пригоду з російською гвинтівкою. Щоб змінити тему, вона сказала: «Але ж в Іспанії ти був...» І розсердилася сама на себе: справді можна подумати, наче вона прийшла допитувати Штіллера про Іспанію... Познайомились вони на так званому маскованому балу митців заледве три тижні тому; обоє навіть не знали одне одного на ім’я й через те почувалися дуже вільно, поцілувалися, і той поцілунок, коли вони згодом зустрілися насправді, видався їм майже неймовірним, наче потаємний спогад про якийсь сон, що про нього твій партнер нічого не знає. Коли Штурценегер, Штіллерів приятель, зрадив йому Сибілине ім’я, зустріч стала неминуча хоча б із цікавості, як же те обличчя, що ти його цілував, виглядає без маски. Вони зустрілися за пляшкою аперитиву. Коли ж виявилося, що без масок їм і поготів є що сказати одне одному, вони пішли разом на прогулянку. Це було десь тиждень тому. Здається, що й та прогулянка скінчилась поцілунками, які тепер, коли Сибіла стояла в його майстерні, здавалися майже неймовірними, десь такими, як спогади про маскований бал, отже, як потаємна згадка про сон, що про нього партнер нічого не знає. Через те обоє були збентежені й розмова не в’язалася. «То це ти тут працюєш?» — спитала Сибіла, сама відчуваючи, що питання її безглузде й непотрібне. Вона ходила поміж скульптурами, з острахом чекаючи, що Штіллер надумає показувати їй свої твори. «Ти знаєш,— мовила вона,— що я нічого не тямлю в мистецтві?» — «Дякувати богу,— сказав він за фіранкою і сам звернув на інше:— Ти налила собі вина? Чінзано на те й є, щоб його пити». Сибіла налила чарку і саме стояла з нею перед якоюсь гіпсовою фігурою, коли Штіллер, уже поголений, вийшов з-за фіранки й сказав: «Це моя дружина». То була голова на довгій, мов колона, шиї, радше ваза, а не жінка, дуже дивна, і Сибіла рада була, що Штіллер не чекав від неї ніякої оцінки. «І твоїй дружині не страшно? — все ж таки спитала вона.— Я б не хотіла, щоб ти мене так відтворив у мистецтві!» На цьому, власне, й скінчилась розмова про його працю, а іншої вони не починали, отже, стояли так, наче більше не мали чого робити, як попивати чінзано, обоє трохи дурніші, ніж були насправді, а все, очевидно, з цілком зрозумілого ляку, що, як тільки торкнуться одне одного, їх знову опанує ніжність, а вони ж навіть не встигли ще як слід познайомитись. «Чого тебе так цікавить та пригода з російською гвинтівкою?» — спитав Штіллер. Сибілу вона цікавила не більше й не менше, як кожна інша подія в його житті, що його вона зовсім не знала. То Штіллер, здається, не міг відірватися від Іспанії, від вилинялих строкатих бандерилій із гострими гачками на кінцях. Щоб не розповідати про російську гвинтівку — мабуть, та згадка була йому неприємна,— він заходився змальовувати бій биків, і то так докладно, що відставив кудись чарку з вином, аби мати аїльні руки. Щоправда, не зняв бандерилій, що навхрест висіли на стіні; вони, здається, лякали Сибілу. «Так, так,— казала час від часу Сибіла,— я розумію». Штіллера, видко, бій биків страшенно захоплював, а захоплення йому личило дужче за будь-яку маску. «А тепер,— оповідав Штіллер,— тепер з’являється матадор!..» Сибіла гадала, що бик уже давно мертвий. «Чому аж тепер,— спитала вона,— коли бик уже мертвий?» Вона не стежила за розповіддю, в кожному разі, більше стежила за його обличчям; Штіллерові довелося почати все наново. Чому йому так хотілося, щоб Сибіла уявила собі бій биків? «Дивися,— сказав Штіллер,— я буду бик». Він став посеред майстерні, а Сибілі довелось підвестися з крісла-гойдалки й узяти на себе ролю тореро. Вона сміялася з такого поділу ролей. Сибіла не мала ніякого бажання вбивати бика. Штіллер уважав, що ролі поділено дуже добре: Сибілі не треба було навіть знімати капелюшка, навпаки, тореро гарний одяг ніколи не зайвий. Отже, бик вибігає на арену. Хай собі Сибіла уявить: навколо біліє на сонці пісок, аж очі сліпить, арена поділена на світло й тінь, на життя й смерть, далі амфітеатром здіймаються лавки, повні людей, строкаті, як квіткова клумба; вони аж гудуть від голосів, та враз стихають, бо Сибіла — тореро — підступає трохи ближче. Власне, бика дражнять червоними плащами кілька тореро, проте Штіллерові досить і самої Сибіли. Бик, чорний як смола, стоїть наче посеред велетенської лійки. Бій розпочинається, ніби гра чи якийсь танок, плащі, що метляються перед биком, короткі й зручні, але не дуже червоні, збляклі на сонці, швидше рожеві. Бик ще не знає, що йому робите, він борониться тільки мимохідь, буцає рогами в порожнечу, то раптом зупиняється, здіймаючи хмару куряви. Досі його ще тільки дражнять, заграють, можна було б усе припинити, і чорний бик, цілий-цілісінький, тягав би собі плуга десь на андалузьких ланах. Коли Штіллер почав розповідати про пікадорів, що з’являються на своїх шкапах і списами простромлюють бикові карк, щоб збудити в ньому хіть до бою, Сибілі все те видалося жахливим. Вона мимоволі зняла капелюшка; кров, що гарячим струменем бризкає з рани, багряна кров, що блискучою стрічкою стікає по чорній шерсті засапаного бика, дуже її схвилювала. Сибіла заявила, що не могла б дивитися на справжній бій. Проте Штіллер, колишній учасник війни в Іспанії, оповідав далі: як тепер нападає поранений бик і як стару шкапу, що її розлючений бик узяв на роги, тягнуть ареною з розпореним животом, з якого клубками вивалюються кишки. Сибіла аж опустилася на канапу. «Годі!» — попрохала вона, затуливши обличчя руками. Та саме тепер, вважав Штіллер, починалася незрівнянно гарна, елегантна сцена з тими строкатими бандерильями, що про них Сибіла питалася. А що вона й далі сиділа на канапі, то Штіллерові довелось поміняти ролі: полишити бика Сибілиній уяві, щоб самому продемонструвати бандерильї. Як уже сказано, Штіллер не знімав їх зі стіни, вони, видко, лякали його, наче він сам зазнав бикових мук. Отже, він обходився без них: звів руки вгору, якомога граційніше виструнчився, став навшпиньки, щоб бути вищим, увібрав живота, щоб бик не зачепив його гострими рогами й не проколов, а тоді — хай Сибіла пильно дивиться! — гарним, витонченим рухом блискавично ввігнав бандерильї не куди попало, а саме бикові в карк. Сибілі важко було зрозуміти його захват. А він усе твердив: «Це щось та важить!» І не дав їй спокою, аж поки вона бодай кивнула головою: мовляв, правда, грація під час смертельної небезпеки щось таки важить. «А бик? — співчутливо спитала вона.— Як бик?» Він, напевне, вже збагнув, що йдеться про життя і смерть, що він не буде вже орати андалузьких ланів; стікаючи кров’ю, з шістьма такими бандерильями, що гачками вп’ялися йому в тіло, бик, уже трохи стомлений, стоїть і борониться від свого болю, струшує з себе ті строкаті палички, але надаремне. Штіллер показує їй гачки на кінцях бандерилій. «І це, по-твоєму, гарне видовисько?» — спитала вона. Штіллер не сказав, що воно «гарне», але, здається, щось його в ньому чарувало, болісно чарувало, майже зачіпало особисто. На противагу Сибілі, він не ставав ні на чий бік, але глибоко перечував бикову муку, раз навіть схопився за потилицю, наче й У нього стриміли там строкаті бандерильї. «І ось,— діловито провадив він далі,— починається останнє коло». Сибіла сиділа на канапі, не годна навіть запалити цигарку, що її вже давно встромила між губи. «Дякую,— мовила вона, показуючи на свою срібну запальничку,— я маю чим прикурити». Отже, останнє коло! Штіллер оздобив його наліпкою: грація проти брутальної сили, світло проти темряви, дух проти природи. Дух з’являється в постаті сріблясто-білого матадора, що тримає блискучу шпагу під червоним плащем не на те, щоб убити, а щоб перемогти, щоб виконати найскладніші, смертельно небезпечні фігури одну по одній, не відступаючи ні на крок. Важить тільки елегантність, боягузтво гірше за смерть, ідеться про перемогу духа над тваринним життям, і аж тоді, коли він виконає всі небезпечні фігури, за всіма приписами свого мистецтва, аж тоді йому дозволено скористатися шпагою. Арена затамовує віддих, виснажений, проте, лютий бик ще раз упізнає червоного плаща, розганяється, а сріблясто-білий матадор спиняється на місці, і ось уже шпага застромлена, натовп шаленіє, бик стоїть, розставивши ноги, очікує, тоді вклякає наперед або падає на бік, очі йому закочуються, ноги випростуються — і тепер то вже тільки нерухома купа, чорна купа м’яса; на сцену летять капелюхи, квіти, жіночі рукавички, сигари, обплетені пляшки з вином, помаранчі... Нарешті Сибіла прикурила цигарку, й розмова знову звернула на інше,..

