Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Я знову відчуваю щось моторошне в стосунках між людьми, якусь машинальність, звану знайомством чи навіть приязню, що відразу унеможливлює все живе, вилучає все теперішнє. Нащо в’язневі банкнота? Що я а нею робитиму? Та все діє, наче автомат: угорі закладається прізвище, помилково мені приписане, і внизу миттю вискакує належна форма стосунків, готова вже, ready for use, кліше людських взаємин, наймиліша (так він сам каже) його серцю.

— Можеш мені повірити,— каже він,— а то чого б я в робочий час сидів отут, на твоєму ліжку.

Протягом цілої години ми граємось у Штурценегера й Штіллера, і просто жах: все йде прекрасно, гладенько. Ще й нині, через сім років від їхньої останньої зустрічі, він, і як жартує, і як говорить поважно, так добре обігрує Штіллера, що я (та й кожен би на моєму місці) здебільшого легко можу вгадати, як у тому чи іншому випадку Штіллер поводився, отже, як би він повівся й тепер. Хвилинами складається химерна ситуація: Штурценегер аж тіпається зі сміху, а я не знаю чого. Йому відомий дотеп, від якого його зниклий приятель і тепер не відмовився б, і мені не треба розповідати того дотепу, не треба навіть знати його — пан Штурценегер уже й так тіпається зі сміху. Складається враження, що це не людина, а маріонетка, яку рухають невидимі нитки звичок. Я взагалі перестаю розуміти, хто ж такий цей Штурценегер. Уже під час нашої веселої розмови я сумнішаю і не можу нічого з собою вдіяти. Його порада не падати духом і взагалі вся його приязнь — це просто сума рефлексів, зведених до особи відсутньої, яка мене зовсім не цікавить. Раз я пробую сказати йому це, та дарма. Бо на все інше, що я, так би мовити, передаю на своїй власній хвилі, він просто не має антени або ж не наставляє її, в кожному разі, прийому немає, самі перешкоди, які так нервують його, що він починає гортати мою біблію.

— Скажи,— перебиває він мене,— відколи ти став читати біблію?

Його приятель, як я здогадуюсь, був атеїст, до того ж ще й суворий мораліст; а то чого б Штурценегер так виправдувався, що останніми роками багато заробляє? Я ж йому не дорікаю. Або знову ж, оскільки я мовчу, каже:

— Ну, так, у комунізмі, звичайно, захована велика ідея, але ж дійсність, голубе, дійсність!

Майже півгодини він повчальним тоном змальовує Радянський Союз так, як про нього написано в газетах, наче я палкий прихильник Радянського Союзу; я немов сиджу перед приймачем і чую голос людини, що говорить у порожнечу й не бачить іншої людини, яка її випадково слухає. Звідки вона може знати, до кого звертається? Тому й неможливе ніяке заперечення, ніякий вияв згоди чи незгоди. Штурценегер говорить, коли я давно вже мовчу, говорить, коли я встаю, підходжу до загратованого вікна і втуплюю очі в пожовклі каштани, його зниклий приятель (Штурценегер звертається тільки до нього) був, здається, дуже наївний комуніст, радше романтик-соціаліст, за що комуністи, думаю, були б тільки вдячні йому. Як людина, що не знає Радянського Союзу, я щонайбільше стиснув би плечима, якби довелося вибрати між Штіллером і Кравченком: обидва вони мене не переконують.

— Між іншим, Сибіла чекає дитину, ти знаєш? — каже Штурценегер, щоб змінити тему, і додає: — Недавно я бачив Юліку, вона чудово виглядає!

— Мені теж так здається.

— Хто б сподівався! — сміється він.— Але хіба я не казав цього завше? Вона не вмерла, як ти її покинув, навпаки, ще ніколи не була така здорова, просто квітуча...

Я знову мовчки слухаю.

— Ну, розказуй! — мовить він.— Я чув, що ти волочився майже по цілому світі. То як ти знову почуваєш себе в нас? Ми багато всього набудували. Ти вже бачив щось?

— Авжеж,— відповідаю я,— щось бачив.

— І яка ж твоя думка?

