Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Працювати в ранчо доводилось багато, нас було мало, та ще й один захворів. Я мусив чекати два тижні, поки знову випаде вільний день.

Звісно, я ще на світанку (зробивши великий гак, щоб ніхто не напав на мій слід) знову подався до своєї печери, захопивши з собою ліхтаря, щоб можна було спуститися в темряву. Я був до всього готовий, тільки не до того, що не знайду печери. До самого полудня я лазив то вгору, то вниз, може, зовсім близько коло війстя, а може, й за милю від нього, бо всюди видно була такі самі пагорби й балки, такі самі будяки, кактуси, агави й поміж них кущі проклятого отруйного дуба. Виснажений і пригнічений, я повернувся додому, так і не знайшовши печери, однак ще дужче впевнений, що в ній сховано казкові скарби, може, золото, яке здобули і втратили іспанці. Бо ж хіба не цими місцями йшли знамениті авантурники Васко Коронадо і Кабеса де Бака? В найгіршому разі я сподівався знайти там історичні цінності, але, може, й індіанські самоцвіти, цілий скарб якогось вимерлого плем’я. Бо ж навіть як тверезо подумати, то все здавалося можливе. Коли я ввечері повалився на свій гамак, мій товариш, звісно, глузливо посміхнувся і з моєї втоми, і з моєї мовчанки. «Як же її хоч звуть?» — спитався він. «Газель!» — відповів я і повернувся на другий бік.

Так минали тижні.

Печера в скелях почала вже видаватися мені якоюсь маною, бо я не міг її знайти, хоч не раз іще їздив у ту місцевість, захопивши з собою ліхтар і ласо, в одну торбу напхавши карбіду, а в другу — їжі. Властиво, я вже перестав вірити в своє відкриття, аж якось увечері, смерком, коли вже давно час було вертатися додому, побачив цілу хмару кажанів. Вони ніби виринули з землі, цілі мільйони. Напевно з моєї печери!.. З ліхтарем і ласо, закидаючи його за визубні скель альпіністським звичаєм, не дуже важко спуститися до першої печери. Вона була величезна, наскільки я ще встиг роздивитися, поки зовсім смеркло, десь така, як Нотр-Дам. Крім кажанів на скелях, що їх мій ліхтар ледь вихоплював із темряви, і черепків долі, я там нічого не знайшов. Мабуть, та найвища печера справді правила колись за схованку індіянам. Оглядаючи той підземний собор, я поволі майже зовсім перестав боятися. Щоправда, подекуди в стінах траплялися розколини, і мій ліхтар освітлював маленькі каплички, але драконів з огненними очима й сірчаним духом, звісно, не було й сліду. Я вже аж почав пишатися, що відкрив такий великий грот, хоч водночас був трохи розчарований, що таємниця моя скінчилася, коли це зненацька промінь мого ліхтаря — ніколи не забуду тієї миті! — проковтнула земля. Мені дух забило з ляку: перед ногами в мене зяяла прірва. Я боявся ворухнутися. Світло мого ліхтаря просто ні на що вже не падало. Я глянув угору, на війстя, шукаючи очима денного світла, але тим часом над землею теж запала ніч. Я побачив лиш кілька зірок, кілька іскор у безмежній далечині, а навколо себе чорні суцільні скелі. Згадавши про зрушений камінь, що гуркотів дедалі глибше й глибше в бездонній прірві, я побоявся вже вертатися й назад; мені здавалося, що кожен ступінь означає падіння й смерть. Нарешті я став навколішки, прив’язав ліхтаря до ласо й опустив униз, щоб його слабеньким світлом виміряти грізну пітьму. Ліхтар загойдався в порожнечі. Та за якийсь час (я стояв навколішки край прірви і чув тільки калатання свого серця) я розгледів, що то був ще один грот, теж немалий, але вже не такий, як Нотр-Дам,— він швидше нагадував якийсь сон, зненацька цілком інший світ, не скелі й кажани, а казкова печера із сотнями блискучих сталактитових колон. Оце вже було справжнє відкриття! Уміючи лазити, не так уже й важко було спуститися в ту казку. Але як я виберися назад? Проте я знав: якщо я тепер повернуся, то ціле життя буду жалкувати й мучитись. Ляк поступився місцем зухвальству. Дуже обережно, напружуючись усім тілом (але й не думаючи про повернення), обмацуючи кожен визубень, я почав спускатися вниз, а як уже не мав у що впиратися, набрався сміливості й скочив у дивовижну глибінь, звідки навіть зірок не було видко. Тут я цілком залежав від свого ліхтаря. Хоч який я був схвильований, а поводився так розважно, що аж сам дивувався: зразу ж позначив скелю, якою мав лізти назад, кіптявою із свого ліхтаря і, наче мене хто навчив такого, написав на ній велику одиницю. І аж тоді озирнувся довкола. Зваблюваний лабіринтом, що тягся навсібіч, куди лиш падало світло, я рушив за своїм ліхтарем, щасливий, немов осягнув усі свої бажання, і водночас нажаханий, наче загубився тут навіки, наче за свій захват маю тим заплатити, що ніколи вже не вийду на поверхню, ніколи не побачу сонця, зірок, на які недавно ще дивився, чи хоча б блідого місяця, ніколи не їздитиму степом, не нюхатиму його трав, не вгледжу більше людини і мене вже ніхто ніколи не почує. І крикнув: «Hallo! — Тоді знову: — How are you!»[8]. Там навіть луни путящої не було. Кожні десять ступнів я робив позначку кіптявою. Нагорі, думав я; скоро вже буде ранок. Раз я спробував, чи знайду скелю, що нею мав видряпуватись назад (позначка номер один), чи не замало моїх дороговказів. Ні, їх вистачало, але я впрів,, поки знайшов першу позначку, хоч у печері, звісно, було дуже холодно. Змерзлий і вже тим самим змушений рухатись, а проте відчуваючи полегкість, наче мав у руках нитку Аріадни, я подався в інший бік, спустився ще нижче, безтямно і водночас обережно (ніколи не забуваючи зробити позначку кіптявою), пригнічений луною своєї ковзкої ходи, що зраджувала, яка простора ця темінь, скільки в ній сховано таємниць, на які ще не натрапляла жадна людина. Бо ж хіба мій ліхтар був не перший жмут світла, що впав на цю казку, не перший промінь, що відкрив окові цю залу з блискучими колонами? Позад мене, тільки-но я ступав далі, все знову западало в темряву, наче там нічого й не було, і годі було роздивитися, чи то темрява скель, чи темрява пустки. Це диво витворилося серед мертвої тиші крапля по краплі впродовж тисячоліть. Куди я йшов? Мабуть, просто хотів добутися до такої печери, що вже нікуди не вела, де б непевність скінчилася, де б зрушений чоботом камінь не котився ще далі, в незнану глибінь. Але так далеко я не дійшов. Людський кістяк, що його раптом вихопив із темряви мій ліхтар, так перелякав мене, що я верескнув і першу мить кинувся навіть тікати, спіткнувся, розбив одну шибку ліхтаря і закривавив обличчя. Мене спаралізувало почуття, що я попав у пастку і так само, як мій попередник, ніколи не виберуся з неї, що мені лишилось тільки або вмерти з голоду, або повіситись на своєму ласо. Я аж сів, злизуючи теплу кров, що текла мені по обличчю, і напружив увесь свій розум, щоб не вважати кістяка, на який падало кружало світла з мого ліхтаря, за свій власний. Якимось чином я забув про час, про те, що скоро не буде чим світити, і, мабуть, той кістяк (.так мені тепер здається) урятував мене. Я вже думав тільки про одне: як вернутися. Не знаю, хто переді мною бачив ті печери, індіянин чи білий; я раптом похопився, що не маю часу шукати ознак, які відповіли б мені на це.