До поцілунків не дійшло.

«Твоя дружина танцюристка?» — спитала вже згодом Сибіла, однак не дуже багато дізналася про жінку, що її Штіллер перевтілив у вазу,— атож, Штіллер поводився так, наче справді йшлося про гарну, дивовижну, але бездушну вазу, що з нею Штіллер був одружений, про якусь річ, що існувала тільки тоді, як він про неї думав, а тепер Штіллер не мав ніякого бажання про неї думати. Та хіба вона сама більше оповіла йому про свого Рольфа? В кожному разі, одного таки не сказала, що Рольф, її чоловік, того вечора був у Лондоні і додому мав повернутися аж завтра. Навіщо було збивати Штіллера з пантелику. Досить, що її саму пантеличила та «воля»... «Штурценегер показував тобі план нашого будинку?» — спитала вона, і на тобі — раптом почалася поважна розмова, бо Штіллер виявився завзятим прихильником модерної архітектури і дещо й знав про неї, принаймні досить, щоб уперше зацікавити Сибілу її власною будовою, навіть запалити її, зачарувати майбутнім помешканням. То була (каже вона) така гарна, розумна, ділова розмова, що Штіллер цілком природно сказав: «Ти ж лишишся на вечерю?» Звісно, Сибіла і в голові не покладала, що лишиться на вечерю, щонайбільше припускала, що вони разом десь перекусять у місті. «Помогти тобі щось?» — спитала вона трохи збентежено, коли Штіллер налив у каструльку води і, розмовляючи далі про архітектуру, поставив її на старомодну газову плитку. «Ти любиш риж?» — спитав він мимохідь, запалюючи газ. Сибіла вирішила, що піде найпізніше о дев’ятій чи десятій годині, але де вже щонайпізніше. «Риж? — нарешті відповіла вона.— Ще б пак!» Щоправда, приправу до рижу по-іспанському — а бій биків можна було закінчити тільки стравою по-іспанському — Штіллерові ще треба було купити; він поспішав, щоб устигнути, доки зачинять крамниці. Зазирнувши похапцем до гаманця, який, певне, був не завше повний, Штіллер вийшов, залишивши свою гостю саму в майстерні... Протягом тієї півгодини Сибіла почувала себе якось дуже дивно. Чого вона хоче, а чого не хоче? Тепер вона могла поміркувати. Вона стояла біля великого вікна, що з нього було видно собор, курила й намагалася пригадати, де ж вона поставила свою, тобто Рольфову машину, і все не могла, стільки інших думок снувалося їй у голові. Смішно! Вечеря в майстерні — що ж тут такого? Сибіла тоді мала двадцять вісім років. Вона двічі в житті кохала, не більше й не менше, і обидва рази вривалася в чуже життя. Перший її коханий, учитель, якому вона завдячувала свою матуру, розлучився з дружиною, а за другого вона вийшла заміж. До легкого флірту вона не мала хисту. Чи цього можна навчитися? Штіллер у масці безтурботного п’єро, що з ним три тижні тому познайомилася Сибіла, до того ж митець, отже, людина без твердих моральних засад, очевидно, досвідчений джигун, одначе такий вихований, що потім не називає прізвищ, чи не найкраще підходив, щоб нагнати Рольфові, її самовпевненому чоловікові, трохи страху, якого той давно вже потребував. Проте Штіллер, здається, не схожий був на джигуна. Що ближче вона його пізнавала, то він ставав несміливіший, приємніший, а тут, у майстерні, в нього, власне, нічого вже не лишилося від безтурботного п’єро. Штіллер був дотепний, але в душі тяжко пригнічений чоловік, що теж мав на шиї невидимі бандерильї й стікав кров’ю. І був одружений. Чому він не жив разом із своєю балериною? Важко було щось зрозуміти. Чи то було невдале подружжя, чи вельми щасливе? В кожному разі, не звичайне. Що б сталося, якби Сибіла й справ, ді покохала його? А небезпека така була. Потім Сибіла сказала сама до себе: «Дурниці!» — і трохи прикрутила газ, риж уже закипів. Які чоловіки бувають різні! Сибілі ще не траплявся чоловік, що готував би для неї їжу і купував харчі, навіть не спитавшись, що купити і як готувати. Задзвонив телефон. Звісно, вона не взяла трубки. Дзвінок страшенно злякав її. Може, дружина дзвонила? Сибіла не мала підстави ніяковіти перед його дружиною. Смішно, але їй навіть хотілося, щоб та раптом прийшла до майстерні. Чи, може, то коханка дзвонила так різко, так настійливо? Лопатки на столі, повні попільнички, що їх Сибілі аж кортіло спорожнити, скрізь якесь невідоме знаряддя, не дуже чисті кухонні ганчірки, порозкидувані газети, краватка, що висіла на клямці,— все те здавалося якимось дуже, чоловічим, а бібліотечка навіть хлоп’ячою порівняно з Рольфовими академічними полицями. І Йосиф Сталін був не такий страшний, як перше, проте чужий тип, не на її смак. Сибіла тішилась усім, що її вражало. А ще більше, ніж Йосиф Сталін (здається мені), вражали її Штіллерові скульптури. Чи він правдивий митець? Сибіла призналася собі, що на виставці поминула б такі скульптури. Вона змусила себе тут не поминати їх, а якось оцінити, щоб уберегти себе від кохання. Їй не важко було оцінити їх: Пікассо вона теж не любила, тоді ще не любила, а ті речі були такі схожі на нього. Сибіла не пригадувала, чи коли-небудь надибувала його прізвище в «Ноє цюрхер, цайтунг». А якби він був не правдивий митець, то чи вберегло б це її від кохання? Сибілі дуже кортіло висунути котрусь шухляду: звісно, вона її не висунула. Натомість заходилась гортати його ескізника, вражена, що як видно з малюнків, закохалася в правдивого митця. Чого він так довго бариться? Наче з ним нічого не повинно б статися. В одній шухляді, майже висуненій, лежав усілякий мотлох, що з нього годі було скласти якесь уявлення про внутрішнє Штіллерове життя, зворушливий, майже хлоп’ячий: мушлі, закурена люлька, електричні запобіжники, дріт, шпичка чистити люльку — таке любив і її маленький Ганес. А ще різні монети, квитанції, попередження, засушена морська зірка, в’язка ключів — чисто як у Синьої бороди! — електрична лампочка, військова книжка, латки до велосипедних шин, насонні порошки, свічки, патрон від карабіна і, нарешті, стара, але гарно збережена табличка з написом: Штіллер-Чуді... Коли Штіллер зайшов із цілим оберемком паперових пакунків, Сибіла саме стояла перед знімком Акрополя на тлі чудових буряних хмар. «Ти в Греції також був?» — спитала вона. «Ще ні! — бадьоро відповів він.— Але можемо поїхати, кордон знову відкрито!» Він купив баночку крабів, червоного перцю, замість кролика якогось дробу, помідорів, горошку, сардин замість анчоусів і заходився готувати вечерю. Сибілі дозволено тільки накрити стіл, сполоскати чарки й підігріти тарілки; навіть салат він приготував сам; Сибіла мала тільки куштувати, захоплюватися та ще вимити дерев’яну миску. Як телефон задзвонив удруге, він не зняв трубки, але на хвилю його бадьорість немов пригасла. Коли духмяний риж по-валенсійському був уже на столі, Штіллер вимив руки, витер їх по-чоловічому спокійно, наче не було ніякої причини хвилюватися. Вони вперше сіли разом вечеряти. «Смакує тобі?» — спитав він, і Сибіла підвелася, витерла вуста й нагородила заслуженим поцілунком його кухарську майстерність. (Рольф не зумів би навіть приготувати яєчню!). Вони цокнулися. «Ну, за наше здоров’я!» — трохи збентежено сказав Штіллер. Потім вони поважно говорили про велику різницю між консервованими й свіжими крабами...

