Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Без жартів,— мовить Кнобель: виявляється, в цьому питанні він не визнає гумору. Що мені з ним робити?.. Я кажу тільки:

— Можна багатьма способами вбити людину чи принаймні її душу, і ніяка в світі поліція не помітить цього. Досить одного слова, щирості в слушну мить. Досить усмішки. Хотів би я бачити людину, що її не можна було б убити усмішкою чи мовчанкою. Звісно, все це повільні вбивства. Ви ніколи, голубе мій, не думали, чому більшість людей так цікавляться правдивим убивством, що його можна побачити й довести? Таж річ ясна: бо ми звичайно не бачимо своїх щоденних убивств. Через те ми відчуваємо полегкість, як лунає постріл, тече кров або як хтось гине від правдивої отрути, не тільки від мовчанки своєї дружини. Саме цим такі гарні були минулі сторіччя, наприклад, Ренесанс,— тоді людська вдача виявлялась у вчинках. Нині ж усе відбувається в душі — щоб оповісти про таке внутрішнє вбивство, дорогий мій Кнобелю, потрібен час, багато часу!

— Скільки?— питає він.

— Багато годин, цілі дні.

Він каже на це:

— Містере Байте, на ту неділю я буду вільний.

Отже, хоч Штіллер і мовчав, а Юліка знала про його стосунки з іншою жінкою того літа. Може, слово «стосунки» в цьому випадку й не дуже гарне, але з якої речі Юліка (коли думала про це) мала шукати романтичних висловів? Отже, вона знала про них. Що ж вона, хвора, замкнена на своїй скляній веранді, могла вдіяти? Анічогісінько.

Нічого, тільки терпіти, терпіти, й терпіти...

