Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Страшно,— каже професор, протираючи окуляри й кліпаючи маленькими очицями,— страшно подумати, що не можна було врятувати людини, яка нас любила... Після тієї розмови я думав, що Штіллер... Алекс говорив про нього так сердечно, правда ж, Берто, і як про людину справді живу...

Невдовзі по тому з’являється мій оборонець.

Юліка написала з Парижа. Адреса: «Панові А. Штіллерові, що тимчасово перебуває у в’язниці попереднього ув’язнення, Цюріх». І лист дійшов, на жаль. Звертання: «Коханий Анатолю!» Доїхала вона добре, в Парижі світить сонце. Підпис: «Твоя Юліка». Я поволі подер листа на дрібні клаптики. Але що від цього змінилося?..

Сьогодні мені знову ясно, як на долоні: невдачі в нашому житті не можна поховати назавжди, хоч скільки я пробую, вони однаково тяжіють наді мною. Втечі нема. Бентежить ось що: всі мають за звичайну річ, що я не можу засвідчити іншого життя, отже, вважають за моє життя те, що я беру на себе. А воно ж ніколи не було моїм життям! Тільки знаючи, що воно ніколи не було моїм життям, я можу його прийняти, як свою невдачу. Тобто краще було б не суперечити, а погодитись на таку зміну, грати роль, не плутаючи себе з нею. Але тоді треба мати на що спертися...

Мій прокурор признався, що забув послати дружині від мене квіти; натомість він пропонує, щоб я відвідав її в клініці й віддав квіти (за його гроші куплені) сам. Каже, що його дружина буде страшенно рада.

Приходив пан Штурценегер. Я був заснув і коли розплющив очі, він уже сидів на моєму ліжку, вже тис обома руками мені правицю: певне, через те я й прокинувся.

— Як ся маєш? — питає він.

Я поволі підводжусь.

— Дякую. А ви хто такий?

Він сміється.

— Ти мене вже не впізнаєш?

Я протираю очі.

— Віллі! — каже він і чекає на вибух щирої радості. Чекає марно: доводиться йому відрекомендуватися як слід. Нічим не можу йому допомогти. Трохи невдоволено він додає: — Віллі Штурценегер.

— О, тепер пригадую.

— Нарешті! — вигукує він.

— Мені розповідав про вас мій прокурор.

Отже, це Штурценегер, Штіллерів приятель, колись послідовно модерний молодий архітектор; тепер він зробив кар’єру, весело відмовився від своїх поглядів, стоїть обома ногами на землі і, звісно, як кожен доробкевич, страшенно товариський.

— А ти? — відразу питає він, не доповідаючи про свої успіхи, й кладе мені руку на плече.— Що ти вчинив, сердего, що тебе запроторили до цих казенних апартаментів?

Як і слід було сподіватися, все він трактує, дуже весело, навіть моє прохання не вважати мене за зниклого Штіллера.

— Справді,— каже він,— якщо я чимось можу тобі допомогти...