І т. д.

Коли на поближньому соборі вибило десяту годину, і то так голосно, що Сибіла мусила почути, вона, попри всі свої наміри, просто не могла встати й піти. «Не забувай,— саме казав Штіллер,— що я тоді був страшенно молодий. Якогось дня ти прокидаєшся й читаєш у газеті, чого світ чекає від тебе. Світ! Певне, що той, хто таке написав, був просто симпатичний сноб. Але ж раптом на тебе покладають великі надії! І вже з’являються якісь випадкові знайомі потиснути тобі руку, запобігливі й перелякані, наче перед ними стоїть молодий Давид. Смішно, але тебе вже посідає манія величності, аж нарешті, дякувати богу, спалахує в Іспанії громадянська війна!» Сибіла розуміла його. «Ірун,— оповідав він далі,— перший вилив на мене відро холодної води. Ніколи не забуду того маленького комісара. Він на мене не покладав ніяких надій. Навіть не сказав нічого, тільки глянув на мене, як на невиграшний квиток. Моє уявлення про марксизм було чистою лірикою, однак я перейшов уже солдатську муштру, вмів кидати гранати й знав кулемет. Та ще за мене поручився один приятель, чех...— Штіллер оповідав дуже повільно, налив собі к’янті й тримав повну чарку в руці.— Сарагоса,— провадив він далі,— була моя друга поразка. Я зголосився добровільно. Ми були відрізані, і хтось мав спробувати пробитися крізь ворожий вогонь. Я зголосився перший. Та мене просто не взяли! От я й лишився — доброволець, що його не взято... Можеш собі уявити, що я тоді почував?» — «Чому тебе не взяли?» «Комизилися, аж поки зголосився інший, мій приятель, чех, він був із тих, що не шукали смерті, правдивий борець... Авжеж, властиво, я тоді шукав тільки своєї смерті! Може, несвідомо, проте в мене це було на лобі написане. Коли налітали бомбардувальники, я не ховався до льохів і вважав себе за відважного. Тому й дійшло до такого, як тоді на Тахо, ти ж знаєш...» Сибіла, звісно, сподівалася, що почує, як там усе було насправді, але дарма. Штіллер кружляв навколо, плутався в додатках і доповненнях, потім спинився на топографії Толедо, а то знову вдався до політичних оцінок. «Одне слово,— сказав він,— ми, бандити, як ваші газети тоді нас прозивали, залягли в тому пустельному видолинку. Бунтівники й бандити! Дуже легко забуваєш, як усе було насправді, що тоді співала наша люба Швейцарія, наша буржуазна преса. Як вона звеличувала героїчних фашистів!» — «Справді? — байдуже спитала Сибіла.— Я не пам’ятаю, бо тоді ще лиш ходила до школи».— Можеш мені повірити,— всміхнувся Штіллер,— я тоді в Іспанії пізнав вашу Швейцарію. Та годі про це! Врешті так завше буде: вони допомагають фашизмові, як і кожна буржуазія, відверто чи тайкома. Нині їх обурює Бухенвальд, Освенцім і таке інше; побачимо тільки, чи довго так буде. Нині вони вмивають руки в швейцарській невинності, плюють на німців і торочать, що завше знали, до чого воно йдеться. Так, уже за часів громадянської війни в Іспанії, коли ми були бандити разом з Касальсом, Пікассо та кількома іншими, що їх вони тепер прославляють, уже тоді Швейцарія виступала проти фашизму! Почекаймо лишень...» засміявся Штіллер і підвівся, щоб спорожнити повну попільничку. Сибіла була вражена його тоном. «Може, ще вип’єш кави?» — спитав він. «Дивно,— сказала Сибіла,— який ти стаєш лютий, коли говориш про Швейцарію!» Вона теж підвелася, щоб бути ближче до нього,— їй здалося, що Штіллерові заманулось варити каву, аби тільки віддалитися від неї. «Почекаймо лишень,— сказав він і налив у каструлю води,— поки Німеччина, наша спритна сусідка, знову почне великі гешефти! І якщо вона ще раз захоче погратися в фашизм, Швейцарія її не підведе, неодмінно допоможе. Повір мені! Видима річ: коли якась країна озброюється, то спочатку сусідам дуже вигідно мати з нею справу. Отоді вже тримай язика на припоні! І вір, що пишуть наші газети; вони вже навчать тебе, хто бандити! Точнісінько, як тоді! Аж поки наша ласкава сусідка відмовиться жерти наш сир і носити наші годинники, бо відтоді час їм показуватимуть власні годинники. О, тоді зчиниться галас, аякже — кінець свободі, кінець гешефтам, тоді ми знову раптом станемо, вічною когортою гуманізму, як завше, носіями миру, апостолами справедливості. Як гидко. Ти вже пробач, але все це правда». Охоплений гнівом, він зовсім забув запалити газ. Сибіла помітила, але не стала перебивати його, бо не хотіла кави. «Ми просто банда негідників»,— сказав він і лаявся ще з півгодини. Сибіла, здається, тішилась, як і всім, що в Штіллерові її дивувало і вражало. «Одне слово,— по хвилі знову озвався Штіллер,— розташувалися ми в скелястому видолинку, і я мав стерегти полонених. Чогось більшого мені, либонь, не довіряли. Десь перед нами точилися бої за славнозвісний Алькансар, а я нидів у тому палючому видолинку й стеріг жменьку полонених. На щастя, тоді в мене була Аня...» Штіллер знову налив собі к’янті. «Яка Аня?» — спитала Сибіла, і цього разу теж не дійшло до порона на річці Тахо — тепер уже розмова збилась на те, що безпосередньо її цікавило. «Моє перше кохання,— пояснив Штіллер.— Наша лікарка, полька. Власне, студентка медицини, але була в нас за лікарку...» Він випив, тримаючи в правій руці чарку, а в лівій цигарку, що давно вже погасла. З його розповіді видно було, що та полька, може, й не дуже вродлива особа, страшенно йому імпонувала: ясний Розум, гаряча натура, трохи з домішком татарської крові, природжений борець, до того ж людина з почуттям гумору, що, як заявив Штіллер серед революціонерів трапляється дуже рідко, походженням з освіченої родини, перша комуністка в ній, самаритянка, що її саму, здається, й кулі не брали, а ще надзвичайно здібна до мов, перекладачка для іспанців, росіян, французів, англійців, італійців і німців — усіма тими мовами вона говорила з однаковим акцентом, але з погляду граматики бездоганно й мала великий запас слів. Крім того, вміла чудово танцювати. «...Отака була Аня,— закінчив Штіллер.