Аж тепер, думала собі бідолашна Юліка, для неї існує лише мистецтво, і вона знову й знову розглядала першу сторінку швейцарського ілюстрованого часопису (його недавно прислали приятелі) зі знімком прекрасної Юліки, балерини. Не груповий, а з самої неї! І то чудовий знімок, майже схожий на картини Дега, з чарівною грою світла на серпанковій спідничці. До речі, зроблено його минулої зими з великою морокою; Юліка вже й не сподівалася, що він таки з’явиться колись. Тепер, у кінці серпня, його пристосовано до відкриття нового сезону.. Юліку знято зі спини, ліва нога злетіла вгору, обличчя освітлене в профіль, плавкий, але чітко відзначений помах рук, долоні розгортаються, наче пуп’янки, все бездоганне. Текст, як звикле, не дуже мудрий, але принаймні не суцільна брехня, а для такого часопису, вважала Юліка, і це вже багато. А втім, то був не дуже мізерний часопис: Юліці аж мороз пішов поза шкірою, як вона глянула на його наклад. Скільки тепер було Юлік! Юліка в кіосках, Юліка на залізниці, Юліка в затишному помешканні, Юліка в кав’ярні, Юліка в кишенях елегантних чоловіків, Юліка коло тарілки з юшкою, Юліка всюди, Юліка десь у наметі на березі озера, Юліка у вестибюлі кожного порядного готелю, та насамперед у кіосках, у всіх кіосках тієї країни, частково навіть за кордоном, і то цілий тиждень. А тоді вже, згодом, Юліка в приймальнях зубних лікарів, але також і в Нью-Йоркській публічній бібліотеці, де її можна коли завгодно попросити, і подекуди Юліка в самітній кімнатці над ліжком. Юліка не пишалася, о ні, тільки щоразу бентежилась, як брала в руки той зшиток дешевого паперу, а насамперед тішилась, що знімок справді чудовий, що поза її з погляду майстерності бездоганна. Юліка знала, що вона гарна, навіть дуже гарна. Коли, ох, коли вона знову зможе танцювати? Вона відкинулась на подушку, заплющила очі й спробувала уявити собі, як вона, та Юліка в спідничці з картини Дега, виходить на порожній освітлений кін, оточений темрявою, пронизаною блакитнуватими потоками світла з прожекторів, у яких вирують порошинки. Те світло наче підносить Юліку всупереч усякому земному тяжінню, віддаляє від усякої людської настирливості. А тоді... ох, тоді, як перша завіса, зашелестівши, розсувається і Юліка стоїть уже на пальцях, як друга, важча завіса, прошарудівши свої вісім секунд, відчиняє браму до іншої темряви, повної освітлених облич у передніх рядах, тоді, як оркестр, що давно почав грати, хвилями згуків підкочується їй до ніг уже на повну силу,— ох, та музика, мов чарівним кільцем, відгороджує Юліку, всі її бачать, та ніхто не може схопити,— тоді, як спалахує рампа, а також лампи вгорі, на так званому помістку, як вони засліплюють Юліку, як вона перестає розпізнавати світ перед собою, тільки відчуває його простір, завмерлий у чеканні, і те, чого вона більше ніде не відчуває, розкіш, невимовну розкіш, таку, що аж слину ковтає з ляку, тоді, як вона повертає голову (достоту як на знімку в часописі) і знає, що тепер навіть із найвищої галереї видно, як блищать її очі, тоді... так, тоді вона ступає раз, другий, наче вже вся музика лишилася тільки в її тілі: невтомні скрипалі, що їм аж чуб спадає на лоба й метляється перед очима, сурмачі з надутими щоками, славетний диригент у чорному фракові, наче з воронячим хвостом, що дивиться на Юліку, лиш на Юліку, браві хлопці коло басів, що завзято пиляють, як лісоруби, симпатичний чоловічок коло ударних інструментів, клубок нервів, згусток слухняної уваги, що нарешті дочікується своєї черги,— господи боже, всі вони видобувають згуки, ціле море тем, що гуркотливими хвилями то набігає, то відкочується, але музика живе тільки в Юліці, в її тілі, народжена з її тіла, жива, видима. Та все ж Юліка в своїй уяві, власне, ніколи не йшла далі за тих кілька перших ступнів. Дивно! Досить було якоїсь дрібниці, щоб відвернути її уяву від балету,— вивірки на модрині перед верандою, просто вивірки, що кидає додолу порожню шишку, майже нечутного шурхоту чи звичного гудка паротяга на вузькоколійці внизу, в долині, раз навіть рипіння селянського воза, що на гальмах з’їжджав стрімким шляхом, чи просто кашлю на нижній веранді, дзвінкого сміху пекарчука, що саме привіз свіжі булочки і, скочивши на свого велосипеда, гайнув назад лісом, насвистуючи модну пісеньку. Хоч вона мала стільки дозвілля, хоч ніяка робота не заважала їй снувати наново свої чарівні фантазії, ще раз починаючи від блакитнуватих потоків світла з прожекторів, вона, як уже сказано, незрозуміло чому, ніколи не йшла далі перших ступнів. А тим часом Юліка цілу низку балетів знала, звісно, напам’ять, кожнісіньку фігуру. Даремно вона вдавалася по допомогу до того дурного часопису, він тільки бентежив її: невже, ця невагома істота на знімку — вона сама? Якби то був не просто малюнок, Юліка залюбки б обняла її, пригорнула, як недавно пригортав її шановний Штіллер. З очей у неї котилися сльози, що самій Юліці цілком слушно видавалися трохи банальними,— адже вона плакала через те, що кар’єру її перервано. Вона дедалі частіше тужила за музикою. Коли ж нарешті — нарешті! — їй дозволили слухати музику і чарівна скринька з чорного бакеліту, яку дістав для неї молодий єзуїт, забриніла, коли вони вдвох почули бажану музику, тиху, звичайно, а проте виразну й досить чистого тону, музику, що під неї Юліка стільки разів танцювала, вона лишилася — диво, та й годі — просто музикою, і Юліка так само радо слухала мелодії, що не мали до балету ніякого стосунку. Дуже просто: танок раптом став для неї, хоч вона ще довго не хотіла собі в тому