— Я вражений,— кажу я, однак пан Штурценегер, архітектор, хоче докладно знати, що мене вразило. А що він, звісно, чекає від мене хвали, то я перераховую все, що можу з чистим сумлінням похвалити: як вони чисто будують, як надійно, гарно, добротно, поважно, бездоганно, сумлінно, зі смаком, дбайливо, грунтовно, солідно і так далі, на віки вічні. Все це Штурценегера влаштовує, але йому бракує мого захоплення, якого я справді не відчуваю. Я знов перераховую затерті епітети: гарно, сумлінно, чисто, дбайливо, приємно. Та все це стосується матеріальної якості, а вона ж бо притаманна швейцарцям. Так, це саме те слово, мене вражає їхня якість! Однак Штурценегер хоче знати, чому я, скрізь бачивши ту якість, все ж таки не захоплююсь. Завжди важко говорити про чужий народ, а надто ще й у в’язниці! Самі вони, як каже Штурценегер, звуть поміркованістю те, що мене дратує; взагалі їм не бракує слів, щоб примиритися з тим, що в них немає й сліду величі. Не знаю, чи то добре, що вони з тим миряться. Відмова від ризику, що стала звичкою, завше означає духовну смерть, лагідну, непомітну, але неминучу смерть, і справді (наскільки я можу спостерегти з своєї камери і на підставі кількох виправ у місто), мені здається, що теперішня швейцарська атмосфера якась мертва, бездушна, як стає бездушною людина, що вже не прагне довершеності. В їхньому потягові до матеріальної досконалості, що виявляється в нинішній архітектурі, та й не тільки в ній, я бачу лише мимовільну заміну: їм треба матеріальної досконалості, бо вони в духовній царині не почуваються чистими, безкомпромісними. Щоб мене не зрозуміли хибно: непокоїть не політичний компроміс, що, власне, й творить демократію, а та обставина, що більшість швейцарців уже взагалі неспроможні страждати від духовного компромісу. Вони шукають ради в тому, що беззастережно тлумлять у собі потребу величі. Та хіба звична, а тому дешева відмова від величного (отже, й від довершеного, цілковитого, радикального) кінець кінцем не веде також до занепаду уяви? Нездатність захоплюватися, повсюдна в цій країні байдужість, що відразу впадає в око,— це певні ознаки, що той занепад настане дуже швидко...

— Обмежимося архітектурою! — каже Штурценегер.

Ми заводимо розмову про квартал, що його вони звуть Старим містом. Думку залишити все так, як було за предків, берегти його, як пам’ятку про минуле, я вважаю шляхетною. Та поряд, на певній відстані, треба будувати сучасне місто! Насправді ж, бачу, вони не роблять ні того, ні того, а крутяться між цими двома вирішеннями. Як я пересвідчився, талановиті архітектори-патріоти споруджують банки, біржі, крамниці тощо десь у стилі шістнадцятого, сімнадцятого чи вісімнадцятого сторіч. Хитрі заходи! Щоправда, можна замаскувати залізобетон (як ганебний матеріал) плитами з пісковина, орнаментованими склепіннями й середньовічними еркерами, але, здається, такий пієтизм важко поєднати зі зручністю, і те, що в них виходить, мабуть, жаден солдат-негр, як проводить тут відпустку, не вважає за стару Європу. Та й чи самі вони вважають, що це стара Європа? Думка ж зруйнувати старі будинки й вузькі вулички, де мешкали їхні пращури, і звільнити місце під нові забудови, напевне, здалася б їм божевільною, злочинною: повстала б ціла паперова буря протестів. Насправді ж, вони роблять ще гірше: псують місто своїх предків, не будуючи натомість нового, сучасного, свого. Як так виходить, що таке туподумство, відразу помітне чужинцеві, не лякає тутешніх жителів? Штурценегер не відповідає за спотворення Старого міста, натомість він показує мені знімки своєї нової оселі в Ерліконі, околиці Цюріха, відомий у світі своїми заводами, що виробляють зброю на експорт. То садиба в стилі минулих, навіть давно минулих часів, із претензією на ідилічність, якої насправді немає. Як мені пояснити Штурценегерові, чому мені неприємно, коли я бачу таке? Будова дуже вишукана, дуже чиста, дуже солідна, проте навколо самі лаштунки. Щоб не сказати, що мені на його оселю гидко дивитись, я діловито питаю, чи Швейцарія має такі невичерпні простори, щоб будувати в цьому «стилі» Ціле сторіччя. Мені здається, що не має. Що таке традиція? На мій погляд, уміння вирішувати проблеми своєї доби так само відважно, як предки вирішували їх свого часу. Все інше підробка, муміфікація, і якщо вони свою країну вважають за живу, то чому не захищаються, коли муміфікація прикривається патріотичними гаслами?.. Штурценегер сміється: — Кому ти це кажеш? Я вже цілі роки громи вергаю — правда, неофіційно... До того ж наше Старе місто не єдине царство дурості...