— Мене вона звала просто своїм німецьким мрійником». Він скривився — мабуть, то була для нього гірка пігулка, яку ще й нині, після десяти років, він не міг стравити. «Вона кохала тебе?» — спитала Сибіла. «Не тільки мене,— відповів Штіллер і раптом похопився:— А що з твоєю кавою?» — «Ти забув про неї! — засміялась вона,— Так лютував на нашу Швейцарію!» Штіллер почав перепрошувати її. «Та годі тобі,— сказала вона,— я зовсім не хочу кави!» — «Вина ти теж не п’єш,— мовив Штіллер.— Чого ж би ти хотіла?» — «Почути про твою пригоду з російською гвинтівкою!» — відповіла вона. Штіллер, що вже підвівся був іти до кави, здвигнув плечима: «Що там розповідати. Звісно, гвинтівка була бездоганна. Я мав лише натиснути на гачок...— Далі знову, вже востаннє, пішов докладний, проте зайвий опис стратегічної ситуації, якої Сибіла однаково не розуміла.— Авжеж, тільки натиснути на гачок,— закінчив він.— А решту все тобі розповідав уже Штурценегер». Тим часом настала одинадцята година, дзигарі, що до них Сибіла майже звикла, знову почали бити. Вона не могла збагнути, чому Штіллера так гнітить пригода з пороном, відчула тільки, що та година (каже вона) була для нього наче сповіддю, якої, щиро казати, прагнула не Сибіла, а сам Штіллер. «Не розумію,— мовила нарешті вона, але Штіллер відразу перебив її: «Чому я не стріляв?» Сибіла мала на думці зовсім не те. Він засміявся: «Тому, що на мене не можна покладатися. Дуже просто! Я не чоловік».— «Чому не чоловік? Що не стріляв тоді?» — «То була зрада,— рішуче і якось нетерпляче сказав Штіллер.— Тут нема про що й говорити. Мені дали доручення стерегти порон, цілком зрозуміле доручення, я навіть домагався його. Що ще треба! йшлося не про мене, а про тисячі інших, про саму справу. Я мав стріляти. Бо чого ж я сидів в Іспанії? То була зрада,— ще раз сказав він.— Власне, вони повинні.були поставити мене до стіни».— погано розуміюсь на цьому,— призналася Сибіла.— А що сказала Аня, твоя полька?» Штіллер не зразу відповів, а спершу розказав, як він брехнею, що гвинтівка не вистрелила, виправдався перед комісаром. «Що сказала Аня? — він здвигнув плечима, усміхнувся й так завзято став м’яти цигарку, що витрусив з неї майже весь тютюн.— Нічого не сказала. Доглядала мене, поки я одужав і міг вернутися додому. Вона зневажала мене».— «Ти казав, що вона тебе кохала?» — «То була зрада,— стояв на своєму Штіллер.— Кохання не могло нічого змінити. Я виявився неспроможний». Сибіла перечекала, поки він виговорився, проказуючи те саме іншими словами. Нарешті він замовк, налив собі вина й випив. «Ти ще ні з ким не говорив про це? — спитала вона.— Навіть зі своєю дружиною?» Штіллер похитав головою. «Чому? — не вгавала вона.— Тобі соромно перед нею?» Він відповів ухильно: «Мабуть, жінка не годна збагнути, що це означає. Я боягуз». Літрова пляшка к’янті була вже майже порожня: Штіллер не скидався на п’яного, очевидно, звик пити. Може, теж через ту пригоду над річкою Тахо? Звісно, тепер Сибілі не можна було просто обняти його; Штіллер видався б собі незбагненним, як усі чоловіки, коли їхнім поважним учинкам протиставиш свої поважні вчинки. Штіллер, здається, вже відчув, що Сибіла зважилась думати інакше, й сказав понурим тоном, що не допускав ніяких заперечень: «Я виявився неспроможний».— «А ти сподівався,— засміялася Сибіла,— що ніколи не будеш неспроможний? — їй довелося пояснити свої слова: — Ти соромишся себе такого, як ти є. Хто вимагає, щоб ти був борець, вояк, щоб міг стріляти? Тобі здається, що там, у Іспанії, ти не витримав випробування. Хто ж тобі заперечує? Та, може, ти випробовував не себе, а того, ким ти ніколи не був...» Штіллера її слова не переконали. «Казав же я, що жінка, очевидно, не може цього зрозуміти». А Сибіла подумала: «Мабуть, я більше розумію, аніж ти б хотів». «Чого ви, чоловіки,— засміялась, вона,— завше хочете бути такі величні! Не ображайся, але...» Вона мимоволі взяла його за руки, та Штіллер начебто не так її зрозумів: у кожному разі. Сибілі здалося, що він позирнув на неї з прихованою зневагою, хоч і без антипатії; просто не взяв її поважно. Потрактував, як закохану жінку, що тільки чекає на пестощі. Вона йому заважала, так, заважала. Він погладив її по косах. Аякже — незбагненний чоловік, сповнений трагізму! Сибіла ніби заклякла від тої його ласкавої поблажливості, не могла й слова сказати. Штіллерові подобалось, каже вона, ятрити свою рану, він не хотів відмовитися від такої втіхи.. Стояв на своєму — й годі. Не хотів, щоб його кохали. Боявся кохання. «Тепер ти знаєш,— докінчив він і зібрав чарки,— чому я не стріляв. Навіщо той анекдот про гуманізм? Я просто не чоловік. Мені ще роками снилося, ніби я хочу вистрілити, але не можу. Мабуть, тобі не треба пояснювати, що це означає: це типовий сон імпотента». Останні слова він сказав уже з кухоньки за переділкою, і вони боляче вразили Сибілу. Вона підвелася, жалкуючи, що прийшла до його майстерні. Їй було і сумно — хоч вона не показувала того,— і шкода Штіллера. Чому він не хоче, щоб його кохали, кохали по-справжньому? їй лишалося тільки грати ролю, яку їй накинув Штіллер, базікати, як наївна, весела дурепа. Штіллерові треба було вийти.

Вона рада була б довіку вже його не бачити.

Коли він повернувся зі сходової клітки під неминучий акомпанемент спущеної води, Сибіла вже зачесалася й малювала губи. Навіть капелюшок одягла. Штіллер отетерів. «Ти йдеш?» — спитав він. «Уже майже північ»,— сказала вона й узяла торбинку. Штіллер не затримував її. «Ти дурень!» — раптом сказала вона. «Чому?» — спитав він від зливальниці, де мив руки. «Просто дурень, та й годі,— засміялася Сибіла.— А чому, я не знаю». Штіллер непевно позирнув на неї, витираючи руки. Вони обоє не знали, що говорити. Штіллер довго витирав руки. «Ходи,— сказала Сибіла,— поїдемо кудись».— «Куди?» — «Куди-небудь. Я маю внизу машину, тільки, здається, не замкнула її. Думаю, ніхто не завважив». Штіллер засміявся, ніби вона була наївна дівчина. З його обличчя не можна було прочитати, що він надумав; у кожному разі, він відчинив на кухні віконце, щоб випустити дим з майстерні, мовчки взяв свого брунатного плаща, плеснув по кишенях, як завше, коли перевіряють, чи є там ключі, тоді ще раз позирнув на Сибілу, теж не знаючи, що вона надумала, й вимкнув світло...