признатися, наче розвагою з часів молодості, прекрасною, але для неї вже неможливою, внутрішньо неможливою. Вона злякалася. Невже Штіллер, що трохи заздрив її успіхові, мав слушність, завше трактуючи її танок як заміну? Юліка не вірила, навіть тепер. Вона знала, що все повернеться. А поки що — красно дякую! — не хотіла слухати жадної балетної музики, краще всяку іншу, що її молодий єзуїт роздобував записану на плитах. Він і на музиці розумівся! Однак Юліці не давало спокою те внутрішнє віддалення від балету. Чи, бува, не походило воно з чисто людського розчарування, що його Юліці довелося зазнати того літа від колег з театру? Бо ніхто з них не відвідав її у тій в’язниці на веранді. Ще півроку тому, просто важко було повірити, вони мало рук не звихали, так махали, вітаючи її, такі вже приятелі, що далі нікуди, ще за десять метрів горлали, аж сяючи з радощів: «Юліко, серденько, що в тебе чувати?» А самі щойно перед обідом уже бачилися з нею. Справді чудні якісь люди; Штіллер ніколи не міг їх зрозуміти до пуття. Але він був несправедливий до них. Артистів не можна міряти їхньою людською вірністю; щирість їхня раптова, надмірна, але скороминуща. Вони справді любили Юліку, всі любили, жінки з балету, може, менше, бо заздрили вже хоч би на її незрівнянні коси, зате чоловіки, властиво, всі, і співаки також, навіть деякі панове з дирекції, та й відомі диригенти, що часто відвідували Юліку в її задушній, мов нора, убиральні, цілували їй руку, сідали на хисткий стілець і пророкували їй кар’єру за кордоном. Де вони тепер усі поділися? Якось прийшла листівка, що в ній вельми веселе товариство вітало її по прем’єрі, яка й без Юліки мала великий успіх, кілька рядків про те, що їм дуже бракує Юліки, явно жартівлива листівка, підписана цілою купою імен, самі її приятелі. Потім було ще кілька листів, милих, написаних під час проби, отже, коротких і вривчастих, плітки про колег, усі дуже приємні. Безсумнівно, якби Юліка могла скинути з себе коци й з’явитися в театрі, всі б щиро зраділи, Юліку засипали б поцілунками, обіймали б, як переможця Tour-de Suisse[5] на фініші, без кінця тисли б їй руки і заглядали б у вічі, від багатьох вона почула б сердечні, повні зворушення слова: «Те, що я тобі кажу,— це не банальність, я знаю, всі так кажуть, але я щиро запевняю, Юліко, мені весь час бракувало тебе, такої товаришки, як ти, Юліко, ну гаразд, не хочу вдаватися у сентиментальність, але знай, я часто думав, як було добре з нашою Юлікою, а тепер вона, бідолаха, лежить десь там нагорі, господи боже, я часто згадував тебе, повір мені, така людина, як ти, та що казати, ти й сама знаєш, господи боже, добре, що ти вже вернулася!» І ще один поцілунок, ще одні обійми, як в Ореста з Електрою. Повне ж, Юліка всьому вірила, й цілком слушно. Штіллер тих людей ніколи не розумів. Він, властиво, завше був міщанин, чи на війні в Іспанії, чи тут. З артистами можна тільки тоді ладнати, як з ними працюєш і поки з ними працюєш. Тоді вони живуть, як одна душа, бувають хвилини, що нагадують часи перших християн, як от хоча б за лаштунками перед прем’єрою: тоді здається, що вони згуртовані навіки, ніхто не прикидається, всі такі щирі. Та не треба й сухот, щоб ті сердечні люди за три місяці забули тебе; досить якийсь час не танцювати або одного чудового дня з’явитися до них з якимись іншими зацікавленнями — наприклад, отцями церкви чи абсолютною швидкістю світла, досить не вважати їхню наступну прем’єру за подію в історії людства, і вже ти лишився осторонь. О, тебе не викинуть з убиральні, певне, що ні, бо вони майже всі дуже симпатичні люди, якщо саме не знервовані, тільки що не цікавляться тими, хто не говорить про театр. Можеш їм розповідати, що в тебе вже не лишилось легенів, зовсім не лишилось, і вони начебто слухатимуть і пильно робитимуть своє — дивитимуться в люстро й витиратимуть грим коло очей, а наприкінці, викидаючи вже брудну вату, запитають: «Ти була сьогодні на виставі?» Вони комедіанти і не хочуть бути ніким іншим, вони виконавці ролей і, завдяки своєму хистові, не можуть бути ніким іншим. Хіба Юліка була не така? Вона відчувала зі смутком, що це, так би мовити, тільки її власне «я» кинуло її тепер напризволяще... Раз один колега з балету відвідав її, двадцять хвилин стояв на веранді, оповідаючи всілякі смішні випадки, події з останнього фестивалю, що був тепер для Юліки десь такий самий недосяжний, як античні змагання квадриг. Він також схопив Юліку за обидві руки, дивився трагічним поглядом, але, без сумніву, був щиро зворушений. У нього лопнула шина, тож йому довелося свій фольксваген (то Юліка не знає ще, що він тепер теж має фольксваген?) поставити в майстерню, тому він і затримався в Давосі. А що йому сьогодні доконче треба бути в місті, він, на жаль, мусить уже йти, але вважає, що Юліка має чудовий вигляд, кращий, ніж будь-коли. Та клята курява в театрі, атож, і дирекція нічого собі з того не робить. Взагалі та дирекція! Він попрощався, бо вже й так на десять хвилин спізнювався, бадьоро висловив свою радість, що зможе передати всім їхнім колегам вітання від неї. Юліка опустилася на подушки. Проте зворушливий колега з фольксвагеном, тільки-но вийшовши надвір, ще раз свиснув їй і помахав рукою; Юліка також помахала. Тієї хвилини — Юліка й нині дуже добре пам’ятає тодішнє своє почуття — їй здалося, наче вона прощається з цілим світом, може, й не з цілим, але з своїм власним світом, заллятим блакитнуватими потоками світла з прожекторів, що вже ніколи не зможе понести її, Юліку, наче всупереч земному тяжінню...

