Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Його усмішка, його міна веселої покори дратували мене вже задовго до того, як я врешті не витримав і скипів. Поки він розводився про особу їхнього головного архітектора й таке інше, обличчя в нього було поважне, аж бліде, а як тільки зайшла мова про ідеї, стало байдуже-бадьоре — так і видно черству, незворушну душу. Он який, виявляється, той пан Штурценегер, архітектор мого прокурора, Штіллерів приятель.

На закінчення він кладе мені руку на плече й сміється:

— Ти, друже, лишився такий самий, як і був.

Я мовчу.

— Аби що заперечувати, аби руйнувати! — додає він.— Знаємо тебе, непоправний нігілісте!

У відповідь я просто зву його гузном (брутальне слово, та хоч скільки я думаю, а не знаходжу кращого визначення таким людям, як пан Штурценегер,— людям веселої покори, що не мають уже іншої мети, крім власної вигоди, що звуть нігілістами тих, хто ще чогось прагне). І ти ба — він сміється далі, знову плеще мене по плечі й сподівається, що невдовзі ми зустрінемось «у давній нашій пивничці, ти ж бо знаєш!». Потім, уже лишившись сам у камері, я ще кілька разів проказую те незамінне слово. Такі типи, як цей Штурценегер (і як мій оборонець), завше псують мені гумор; через те я на них і лютий.

Снилась Юліка — сидить у кав’ярні на якомусь бульварі чи, може, на Єлісейських Полях, з аркушем паперу та авторучкою, в позі школярки, що виконує завдання, і поглядом благає не вірити тому, що вона пише мені, бо пише вона з примусу, її очі просять звільнити її від того примусу...

Сьогодні — клініка.

Сибіла (дружина мого прокурора) — жінка десь років тридцяти п’яти, брюнетка з блакитними, незвичайно ясними і жвавими очима; в своєму материнському щасті вона дуже гарна, поєднання молодості й зрілості в одній особі. Жінки в такому стані немов оточені німбом, що чужого чоловіка радше бентежить. Обличчя в неї смагляве, вуста енергійні, і як вона сміється, видно такі зуби, що їм можна тільки позаздрити. На щастя, немовляти з нею не було, бо, щиро казати, я при немовлятах не знаю, як поводитись. Вона сиділа на балконі в блакитному плетеному фотелі, коли старша сестра провела мене крізь подвійні, оббиті дерматином двері. Халат цитринового кольору (Нью-Йорк, П’ята авеню) був їй дуже до лиця. Вона трохи підвелася, зняла темні окуляри, від сонця, а що сестра негайно пішла шукати більшу вазу, ми відразу лишилися самі. Через ті квіти я почувався якось безглуздо. До того ж вона знову почепила темні окуляри, і я не міг читати в її очах. Її чоловік, мій прокурор, люб’язно позичив мені двадцять франків, і я з’явився перед щасливою матір’ю з букетом косариків, що колихалися на довгих стеблинах і шелестіли в обгортці з цигаркового паперу. Дякувати богу, сестра скоро повернулася з негарною, зате великою вазою. Я насилу склав у ній негнучкі косарики в сякий-такий букет. (Я б волів троянди, та вони надто дорогі, а я й так позичив гроші в свого прокурора). Був саме час підвечірку, тож сестра, й гадки не маючи, що я прийшов просто з в’язниці, надзвичайно ввічливо спитала, чи мені принести булочки, чи грінки. Нарешті ми знову лишились самі — цього разу вже наче не було кому перешкоджати.

— Що ти за коники викидаєш, Штіллере! — сказала Сибіла.

Я думав, вона про косарики. Аж виявилося, вона мала на думці мою відмову бути зниклим Штіллером. Вона зняла окуляри, і я побачив її ясні, прегарні, спокійні очі. Хоч вона допіру народила своєму чоловікові дитину, а проте аж у голові паморочилося на думку, що така жінка тебе кохала б. Звісно, я й далі відмовлявся бути Штіллером. Я сидів навпроти неї, заклавши ногу за ногу, спершись руками на ліве коліно, й дивився на старі платани в парку; Сибіла тим часом розглядала мене.

— Ти став дуже мовчазний,— сказала вона.— Як поживає Юліка?

Питала вона трохи забагато.

— Навіщо ти повернувся сюди?

Це було дивне надвечір’я. Ми все пили чай, хоч він давно вихолов, а до булочок та грінок навіть не торкнулися; я мовчав (бо що мав казати?), тому вона почала оповідати про себе. Скінчила аж о шостій — мала невідкладну справу, мусила годувати дитину.