Наступний день був не легкий для Сибіли, чи, радше, по-химерному легкий. Якийсь сільський заїзд уночі, де на стінах висіли не бандерильї, а, мабуть, вишиті хрестиком вислови з біблії чи сентенції на зразок: «Чого сам не любиш, іншому не чини!», «Чесному всюди честь!» абощо, одне слово, сільський заїзд уночі, де, либонь, пахло сушеними грушами і під віконцем удосвіта співав півень, а з другого боку — її затишний дім з малим Ганесом, що був хворий на горло, проте вже одужував, два чудові світи; її тільки бентежило, що можна було перейти з одного світу до другого без ніякого мосту. Десь опівдні вона зателефонувала, щоб переконатися, що Штіллер справді існує. А тоді, як можна собі уявити, вийшла надвір, на город!.. Була весна, стільки роботи — копати, садити, підрівнювати, гребти, а земля сохла, наче влітку. Сибіла витягла розбризкувача й примостила його на моріжку, щоб зволожував наброщені кущі. Сусідка сказала, що таке поливання шкодить тендітним брунькам, отож Сибіла перетягла розбризкувача в інше місце, де він нічому не міг зашкодити, а поливати город конче треба, і хай собі шановна сусідка, що все знає найкраще, навіть прогноз погоди, хоч гопки стає, їй байдуже. І взагалі, чого б ото я скрізь пхала свого носа! Ганес пам’ятав її вчорашню обіцянку купити йому бамбука та блакитної бібули й зробити змія; їй було прикро, що вона забула. Вона пообіцяла завтра поїхати до міста та ще й на додаток піти з ним до цирку, як тільки цирк приїде, а сьогодні взяти його з собою на аеродром зустрічати татка. Взагалі Сибіла відчувала потребу ущасливити усіх людей, і Каролу, служницю-італійку, також — хай собі гуляє сьогодні, атож, господарі повечеряють у місті. Який же чудовий день! Сусідка теж тішилась годиною. Жовті форситії аж світилися, магнолія й собі починала цвісти, а розбризкувач навіть вичарував невеличку приватну веселку. А потім, після чотиригодинної завзятої роботи на городі, Сибіла знову скупалася під душем і перебралася. На аеродром вони приїхали зарано. Горло в Ганеса вже не боліло, і він дістав морозиво, але курточку вона йому нізащо не дозволила скидати, аби хвороба не вернулася знову. А скільки там виявилося літаків! Можна було полетіти до Афін, до Парижа, навіть до Нью-Йорка. Сибіла не сумнівалася, що Рольф відразу впізнає все з її обличчя. Крім того, він був найближчий, єдиний чоловік, що йому вона могла признатися й хотіла признатися. Літак спізнювався на сорок хвилин, Сибіла мала досить часу, щоб подумки сказати йому все, що потім насправді ніколи не було сказане. Бо ту мить, як гучномовець лунко оголосив, що прибув літак з Лондона, і як із нерухомої машини вийшов гурт чужих людей разом із стюардесою, що вела їх до митниці, наче нічого й не сталося, і як Сибіла, тримаючи за руку малого Ганеса, побачила з тераси Рольфа, що роздивлявся навколо, а тоді, помітивши свою родину, став махати газетою,— ту мить у Сибіли все наче завмерло, і вона навіть не помахала йому у відповідь. Вона сама не знає, але Рольф потім запевняв, що не помахала, навіть не кивнула головою. Її раптом посіло почуття: що йому до того! А як митні формальності затягнулися, її почало ще й трохи дратувати, що такі зустрічі після кожної подорожі Рольф вважає за цілком звичайну річ. Саме тепер Сибілі потрібне було те роздратування, щоб захиститися ним. Помахав газетою, аякже! Але ні сліду радісного подиву — просто вважає за своє право, що на аеродромі на нього чекає дружина. Це так розлютило Сибілу, що, коли він вийшов із митниці й поцілував її, вона наставила йому не вуста, а щоки... «Що нового?» — як завше, спитав він. Коли вони йшли до машини, Сибіла відчувала, що в неї підгинаються коліна. Під час вечері в місті, щоб розповісти йому якусь новину, Сибіла завела мову про Штурценегера, їхнього архітектора, про те, як йому неймовірно пощастило, про якесь замовлення в Канаді чи де там. Потім, Штурценегер радив їм конче подивитися якийсь фільм, а сьогодні він іде востаннє. Звичайно після своїх подорожей Рольф бував дуже веселий і бадьорий, наче повертався просто від життєдайного джерела, а тепер, бачивши, що вона ще бадьоріша за нього, відразу почав удавати стомленого, поскаржився на сильний вітер над каналом і захотів додому, поводився так, наче вернувся не з Лондона, а з фронту, як герой, що за ним треба упадати. Сибіла, хоч і не давала того взнаки, була трохи вражена, завваживши, що дивиться на Рольфа не так, як завше,— не байдуже, але без страху, що він приховує щось від неї, без облудної думки, що вона б не могла жити без нього, а проте не без ласкавої щирої ніжності, змішаної зі співчуттям, отже, з певною поблажливістю, якої вона зовсім не хотіла, а все ж раптом відчула її швидше, ніж Рольф, відчула з того, як змінився її голос. Аби показати, що вона не конче має поділяти його втому, Сибіла вголос міркувала, чи не піти б їй на той фільм самій. Рольф не заперечував. Вона не пішла — не через те, що її мучило сумління, навіть тепер, віч-на-віч з чоловіком, вона ні в чому собі не докоряла,— але з чисто материнського почуття. Потім у машині, що її вела Сибіла, не Рольф поклав їй руку на плече, а вона йому, хоч, як уже сказано, Сибіла сиділа за кермом. Він сказав: «Ти маєш чудовий вигляд». Вона відповіла: «Я й почуваю себе чудово». І з полегкістю подумала, що тепер уже Рольф знає все. Та проте час від часу позирала на нього, не ймучи віри, що чоловіки можуть бути такі нездогадливі. Доходило майже до смішного. Мабуть, то була тяжка (для Сибіли) хвилина, коли Рольф, батько її дитини, поставив у передпокої свої речі й повісив плаща, щоб переночувати тут, під одним дахом з нею. Жах, та й годі! Сибіла мало не вибухнула плачем, але й цього він не помітив, а став розповідати про раптове зубожіння Британської імперії. Сибіла вже вклала Ганеса спати, помолилася з ним. І тепер не мала ніякої поважної причини втекти від раптового зубожіння Британської імперії. Вона не мала що сказати йому на відповідь, просто не мала, хоч би й хотіла. Але ж як перебути цей вечір, як, коли з Рольфовою нездогадливістю, що її Сибіла просто не могла збагнути, змовчати все було так легко, а одначе неможливо? Рольф стояв у кухні перед холодником, дістаючи пиво, й питав Сибілу, що була десь у другому кінці помешкання, чи не їздила вона за його відсутність на будову. Сибіла поклала собі вийти з дому, нечутно відчинити двері, поки Рольф пив на кухні пиво та балакав про будову, й кудись податися, не до Штіллера, а куди-небудь. Рольф, певне, почув, як брязнула клямка, вийшов з кухні й побачив її в пальті, з ключами в руді, зблідлу чи зашарілу, але якось дивно спокійну. «Собаку треба вивести!» — пояснила вона, і Рольф поставив своє пиво, щоб повести надвір собаку, слухняніше, ніж завше. Чи справді він ні про що не здогадувався? Чи тільки вдавав? Чи йому байдуже було? Чи, може, він був дурний, безпросвітно дурний або ж такий самовпевнений, що гадав, ніби проти нього не годен устояти жаден чоловік, чи як іще пояснити його поведінку? Сибіла сиділа в пальті. До того ж їй здавалося, що Рольф має навіть слушність, що її вчинок нічого не важить, нічого в нього не відняв. Але знати він повинен! Дальша мовчанка, хоча б вона тривала годину, чверть години, отруїла б усе, що в неї було з Рольфом. Вона заплакала. Може, все ж таки жалкувала? їй стало соромно перед Штіллером, що був тепер так далеко, вона боялася щораз ближчої хвилини, коли Рольф повернеться з собакою і коли вона признається йому, боялася, що применшить учорашню ніч до зради, зради Штіллера й самої себе. Вона вже бачила: Рольф обняв би її, зрозумів би, був би поблажливий, все забув би, не взяв би до серця її невеличкого безглуздого інтермеццо, а вона, зрадниця, зненавиділа б його за свою власну зраду. Чи ж не чесніше просто все примовчати? їй раптом здалося, що все, з чого складається домівка, перешкоджає їй бути щирою. Чому тут нема Штіллера! Рольф здався їй такий дужий, такий незвичайно дужий не тому, що на його боці стояло «право», а просто тому, що він був присутній. Штіллера наче привалили сотні речей — це піаніно, ці меблі, килими, книги, холодник, різний мотлох, що наче виступав за Рольфа мовчки, вперто, неухильно. Їй здалося, що домівка — це фортеця, вишукана підлість. Коли Сибіла намірилась потелефонувати до Штіллера, щоб почути його голос, до неї долинув гавкіт, і вона поклала трубку. Нарешті вона скинула пальто, знемагаючи з утоми, готова по-жіночому капітулювати, просто полишити, котрий із двох чоловіків переможе один одного, а тим самим здобуде перемогу й над нею. Коли Рольф зайшов, вона була заглиблена в хатні справи. Рольфові здалося, і начебто слушно, що їй навряд чи треба було саме тепер перевіряти місячні рахунки від молочара й різника, він вважав, що це нечемність супроти чоловіка, який допіру повернувся з Лондона, і насупився. Скидалося, що вечір мине в буденному подружньому настрої, отже, мине кепсько. Власне, Рольф сам був винен, що на цьому не скінчилося. Він пошпурив шклянку до зливальниці. «Що сталося?» — запитала Сибіла. З її тону він виснував, що його люба Сибіла, людина несьогосвітня, знову його підозрює, і теж стратив терпець. Рольф вважав її підозру такою, дріб’язковою, міщанською, що ще раз (але виразно натякаючи, що востаннє) виголосив свою «лекцію» й не дав себе перебити, о ні! Сибіла повинна врешті подивитися ширше на подружжя, повинна довіряти йому, зрозуміти, що він її кохає, навіть як часом у дорозі й зустріне якусь іншу жінку; до речі, цього разу такого не трапилось, проте йому, як і всім чоловікам, найперше йдеться про сам принцип. Тож він сподівається, що Сибіла зуміє розважніше підійти до подружнього життя, збагне, що й у подружжі необхідна певна воля. Він не бажає, щоб йому влаштовували сцени ревнощів. Та ось і це минулося. Сибіла хотіла запевнити, що розуміє його так, як ніколи, і нітрохи не ревнує; однак це була б і правда, і видимий глум, отже, вона не могла нічого сказати, взагалі нічого. Хотіла тільки якнайшвидше лишитися сама. Ситуація була жахлива, все вже оберталося на комедію. Сибіла, ласкаво цілуючи його в чоло, відчула над ним перевагу, і їй стало соромно. Вона мимохіть замкнула двері. Її щастя не було примарне, як тільки Сибіла лишилася сама, воно знову сповнило її своєю дійсністю. Вона не заспівала лише з тактовності. Та все одно її німе щастя чути було, мабуть, крізь усі стіни, і чоловік, хоч і сказав усе, що вважав за потрібне, не міг заспокоїтись. Замкнені двері його вразили: він наполіг, щоб Сибіла впустила його ще раз до своєї кімнати, і аж як він, наче той самаритянин, що несе розраду, сів до неї на ліжко, певне, сподіваючись побачити її заплакану, а натомість вражено помітив, що вона сяє зі щастя, то почав про дещо здогадуватись. «Що сталося?» — запитав він. Сибіла не могла добрати відповідних слів, вона тільки сказала: «Ти сам уже знаєш». Рольф теж не придумав нічого мудрішого й спитав: «Ти була в якогось чоловіка?» Сибіла притакнула, радіючи, що зламала неприємну мовчанку, їй стало легше, й вона аж тепер відчула цілковите щастя. Рольф спантеличено дивився на неї. Вона попросила нічого більше не розпитувати й лишити її саму. Рольф сприйняв її слова (так каже Сибіла) на диво спокійно. Навіть виїхав на кілька днів, щоб не дратувати її, за що вона була йому щиро вдячна. Повернувшись (так каже Сибіла), він теж був на диво спокійний.