Юліка була дуже самітна.

Що дужче відчувала вона, як її тендітне тіло згоряє, мов губка, то дужче посідала її не знана досі, бентежна жадоба чоловіка, якої, принаймні в снах, вона не могла позбутися,— а тут іще постійна думка, що тієї самої ночі Штіллер зраджує її. Через усе те бідолашна Юліка почала писати листи, що їх не можна було, нізащо не можна відіслати. Властиво, снився їй навіть не Штіллер, а лікарі, пекарчуки й чоловіки, що їх Юліка взагалі ніколи не бачила. Молодий санаторійний ветеран із завше лукавим трохи обличчям трактував Юліку як черницю, навіть не як черницю, а взагалі як істоту без статі. Хоч він щодня сідав на її вузеньке ліжко і вона відчувала ногами його тепло, проте ні разу ще в нього не прохопилася бодай стримана ніжність. Він поправляв Юліці подушки, як вона просила, навіть ненароком не доторкаючись до неї самої. Зате він говорив з Юлікою про Ероса так само весело й діловито, як про комунізм, про Тому Аквінського, Ейнштейна чи Бернаноса. Буває відвертість, що постає тільки тоді, коли немає ніякої змоги скористатися з неї практично. Юліка не знала, що й казати. Отже, молодий єзуїт тим самим тоном говорив про дивовижний феномен, що ним є Ерос, надаючи йому, на Юлічин подив, величезного значення. Але самої Юліки торкався хіба тоді, як подавав руку вітаючись або на прощання. Наче Юліка була прокажена! Натомість він, з усіма своїми неймовірними знаннями, не соромився залицятись до дівчини, що витріпувала на моріжку матраци, просто-таки нахабно залицятись. Юліка не розуміла його. Взагалі незадовго перед його смертю вони якось прикро охололи одне до одного, про що Юліка не любить згадувати. Молодий санаторійний ветеран зайшов, мабуть, трохи задалеко — насмілився заявити, що Юліці час би вже глянути на своє ставлення до чоловіка і взагалі до людей не тільки як на реакцію, а й як на власну ініціативу, не огортати себе серпанком інфантильної невинності. Це вже було занадто! Зрештою Юліка не зовсім його зрозуміла. Довелося йому пояснювати свої слова, хоч він і не дуже хотів. «Ну як вам сказати,— усміхнувся він,— мені лише здається, люба моя, шановна Юліко, що ви не хочете стати дорослою, не хочете відповідати за своє власне життя. А шкода».— «Що ви хочете цим сказати?» — спитала вона. «Хочу сказати, що той, хто завше вбачає в собі тільки офіру, ніколи не розпізнає себе, а це нездорово. Причина й наслідок ніколи не бувають розподілені між двома особами, а надто між чоловіком і жінкою, хай навіть часом так здається, Юліко, бо, мовляв, жінка нічого не зробила. Але мені одне впадає в око: ви, власне, все, що робите й чого не робите, мотивуєте тим, що, наприклад, робив чи не робив ваш чоловік. А це ж, даруйте на слові, інфантильність. Та навіщо я це кажу! Ви ж самі добре знаєте, Юліко, що такого не буває і не було в цілій світовій історії, тож не треба водити мене за носа тільки через те, що я молодший, просто хлопчисько. Довго дивитись так на життя вам і самим набридне, Юліко...»

Відтоді вона трохи кепкувала з нього, казала: «Мій мудрагелю!», а це вже йому не подобалось. Двічі чи тричі він не з’являвся тільки тому, що Юліка заборонила втручатися в справи, яких він, молодий хлопець, просто не знав з досвіду, хоч який був розумний, наприклад, у справи подружнього життя, особливо її життя із Штіллером, що його він навіть в обличчя не бачив. Одне слово, відсилала його до отців церкви і до теорії відносності, отож між ними, на жаль (каже Юліка), й не дійшло до справжнього зближення. Щоправда, він приходив і далі, сідав на ліжко в ногах, балакав дотепно, весело, чим ближче до смерті, то зухваліше. Саме тоді, теплого, лагідного вересня, він аж ніяк не сподівався, що помре. Юліка просто не могла повірити, що його вже немає, коли поряд почали якомога тихіше прибирати палату. Вони люб’язно дали Юліці насонну пігулку, що її вона виплюнула. І цілу ніч дезинфікували палату парою. Юліка була в нестямі. Вона не чекала, що тут може бути така смерть, наче знічев’я, невидима, нечутна, поблажливо-раптова й свавільна, недоречна, як несподівана темрява, коли читаєш книжку й випадково гасне лампа. І справді, за нього просто ніхто вже не згадував. Сестри й лікар не відповідали на Юлічині запитання, наче її сусіда, молодий єзуїт з великими очима й завше трохи лукавим обличчям, вчинив щось непристойне. Все йшло своїм звичайним плином, свистів паротяг у долині, приходили газети. За кілька днів, лежачи, як звикле, на тихій веранді й немов очікуючи свого щоденного гостя, Юліка почула сухий кашель нового сусіда. Був блакитний вересневий день. Її охопив жах.