Тепер я вже добре уявляю собі їхнього зниклого Штіллера: він, мабуть, має жіночу вдачу. Вважає себе за безвільного, та в певному розумінні виявляє аж забагато волі, а саме, коли не хоче бути собою. Невиразна особистість, тому й тягнеться до радикалізму. Розум має пересічний, цілком неосвічений; воліє покладатися на раптові думки й занедбує розум; розум-бо гартується на сміливих рішеннях. Часом дорікає собі боягузтвом, а часом ставить перед собою такі завдання, Що їх потім не виконує. Він мораліст, як завше ті люди, що не ладнають самі з собою. Інколи наражає себе на непотрібну небезпеку, навіть на смертельну небезпеку, щоб довести собі, ніби він борець. Має багату уяву. Слабує на класичний комплекс неповноцінності, що випливає з надмірних вимог до самого себе; основне своє почуття — ніби він у чомусь винний — вважає за свою глибину, може, навіть за релігійність. Він приємна людина, просто чарівна, ніколи не сперечається. Коли не може досягти чогось тим чаром, то ховається назад у свою меланхолію. Намагається бути правдивим. Невситима потреба бути правдивим походить у нього з особливого виду брехливості; людина тоді правдива аж до прагнення виставляти себе напоказ, щоб переступити болюче місце з свідомістю, що ти особливо правдивий, правдивіший за інших. Він не знає, де саме те місце, та чорна яма, і завше відчуває страх, навіть коли того місця немає. Він завше чогось очікує. Любить лишати все так щоб воно висіло, й належить до людей, яким скрізь, хоч де б вони були, здається, що в іншому місці краще. Уникає, принаймні внутрішньо, понять «тут» і «тепер». Не любить літа і взагалі стану незмінності, його стихія — осінь, присмерк, меланхолія, минущість. У жінок легко складається враження, що він їх розуміє. У нього мало друзів серед чоловіків. Серед них він не почувається чоловіком. Але через свій постійний страх, що він може виявитися неспроможним, Штіллер, властиво, боїться й жінок. Він здобуває більше, аніж годен утримати, а як партнерка відчує межу його можливості, він і поготів утрачає сміливість. Він не готовий, щоб його кохали таким, як він є, тож мимоволі занедбує кожну жінку, що його справді Кохає, бо якби повірив у її кохання, то мусив би прийняти самого себе,— а від цього він дуже далекий!

Не встигне людина приїхати до цієї країни, як їй починають псуватися зуби. І не встиг я поскаржитись, що мені болять зуби, як вони відразу налаштувалися вести мене до Штіллерового зубного лікаря, наче тут немає інших! Його прізвище швидко знайшли з неоплаченого рахунку, якого мій оборонець залучив до справи. Відразу ж зателефонували до нього. На щастя (і на превеликий жаль мого оборонця), той лікар недавно помер. Мене поведуть, до його наступника — отже, до такого, що ніколи не бачив Штіллера й не може твердити, що впізнав мене.

Зошит шостий

Майстерня зниклого Штіллера — як оповідає пані Сибіла, дружина мого прокурора,— була простора, ясла й містилася десь на піддашші в Старому місті; за браком меблів, навіть необхідних, де б Сибіла могла покласти свого капелюшка й торбинку, вона здавалася ще більшою, ніж була насправді. Метрів із десять на п’ятнадцять, каже Сибіла. Мабуть, перебільшує, хоч загалом начебто пам’ятає її дуже добре. Підніматися туди треба було старими, вичовганими, рипучими сходами з ялинових сучкуватих дощок, а під самим дахом, об який Сибіла не раз стукалася головою, була ніби кухонька із червоною теракотовою зливальницею, газовою плиткою й шаховкою, повною непаристого посуду. В майстерні стояла канапа — бо Штіллер і мешкав у ній,— а також поличка з книжками, де Сибіла, що походила з буржуазної родини, вперше побачила «Комуністичний Маніфест». Була там ще «Анна Кареніна» Толстого, кілька томів Карла Маркса, про якого вона вже багато чула, Гельдерлін, Хемінгуей і Жід. Сибіла теж подарувала дещо Штіллерові, і бібліотечка стала ще строкатіша. Килима, певне, не було. Натомість Сибіла пам’ятає п’ять вигинів довгої труби від грубки, мабуть, дуже романтичної на вигляд. Але найкраще, що, ступивши один відважний крок (Сибілі як жінці доводилось підтягувати вузьку спідницю), можна було опинитися на даху, на майданчику з іржавим поруччям, вимощеному вкритою мохом жорствою та смолою, що налипала на білі черевички, теж дуже романтичному: на риштаку воркували голуби, навкруги здіймалися дахи з віконцями в піддашшях, димарями, сліпими стінами й кішками, видніли подвір’я, на яких лунко витріпували килими, у вікнах цвіли калачики, метляла білизна, в соборі дзвонили дзвони. У фотель, куплений колись у крамниці старих речей, що її тримала Армія спасіння, на жаль, уже не можна було сісти; крам на ньому зотлів, тож краще було примоститися на сміттяному відрі, що для Сибіли, дружини мого прокурора, певне, теж мало неабияку принаду. В кожному разі, мені здається, Що, попри все, їй приємно згадувати Штіллерову майстерню. В самій майстерні стояло ще старомодне крісло-гойдалка; в ньому можна було гойдатися, й тоді мимоволі створювався безтурботно-пустотливий настрій. Усе те для Сибіли, що приходила туди з камфортабельного помешкання, мало якийсь чар тимчасовості. Гумова рурка на крані завше буда присилена мотузкою, фіранка приколена кнопками, за нею стояла стара валіза з важкими завісами, що правила за скриню на білизну. Все в тій майстерні, куди не глянь, викликало бентежне почуття, що кожної хвилі можна знятися й почати цілком інакше життя, отже, якраз таке почуття, якого тоді Сибіла потребувала.

Перші її відвідини були несподівані.