Мені не випадає змальовувати щастя, що його закохана Сибіла, дружина мого прокурора, зазнала чи сподівалася зазнати наступними тижнями. Навряд, щоб те щастя було таке велике, як у своїх мовчазних ревнощах уявляли собі зацікавлені особи: з одного боку — Юліка Штіллер-Чуді, а з другого — мій приятель прокурор. Відомо, що кохання без даху над головою, кохання без щоденного спілкування, кохання, що мусить обмежитись тільки хвилинами жаги, рано чи пізно стає тяжким випробуванням. Обійми серед високої пшениці чи в темному лісі спочатку хвилюють, здаються романтичними, а далі смішними, принизливими, не допомагає навіть взаємне почуття гумору. Адже ж вони були не гімназисти, а дорослі люди, чоловік і жінка, обоє вже одружені... Сибіла (так вона каже) розуміла, чому Штіллер не хотів приймати її в майстерні, де йому все нагадувало про хвору Юліку. Вона шкодувала, бо його простора, ясна майстерня, як уже сказано, дуже їй подобалась, але розуміла його. Сибіла все дала б за те, щоб її суперниця була здорова, рівноцінна жінка, з якою можна було б приятелювати або відверто боротися. Нехай би то була навіть ревнива фурія, що в кожному товаристві закладає свої моральні міни, або кумедна істеричка, що нахваляється отруїтися газом, чи моторна дурепа, що відразу винагороджує себе подружньою зрадою,— для Сибіли було б краще, ніж хвора жінка, що тихенько собі поїхала до санаторію в Давос, полишивши здорових почувати себе ніяково в кожному випадку, до того ж жінка, що її Сибіла в вічі не бачила, якийсь привид! Але так уже вийшло, і на Штіллерову майстерню не можна було розраховувати. Де ж могли вони ще зустрічатися, як не на лоні природи та в кількох заїздах? Сльотливий тиждень для їхнього кохання був такою самою катастрофою, як для літніх кінотеатрів та всіляких там снів літньої ночі: заїзди почали повторюватися, дороги навколо міста вже не вели нікуди, розмови їхні ставали меланхолійні, дотепні, але меланхолійні — одне слово, далі так тривати не могло...

Але вони справді кохали одне одного.