Юліка доїхала до Ландкварта, до станції, де треба було пересідати. Все сталося так, наче то була не втеча, а звичайна подорож. Ніхто її не затримував, ніхто не придивлявся, принаймні не більше, аніж завше дивилися на її гарні коси. Коротка зупинка в Клостерсі, десь на півдорозі, видалася їй безконечною, як тому втікачеві перед опущеним шлагбаумом що йому чотири хвилини чекання видаються цілою вічністю. Юліка ховалася за газетою, проте лякалась кожного, хто бодай проходив повз її купе другого класу. Потяг усе стояв; що вони роблять так довго? Юліка не могла повірити, що ніхто її не впізнав, ніхто не поплескав по плечу й не сказав: «А це що, дорога Юліко, а це що?» Необізнана з таємницями залізничного руху,.бідолашна Юліка могла собі витлумачити ту довгу стоянку тільки так: її шукають, із санаторію зателефонували, хтось ходить з вагона до вагона, щоб схопити нещасну. Юліка затулилася своїм плащем, що висів на гачку, як то завше роблять люди у вагоні, коли хочуть подрімати. Хтось сів навпроти неї; з черевиків вона розпізнала, що то чоловік. Її лікар? В уяві вона вже бачила його співчутливу усмішку, чула його лагідне, але невблаганне: «Пані Юліко, люба моя, киньмо краще такі жарти!» Нарешті потяг рушив. Юліка захотіла побачити, кого ж це справді вислано по неї, і трохи відхилила плаща, вдаючи, що їй страшенно кортить глянути на краєвид. То був якийсь німець. Побачивши Юлічині руді коси, він якнайчемніше вийняв з рота сигару й спитав, чи їй не заважає дим. Невже вгадав у Юліці сухотну? «Та що ви, прошу ласкаво, прошу! — незграбно поспішилася заспокоїти його Юліка.— Куріть собі!» Вона з дурного розуму справді сіла у вагон для курців. Навіть мила, звичайна собі розмова, що її неквапно, спокійно розпочав ввічливий німець, лякала втікачку. Їй уже вчувалися зайві, але неминучі в таких випадках запитання: «Ви живете в Цюріху? Ви відпочивали в горах? Ви їдете з Давоса?» Юліка неввічливо, наче той німець безсоромно обмацував їй поглядом груди, відвернулася до вікна, уриваючи всяку розмову. А тим часом німець говорив тільки про погоду: мовляв, цього року жовтень дуже теплий. Тепер він, спокійнісінько пахкаючи ще майже цілою сигарою, знову взявся, хвалити бога, до книжки. То були «Мармурові скелі» Ернста Юнгера. Небіжчик єзуїт ніколи не радий читати Юліці ту книжку. Мармурові скелі. Слова ті знову роздратували Юліку, а дим із сигари був просто огидний. Юліка спитала, чи можна трохи відчинити вікно, о ні, не через дим, просто так, щоб краще було видно краєвиди. Юліка вихилилась у вікно, вітер розвіяв її вогнисті коси і спер дух, але таке могло бути й здоровому. Та насамперед її увагу полонив темний сітроен, такий самий, як у головного лікаря. Він зухвало мчав наввипередки з потягом, відставав на довгих закрутах дороги, де потяг пірнав у коротенькі тунелі, потім доганяв його знову, був дедалі ближче й ближче, затримався перед опущеним шлагбаумом, тоді рвонувся вперед і догнав потяг. Головний лікар? Юліка швиденько сховала свої вогнисті коси й попросила німця негайно зачинити вікно. Темний сітроен саме випередив їх. У Ландкварті, подумала Юліка, головний лікар стоятиме на пероні, забере в неї невеличку валізку й скаже, всміхаючись: «Пані Юліко, люба моя, киньмо краще такі жарти, он там стоїть мій сітроен!» Аж диви, в Ландкварті нікого не було, навіть носія. Добродій з «Мармуровими скелями», хоч як негарно Юліка повелася з ним, несхитний у своїй ввічливості, переніс їй речі через невеличкий майдан і спитав: «Ви живете в Цюріху?» У відповідь Юліка взяла таки носія. Тоді, машинально, не роздумуючи довго, зайшла до телефонної будки, очевидно, тільки щоб натішитись почуттям, що вона може туди зайти, як кожна вільна людина, й спробувала додзвонитись до Штіллера, але даремно: ніхто не брав трубки. Отже, неправда, що вона хотіла підступно заскочити його. За цілу подорож Юліка, на диво, навіть не подумала про те, що в нього є ще й та, інша. Вона подзвонила ще раз, потім ще: так само марно. Німець усе ж таки трохи образився; він сидів на другому кінці перону, заклавши ногу за ногу, й читав свої «Мармурові скелі», нарешті вже без сигари. На жаль, потяг Цюріх — Париж — Кале трохи спізнювався, а то Юліка ще напевне змогла б сісти. Почалося все (каже вона) не з кашлю, проте вона дедалі дужче відчувала, що їй бракує повітря. Вона переконувала себе, що то може бути тільки збудження, природне збудження втікачки, передчасна радість, зрозуміле розчарування, що Штіллера не було ані в майстерні, ані вдома. Вона дихала глибоко, повільно, спокійно. Носія вона послала купити газет, а насамперед того ілюстрованого тижневика — наче попри все існувала така неймовірна можливість, що Юліка ще й досі танцює на першій сторінці,— а сама сіла на свою валізку. Ніхто не помітив, що Юліці стало погано. Їй здавалося, що вона душиться. Вона ще почула, як гуркочучи, над’їхав потяг Цюріх — Базель — Париж — Кале, побачила навіть табличку з тим написом, потім зомліла. Ту мить люди, звісно, були заклопотані власною подорожжю, вони з валізами в обох руках кидались до вагонів, наче потяг означав для них життя, а перон — певну смерть. Юліка лишилась на тому пероні... Через три години, привезена санітарною каретою, вона знову лежала на своєму білому ліжку, тремтячи з холоду, хоч була вся обкладена грільнями, рада, що їй не треба нічого казати. Сестра теж не озивалася жадним словом, робила те, що наказав лікар, але на її обличчі можна було прочитати, що подорож до Ландкварта Юліці не приснилася, що то була дуже реальна, безглузда витівка. І лікар, мабуть, добре розумів, чому нещасна пані Юліка так зробила. Звісно, він гнівався не на хвору й навіть не на роззяв сестер, що завважили втечу аж через кілька годин, він пробував додзвонитись до Штіллера. Та все марно. Потім послав телеграму з вимогою, щоб пан Штіллер негайно приїхав до Давоса. І бідолашна Юліка, ледве опритомнівши, мусила знову боронити свого чоловіка. Він не відповів навіть на телеграму. Юліці довелося дати адресу його приятелів, наприклад, Штурценегерову. Коли ж згодом виявилося, що пан Штіллер поїхав до Парижа, навіть не повідомивши дружину, звістка та, звичайно, справила в санаторії дивне враження, можна сказати, неприємне; всі були обурені. Бідолашній хворій ніхто нічого не казав, але вона, звісно, читала те обурення на їхніх обличчях. Штіллер у Парижі! Тим уважніші були чужі люди. Нещасна Юліка з усіх боків діставала подарунки: квітки, солодощі, навіть брошку — незаперечні докази щирої спільноти всіх веранд. Юліка згадувала молодого санаторійного ветерана, що пророкував їй у такому випадку загальну мовчазну зневагу, виявилося, що він не мав рації — ані тоді, як зухвало твердив, буцімто Юліка ставиться до світу інфантильно, ані в цьому питанні. Навпаки, які вони всі були зворушливі! І тільки сам він, молодий санаторійний ветеран, мовчав...