Він змальовує мені кілька інших будов, яких я, бувши в’язнем, не можу побачити. Він дуже бурхливо погоджується зі мною (на жаль, я аж по довгій хвилі помічаю це), та причина його згоди — не однакові зі мною погляди, а зловтіха: Штурценегер кепкує з головного архітектора їхнього містечка, якому, проте — він сам признається,— завдячує солідні замовлення. Чисто по-людському: з чужинцем, що особисто не знає їхнього головного архітектора, він здобувається на таку зухвалу відвертість, що аж самому йому приємно. Я ж, теж чисто по-людському, цікавлюсь не тією чи іншою окремою особою, а тільки загальним духовним станом країни, де мене ув’язнено. Я хочу пізнати натуру того, хто судитиме мене,— цілком природна потреба. Оскільки ми говоримо про архітектуру, то мене цікавить одне: доки може дійти сміливість швейцарського будівника, доки він може заглядати в майбутнє серед народу, який, здається мені, любить не майбутнє, а минуле. Чи Швейцарія, питаю я Штурценегера, має якусь мету, що сягала б у майбутнє? Зберігати те, що посідаєш чи посідав, конче потрібно, проте цього не досить: щоб жити, треба мати якусь мету в майбутньому. Яка ж велика мета додає сміливості, надихає її, яке ж прийдешнє робить її сучасною країною? Швейцарці одностайно прагнуть, щоб до них не прийшли росіяни, але яка в них своя мета, коли не брати на увагу приходу росіян? Якої форми вони хочуть надати своїй батьківщині? Що має постати з минулого? Який вони мають начерк? Чи є в них творчі надії? їхня остання велика й справді жива доба (так запевняє мій оборонець) — це середина дев’ятнадцятого сторіччя, так звані сорок восьмі роки. Тоді вони мали якусь програму. Прагнули того, чого ніколи ще не мали, й тішилися завтрашнім і позавтрашнім. Тоді Швейцарія мала історичне теперішнє. А нині має? Туга за позавчорашнім, що посіла тут більшість людей, просто гнітюча. Її видно з літератури (наскільки наша в’язнична бібліотека репрезентативна, тобто відповідає смакові офіційних фундаторів): більшість оповідань, і то, мабуть, найкращі, переносить читача в сільську ідилію; селянське життя змальовано, як останню фортецю щирості; більшість поетів уникає метафор, що могли б походити з власного досвіду мешканця міста, і якщо поле орано не кіньми, то хліб уже не має поезії; здається, головний мотив швейцарської літератури — жаль, що дев’ятнадцяте сторіччя чимраз віддаляється. Так само й з офіційною архітектурою: як невдоволено, як нерішуче вони змінюють розміри своїх міст, що дедалі зростають, як опираються тому зростанню, як жалкують, що доводиться їх міняти. Раз Штурценегер каже:

— Це все так, але візьмімо практично: що я маю робити, як архітектор, коли будівничі приписи дозволяють тільки чотири поверхи? Треба бути справедливим...

На питання, хто складає ті будівничі приписи, він не відповідає, натомість змальовує далі приписові перешкоди, що зовсім унеможливлюють модерне будівництво в містах. Я дізнаюся багато такого, що його не знав, як чужинець, але так і не дістаю відповіді, чому ж вони не змінять приписів. Штурценегер каже тільки: «В нас демократія!» Я його не розумію. У чому ж полягають переваги демократичної конституції, як не в тому, що народ завше має право по-демократичному змінювати свої закони, коли треба втриматися в нових умовах? От тільки чи народ хоче її змінювати. Я остерігаюся небезпечної думки, що демократія — щось таке, що не може змінитися, а так само й іншої — що мати таку волю, як предки, означає не зважуватись іти далі за них. Що таке реаліст? Штурценегер без кінця торочить: ідеї — гарна й потрібна річ, але треба бути реалістами. Що це означає? Правда, коли ми говоримо про романтичні триповерхові будівлі їхнього містечка, Штурценегер як фахівець визнає, що стає все важче жити в стилі дев’ятнадцятого сторіччя і найбільше безглуздя — забудовувати невеличкий простір такими спорудами, і я знову допитуюся: які ж їхні ідеї? Історія не спиниться, хоч би як хотіли швейцарці. Як вони думають залишитись самі собою, коли не підуть новим шляхом? Прийдешнє неминуче. Якої Ж форми вони хочуть собі надати? Адже бути реалістом не означає не мати ідей.