«Знаєш що,— сказала якось Сибіла,— поїдьмо до Парижа! — Штіллер невпевнено усміхнувся.— Можеш не турбуватися, я саме вертаюся з банку,— додала вона.— Нам треба тільки поглянути, коли від’їздить потяг». Штіллер попросив у кельнера розклад. Потягів до Парижа не бракувало. А раз, десь у липні, вони справді добралися аж до перону й посідали на лавку під електричним годинником, з квитками в кишені, із щіточками до зубів та паспортами у валізках. «То ми їдемо чи не їдемо?» — спитав Штіллер, наче вагалася тільки вона, а він ні. Кондуктор уже став ходити від вагона до вагона. «Заходьте! — вигукнув він.— Прошу, заходьте!» їй було шкода Штіллера. Що він нарешті зважився виконати її бажання, вона не сумнівалася, але раптом сама втратила бажання: їй заважала якась його запеклість. «А Юліка?» — спитала вона. Тим часом стрілка електричного годинника стрибала з хвилини на хвилину. Насправді (як каже Сибіла) Штіллер був радий, що вагалась — принаймні так здавалося — вона, тимчасом як він, тримаючи в руці її валізку, був просто втіленням чоловічої рішучості. Кондуктор зачиняв уже двері вагонів. Сибіла не рушала з місця, вона відчувала, що той привид незримо присутній коло них, а їй не хотілося гуляти по Парижу з привидом... Потяг від’їхав; вони лишилися на пероні, поклавши собі, що Штіллер спочатку з’їздить у Давос, відверто поговорить з хворою Юлікою. Іншої ради не було.

У серпні Штіллер поїхав у Давос.

Із свого боку, Сибіла почувалася цілком вільною, хоч (як вона каже) дивовижний спокій чоловіків просто дратував її. Кожного разу за кавою, коли Ганеса вже не було з ними, вона чекала на якусь розмову. Але даремно. Якось Рольф сказав: «Якщо в тебе на четвер на вечір нічого не заплановано, то в соборі богородиці має відбутися органний концерт...» Сибіла поралася коло машинки до кави. «Заплановано»,— відповіла вона, і на цьому розмова про органний концерт скінчилася. Вона ладна була задушити Рольфа; він давав їй таку волю, Що аж ображав її. «Я тебе не розумію,— не витримала Сибіла, не він.— Ти ж добре знаєш, що я когось кохаю, що бачуся з ним майже щодня, і навіть не спитаєш, як він зветься. Це ж просто комедія!» Рольф засміявся: «Ну, то як же він зветься?» На таке поблажливе запитання Сибіла, звісно, не могла нічого відповісти, і вони замовкли, чекаючи на каву. «Я вже казав тобі,— озвався Рольф,— що мене хочуть перетягти до прокуратури...» Рольф завше мав на що звернути розмову, на щось важливе, ділове. Нарешті кава в скляній кулі закипіла, засвистіла пара. І з Рольфом теж, казала вона собі, так далі жити не можна. Між іншим, раптом набули великого значення гроші: не для Рольфа, а для Сибіли. В глибині душі їй дошкуляло, що Штіллера анітрохи не бентежило те, що Сибіла все собі купувала за Рольфові гроші. Звісно, Штіллер майже нічого не заробляв і не міг піти по гроші до банку, вона розуміла це, а проте, всупереч здоровому глуздові, в глибині душі була ображена. Штіллер щонайбільше кепкував, що вона — розбещена дама, мацав новий крам, хвалив її смак, але ні разу в нього не з’явилася думка — Сибіла, звісно, відразу ж би лагідно заспокоїла його,— що вона просто не може далі жити на утриманні свого чоловіка. Штіллерові це не заважало, так само, як і Рольфові. Часом (каже Сибіла) обидва вони здавалися їй неможливими. Якось вона не витримала: «До речі, мені треба грошей, і то чимало. Ми хочемо перебути цю осінь разом у Парижі...» Вона збоку зиркнула на Рольфа: він мовчав. Сталося те, чого Сибіла найменше сподівалася,— тобто не сталося нічого. Вона налила кави й поставила перед ним. «Дякую»,— сказав він. Або Рольф має щось проти того, щоб вона їхала до Парижа з іншим чоловіком (за Рольфові гроші), або не має — якоїсь третьої можливості, здавалось їй, бути не може. Вона собі теж налила кави. «Ага,— сказав лиш він,— хочете до Парижа». Вона не поскупилася на пояснення: «Не знаю, на скільки, може, на кілька тижнів, а може, й надовше...» Рольф не схопився з стільця, не брязнув філіжанкою об стіну, а вже годі й казати про те, що він не впав на коліна й не став просити Сибілу нарозумитись і лишитися з ним. Де там! Рольф із своїм сміховинним спокоєм! На хвильку він почервонів: певне, гадав, що історія з п’єро вже скінчилася, аж маєш — треба миритися з фактом, що дружина й далі зраджує його й почувається щасливою. Але чому, в біса, треба миритися? Рольф мішав каву. Чому він не шпурнув у неї вазоном або принаймні книжкою? Коли вона помітила, що філіжанка ледь тремтить у нього в руці, то не відчула ні жалю, ні співчуття, а швидше розчарування, гіркоту, глум, смуток. «Чи ти, може, маєш щось проти? — спитала вона, підсовуючи до нього цукерницю. І виклала свої підстави: — Ти ж знаєш, що тут тільки підуть пересуди, як мене помітять. Мені однаково! Але тобі буде неприємно. А надто тепер, коли тебе хочуть призначити на прокурора! Для тебе, напевне, буде куди краще, як ми житимемо в Парижі.— Вона позирнула на нього.— Чи як ти гадаєш, Рольфе?» Він пив свою каву, помішував і пив, дмухав і пив, ніби найважливіше тепер було впоратися з тією гарячою кавою. І наче мимохідь спитав по-діловому: «А скільки приблизно тобі треба буде грошей?» Боягузливий, як і кожний чоловік, коли він сам не нападає, Рольф миттю сховався за свою діловитість. А Сибіла ж хотіла дізнатися, що він почуває, на що сподівається. Невже йому байдуже, що вона житиме в Парижі з чужим чоловіком? Чи він вважає, що так і має бути? Що таке можна стерпіти? Сибіла ж спитала йога навпростець: «Як ти гадаєш?» Тепер він стояв біля великого вікна, спиною до неї, засунувши руки в кишені, наче людина, що дивиться на пожежу. Їй здалося, що плечі в нього заширокі, голова завелика й надто кругла; вона стрельнула просто в його спокій — сказала непитана: «Я його кохаю. Ми кохаємо одне одного,— додала вона,— а то б не їхали разом до Парижа, повір мені, я не легковажна жінка». А тоді чоловікам завше треба йти на роботу, авжеж, уже десять хвилин на третю; засідання — фортеця їхньої недоступності. Сибіла вже знала. Якби Рольф тепер не пішов на роботу, то ціле людство опинилося б у страшному безправстві. «Ти повинна сама знати,— коротко сказав він,— що тобі краще робити». Потім, надівши пальто — гудзики він позастібав не в ті петельки, Сибілі довелось їх перестібати,— додав трохи сумно: «Роби, як знаєш!» І пішов... Сибіла, зоставшись сама, заплакала.

Отже, з цього погляду Сибіла була вільна.

Тим часом Штіллер повернувся з Давоса, нічого не залагодивши, й поводився так, наче його балерина помирала. Звісно, за таких умов годі було й думати про Париж. Вони знову сиділи на узліссі, навкруги косили доспілу пшеницю, минало літо, над блакитним озером громадилися хмари, серед гарячої тиші гудів джміль; над ланами мріла блакитна мла, на подвір’ях кудкудакали кури, навколишній світ здавався простим і прекрасним, він будив у серці радість, просто захват. Тільки їхнє щастя (чи те, чого вони сподівалися від свого кохання) було таке складне! Вони мовчки сиділи на землі, двоє віроломців, ніжно сплівши пальці, кожне з травинкою в гірко стулених, устах, і їм здавалося, що в цьому світі.одне тільки було б нескладне: подружжя, не з Рольфом і не з Юлікою, а їхнє подружжя...

У спокійних, без тіні гіркоти розказаних мені спогадах цієї чудової жінки — я, звісно, пишучи, весь час бачу її такою, як недавно в клініці, коли приносив їй косарики: в блакитному плетеному фотелі, в жовтому халаті, що дуже пасує до темних кіс,— є одна деталь, що вельми вразила б Зниклого Штіллера, а саме: що Сибіла того літа чи осені чекала від нього дитину, не сказавши йому того (тепер їй було б уже шість років)...