Її стан був катастрофічний.

І тоді, так, тоді прийшов той страхітливий лист від Штіллера з Парижа, та записка що її пані Юліка Штіллер-Чуді недавно діставала з своєї торбинки й показувала мені, аркушик паперу, хапливо списаний олівцем, сім чи вісім рядків. Ані словом не поспівчував, не покаявся, навіть не потішив, ні,— все й крижаному, і бездушному тоні, наче Юліка надумала тікати лише на те, щоб зомліти в Лендкварті, і взагалі захворіла тільки, щоб Штіллера мучило сумління, захворіла смертельно, так, що жила тепер лише уколами. Записка була просто неймовірна. В ній не було й сліду якихось мук сумління. Де там! Кожне слово відгонило безсоромним егоїзмом, самовиправданням, що межувало з цинізмом.

(На жаль, я не маю тут тієї записки).

Юліка, як уже сказано, жила уколами. Минуло майже три тижні, поки Штіллер справді з’явився на її веранді, щоб знову ж таки побалакати тільки про себе, про свою поразку в Іспанії, отже, про подію, що сталася цілих десять років тому. І знову не потішив її жадним словом, навіть не спитав про її здоров’я, що було в катастрофічному стані, не глянув на криву температури. Ні, Штіллер говорив тільки про себе: наче небезпека загрожувала йому, Штіллерові, здоровому як дуб!

Тут треба дещо додати.