Я протоколюю:

То було у вересні. Штіллер був страшенно заморочений підготовкою до виставки: високопоставлені особи вважали за потрібне, ба навіть за необхідне, щоб Штіллер знову виступив перед громадськістю. «Я не заважаю?» — спитала Сибіла, коли він привітав її майже звичним уже поцілунком і заходився далі обпилювати якийсь цоколь. Вона дивилася на нього. Сибіла вважала, що чоловік ніколи не буває такий гарний, як тоді, коли працює фізично. «Я не хочу тебе відволікати,— мовила вона,— але мені треба було тебе побачити нині...» Більше вона нічого не сказала, бо Штіллер зовсім не здивувався, що в неї виникла така потреба. Найважливіший тепер був цоколь. «Коли ж той добродій із салону прийде?» — спитала Сибіла. Вона пробувала зацікавитись. За вікном був блакитний, лагідний вересневий день. Треба ще було зробити щонайменше дев’ять цоколів, тоді пофарбувати їх або полакувати, а це не така проста справа: невдатний цоколь може дуже зашкодити. Ще стільки того лакування, і знову ж — із кількох щасливо полакованих цоколів треба було здряпати лак! Ось про що тепер ішлося. «А свою дружину,— спитала Сибіла,— ти теж виставиш?» Вона поралась коло чаю, що вже закипав, отже, також мала роботу. «Я тобі щось принесла,— сказала вона,— сама пекла!» І показала йому свіжий пиріг. Штіллер був зворушений, хоч навіть не глянув на нього, й почав розмову про містифікацію. Сибіла не бачила ніяких змін у його скульптурах; чого ж це раптом вони мали бути тільки містифікацією? До того ж він дістав листа від охоронця одного музею, гімн на свою честь; аж страшно робилося, що Штіллер від такої хвали землі не торкатиметься. «Чай готовий»,— сказала Сибіла, чекаючи на нього. Вона ніколи не думала, що до художньої виставки треба так готуватися, як до інвазії (Рольф оповідав їй за кавою про Черчіллеві щоденники), і.їй стало шкода Штіллера. «Як тобі плакат?» — спитав він, шліфуючи цоколь. Сибіла ще не помітила начерку плаката на обгортковому папері. «А треба ще й плакат?» — здивувалася вона. І справді, то був звичайний плакат, такий, яким рекламують виступ Фуртвенглера чи порошок «Персіль». Їй було страшно уявити собі — на кожному рекламному стовпі підпис: «А. Штіллер», що його вона так любила, тільки збільшений, наче крізь лупу. Чи чоловіки взагалі не мають сорому? Якби хоч його та виставка тішила, а то ж сам лаявся. Навіщо ж він рекламує її? Штіллер пив чай стоячи, їв Сибілин пиріг і розмовляв, не помічаючи, що додолу сипались крихти... Сибіла скоро пішла від нього; їй здавалося, що тепер він не надається на батька. Вона була вдоволена, що Штіллер не просто відпустив її, а сказав, що чекатиме о п’ятій коло озера. Вона була щаслива, що того дня ще раз побачить його. Просто, щоб якось згаяти час, вона йшла вересневою Бангофштрасе від вітрини до вітрини, від крамниці до крамниці, аж поки знайшла найкращу краватку в цілому Цюріху. Та згадала, що Штіллер, на жаль, не має сорочки до такої краватки. Тож купила й сорочку.

На вітрильнику (каже Сибіла) Штіллер завше поводився, як хлопчак: був такий самий поважний, але не заглиблений у думки, так само безжурно й радісно грався своєю іграшкою. Він стернував і направляв вітрило, а Сибіла лежала на носі човна, затопивши руку або ногу у збурену воду. Тут, на озері, вони були вільні, привид їх не переслідував. Берег губився в осінній млі, вітрильник блищав у лагідному призахідному сонці, на сході небо вже заступив фіалковий присмерк, а вода біля їхнього човна стала тінява, сливе чорна під ясною поверхнею. Сибіла підперла голову рукою, щоб ловити обличчям сонячне проміння, яке падало дедалі скісніше, чула, як під човном хлюпала вода, коли десь неподалік катер здіймав хвилі, і дивилася блискучими очима на Штіллера, свого заклопотаного стернового: на його обличчя, вузьку голову, русявий, скуйовджений вітром чуб — ні, він їй дуже подобався, цей чоловік, що, може, був уже батьком її другої дитини. Як Рольф поставиться до такої новини? Власне, їй було однаково. До речі, Рольф завтра обійме свою посаду прокурора. Які ж вони здібні! Кожен по-своєму. І Сибіла поклала собі бути розважною і вдоволеною. Попри все. Вона ж бо ще молода. На все свій час. Якось воно та буде! Може, народиться дитина, а може, помре Юліка, а може, з неба спаде зірка і все направить. Як завше на вітрильнику, вони розмовляли мало. Над озером гуло рухливе місто. Школярі вимахували хусточками з катера, що возив їх на прогулянку, світ, на який вона дивилася лежачи, взагалі складався з барв і блиску, з гри тіней, з тиші і згуків. То була не така година, щоб на щось зважитись. Чому не можна кохати двох чоловіків? Штіллер був їй ближчий, він не належав до тих, що підкоряють. А Рольф належав. Може, це й страшно, але з певного погляду простіше. Рольф не трактував дружину, як сестру. Раз вони наскочили на кугу, аж дно зарипіло, і Штіллер, що саме говорив про свою виставку й через те був неуважний, перепросив її. Рольф ніколи не перепрошував, вважав, що завше має слушність. За Штіллера можна було боятися, а за Рольфа ні. Якби їх скласти докупи, ото був би чоловік! Часом Рольф здавався їй величезним собакою, сенбернаром, що його краще не брати на шворку, щоб часом тебе не перекинув. Штіллер здавався їй братом, навіть сестрою... Несподівано похолоднішало. Сибіла підвелася, рушила хистким човном до Штіллера, обняла його за голову мокрими руками й стала цілувати. Він випустив линву, вітрило залопотіло. «Що сталося?» — спитав він. Сибіла й сама ще не знала.

— Чоловіки смішні! — ще й нині каже Сибіла.— Та вже мені ваша поважність! Цілими годинами, днями, навіть цілими тижнями здається, що ви нічого більше не хочете, тільки бути поблизу коханої жінки, нестямно шукаєте тієї близькості, можна подумати, що вас не лякає ніяка небезпека, ви не боїтесь бути смішними, а вже А поготів бути жорстокими, як вам хтось заступить дорогу, для вас наче існує тільки жінка, кохана жінка,— аж раптом, наче за помахом руки, все міняється, раптом виявляється, що засідання теж важливе, таке важливе, що йому улягає все. Раптом ви починаєте нервуватися, вважаєте, що жінка ніжно зав’язала вам світ. Я знаю! Добре знаю, як ви по-дурному зважаєте на всіх людей, тільки не на жінку, що вас кохає. Аякже, ви так поважно трактуєте життя! Міжнародна конференція юристів, музейний охоронець, раптом з’являються справи, що їх ніяк не можна занехаяти. І горе жінці, що цього не розуміє або ще й сміється! А тоді знову, наче на помах руки, ви станете, як малий Ганес у бурю. Що, неправда? Ті самі чоловіки приходять до нас, і їм треба покласти голову нам на плече, аби не вдатись у розпач, аби відчути, що вони в цьому поважному світі не цілком загубилися разом зі своїми прокурорськими посадами й мистецькими виставками, що ще хоч трошки комусь потрібні... Дивні ви люди, їй-богу! — сміється Сибіла.