Як уже згадувано, Штіллер свого часу, ще зовсім юнаком, брав участь у громадянській війні в Іспанії, добровольцем в Інтернаціональній бригаді. Не зовсім ясно, що його спонукало до такого войовничого жесту. Мабуть, було багато причин: трохи романтичне захоплення комунізмом, на той час не таке вже й рідкісне серед буржуазних інтелігентів, зрозуміла потреба вийти в світ, потреба історичного, вищого за свій особистий обов’язок, чину; може, принаймні частково, то була і втеча від самого себе. Свою пробу вогнем він витримав (а радше не витримав!) під Толедо, де фашисти обкопалися в Алькасарі. Молодий Штіллер мав охороняти невеличкий порон на річці Тахо, навіть сам-один, бо людей було обмаль. Протягом трьох днів нічого не сталося. Коли ж на світанку четвертого дня на другому березі з’явилося четверо франкістів, Штіллер дав їм скористатися пороном, навіть ні разу не вистріливши, хоч був так добре схований, що легко міг би покласти їх усіх чотирьох. Він мав цілих вісім хвилин. Натомість він дочекався, поки франкісти досягнуть берега, і вийшов зі схованки, готовий стріляти, якщо вони почнуть перші, отже, готовий дати себе застрелити. Щоб не зрадити себе, франкісти теж не стали стріляти, тільки роззброїли молодого Штіллера, викинули його російську гвинтівку в Тахо, зв’язали його ж таки власним паском і лишили в кущах дроку, де його аж через два дні, непритомного зі спраги, знайшли свої. Притягнений до відповідальності, він заявив комісарові, що його гвинтівка не вистрілила... То було справді перше, що Юліка почула з його вуст. Вона дуже добре пам’ятає вечір у його майстерні, той знаменний вечір після сюїти з «Лускунчика» Чайковського, коли трохи галаслива компанія артистів та інших митців гвалтовно захопила прекрасну Юліку і так само гвалтовно, з кількома пляшками під пахвою, ввірвалася до Штіллерової майстерні. Було вже по півночі, всі пивниці в місті зачинено, а в Штіллера, що саме тоді вернувся з Іспанії, ще світилося. Отже, гайда до нього! Того вечора Юліка з Штіллером побачилися вперше. Його було зовсім не чути серед веселого товариства, яке заповнило майстерню, і Юліка спершу подумала, що «Штіллер», тобто «тихий»,— його прізвисько, а не прізвище. Хтось почав наполягати, щоб він розповів про свою «кумедну пригоду під Толедо». Штіллер не хотів. Не маніжився, а справді не хотів; видно було, як йому стало неприємно, коли врешті один його приятель, молодий архітектор на прізвище Штурценегер, почав сам її оповідати. Звісно, тепер уже Штіллерові довелося втрутитись, дещо доповнити, довести розповідь до кінця. Думаю, що пригода з російською гвинтівкою, яка не вистрілила, не дуже цікавила молоду балерину; вона не так слухала її, як дивилася на оповідача, молодого скульптора, що, говорячи, весь час робив щось пальцями: згинав і розгинав дротину, потім викинув її, та все одно й далі неспокійно ворушив руками; балерині було чомусь шкода його. Під час розповіді обличчя в нього раптом наче помертвіло. Те, що він тепер казав, був уже не його безпосередній спогад, а анекдот. Після його довгої розповіді запала непевна, збентежена мовчанка. Штіллер пригубив чарку. Ніхто не озивався жадним словом. Нарешті симпатичний, вкрай невойовничий оперовий співак із блідим, пухким обличчям наївно запитав: «І чому ж ви не стріляли?» Це, власне, цікавило й решту гостей. Звісно, треба мати мужність, щоб отак просто вийти зі сховку на очі ворогам, нелегко також витримати два дні зв’язаному на пекучому сонці, але співак справді висловив те, що в усіх крутилося на язиці: чому Штіллер не стріляв? Штіллер пояснив чому, але його пояснення теж здавалося не безпосереднім, а якимось затертим, безбарвним від того, що він казав його вже не вперше. Мовляв, він ненавидить фашистів, бо чого ж би ще пішов добровольцем на війну в Іспанію. Але тоді, на світанку, біля річки Тахо, вперше ставши віч-на-віч з ненависним ворогом, він сприйняв тих чотирьох фашистів просто як людей, а стріляти в людей він не міг. Не міг, та й годі!.. Знову запала мовчанка, знову гості пахкали люльками, і в майстерні висіли хмари синього диму. Оперовий співак був задоволений відповіддю, цілком задоволений; він сказав, що теж не зміг би вистрілити. Решта гостей мовчки пили вино. Просто забалакати про щось інше, наприклад, про сюїту з «Лускунчика», якось не випадало. Отож вони мовчали, аж поки нарешті Штіллерів приятель, молодий архітектор Штурценегер, висловив своє щире захоплення Штіллером: мовляв, то була перемога людського в людині, перемога конкретного перечування над ідеологією і так далі — слів йому не бракувало. Ніхто не спростовував його похвального тлумачення, а сам Штіллер, явно трохи збентежений, не відчував ані найменшої потреби далі колупатися в тій історії. Він дбав, щоб усім було весело, відкорковував нову пляшку, якось дуже приємно стежив, аби в усіх були повні чарки, і в Юліки теж. Вона сиділа в кутку і, вперше попавши до майстерні, великими, надзвичайно гарними очима роздивлялася навколо, не п’ючи багато й нічого не говорячи. Як часто траплялося, її внеском до товариства були прегарні коси з червонавим полиском... Штіллер, здається, мав і надалі успіх із своїм анекдотом. Юліці, що заприязнилася з Штіллером, а потім і одружилась, довелося, звісно, ще не раз його вислухувати. Адже до обов’язків коханої дружини належить також не позіхати й не перебивати чоловіка, коли він уже вкотре виступає із своїм коронним номером. А порон на річці Тахо саме й був Штіллерів коронний номер. Тільки комуністи крутили носом, коли говорилося про перемогу людського над ідеологією; з приязні до Штіллера вони мовчали, щонайбільше питали сусідів, яке б було їхнє ставлення до перемоги людського над ідеологією, коли б не йшлося, власне, про фашистів. Але такі розмови до Штіллера вже не мали ніякого стосунку. А комуністи й так траплялися дедалі рідше, принаймні серед знайомих. У кожному ж іншому товаристві Штіллер, як уже сказано, задіне виходив із честю зі свого іспанського анекдота. Бо якби ні, то навіщо б його так часто розповідав? У кожному разі, Юліка й нині ще не може збагнути, навіщо Штіллер, її зниклий чоловік, під час їхньої останньої зустрічі в Давосі раптом почав говорити про «поразку в Іспанії». Чому «поразку»? Він так і не пояснив їй. Хіба він упродовж багатьох років не вимагав від Юліки, щоб вона вважала його поведінку в Іспанії прекрасною? І раптом вона стала поразкою, що мала велику вагу, як початок усякого лиха, як прокляття, як гірка доля. Нею Штіллер пояснював і те, що їхнє подружжя склалося нещасливо. Чому?

Їхня остання зустріч: листопад, сумний навіть і без Штіллерових відвідин. Знову падав сніг. Юліка лежала на своїй веранді, ще щільніше, по саму шию закутана в коц із верблюжої вовни, як мумія. Вона могла тільки повернути голову, щоб глянути в сіру імлу, проте в ній не видно було нічого, крім примарного кістяка найближчої модрини, що нагадував їй рентгенівський знімок — теж такий голий кістяк у пасмах сивого туману. То був тепер її єдиний краєвид. Небо стало мов олив’яне, вздовж пагорбів пливли смуги брудного туману. Важко було здогадатися, де вже сонце. Знайомі вершини гір наче розтанули, як пігулка в склянці води, лишилась тільки сіра каламуть, і більше нічого. Юліка раніше вважала, що тільки дурні люди можуть нудитися, отже, вона ні. Але дурість була ні до чого, навпаки: либонь, та невимовна нудьга, коли справді не знаєш, що робити з наступною годиною, той пекельний присмак вічності, коли не можна позбутися почуття часу, був найбільшою мукою, яку Юліка спізнала в житті... Штіллер мовчки сидів на поруччі веранди, втупивши погляд у сніговицю надворі. Він був блідий, неголений і невиспаний, навіть здалеку від нього тхнуло горілкою і часником. «Що ти таке їв?» — запитала Юліка. «Слимаки». Хоч би спитав, як Юліка почуває себе. До речі, Штіллер приїхав не з Цюріха, а з Понтрезіни; він заявив їй про це якось уперто, майже зловтішно, наче то бідолашна Юліка примушувала його ціле літо викручуватися. Приїхав із Понтрезіни, тобто від тієї, іншої. Потім, після такої заяви, сказаної просто злісним тоном, він знову замовк, закурив, не дивлячись на Юліку, й став пускати дим у сіру заметіль. Губи йому тремтіли, Юліка не знала чому. «То як тобі було в Парижі?» — запитала вона. Він сказав тільки що в Парижі наче то була Юлічина каверза) вона йому снилася. Юліка завше ненавиділа балачки про сни, що все могли означати, і питалася вона, звісно, не про те, що йому снилося в Парижі, а що він там робив. Однак Штіллер розповів свій сон, і то докладно. «Ми були в товаристві, і я чомусь дуже сердився, не знаю чому, хотів щось сказати, але мені забракло голосу, і що голосніше я намагався говорити, то тихіше виходило, а сказати мусив. Просто хоч плач. А сказати, хоч ти вмри, а треба було. Побачивши, що ти всміхаєшся, я закричав. Ти всміхалась так, як оце тепер, розумієш, як людина, що має рацію. А що я не переставав кричати, ти вийшла. Я не міг тебе затримати. Наше товариство, мабуть, теж вважало, що не можна так кричати. Я знаю, що поводився ганебно, вони казали мені схаменутися, побігти за тобою, потішити тебе, загладити провину. Я відчуваю, що завинив, отож виходжу на вулицю, шукаю тебе й знаходжу в якомусь парку, Люксембурзькому, чи що, байдуже. Саме весна, ти сидиш на зеленому моріжку й усміхаєшся, я пробую тебе задушити, так, душу обома руками, і то з усієї сили, але дарма. Знаю, що нас бачать, і просто роздушую тебе, але ти надто еластична — тільки всміхаєшся...»