Я досяг війстя, коли вже сутеніло. Сонце гасло за хмарою кажанів, і все навколо виглядало так, наче нічого не сталося. Мій кінь іржав зі спраги. Виснажений до краю, замащений піском і кров’ю, я ліг на теплу землю і спробував попоїсти. Зі страху, що доведеться померти з голоду, як і моєму попередникові, я досі не взяв із торбини ані шматка. І, звісно, затхла баранина (я тоді вже дивитись на неї не міг) здалася мені дарунком божим. До того ж, хоч небо ще не потемніло, я не погасив ліхтаря, наче боявся, що з ним би все погасло — і місяць, що саме здіймався над фіалковою рівниною, і зірки над прерією, навіть саме сонце за горами, що тепер висіло над океаном і освітлювало Китай.

На ранчо мене добре вилаяли.

Я так погано знав геологію, що мені було важко, майже неможливо розповісти Джімові про все, що я бачив. Я йому пояснював: то вапнякові скелі, досить міцні, бо тримають на собі величезні склепіння. Джім думав, що я перебільшую, а тим часом пізніше дослідження тих печер (нині туристи їдуть до них автобусом із Карлсбада в штаті Нью-Мехіко) дало ще й не такі наслідки: велика зала має шістсот футів завширшки, триста п’ятдесят футів заввишки, більше як кілометр завдовжки й лежить на сімсот футів під землею — а це ж бо не найглибша печера. Колись давно підземна річка, що поточила ті гори, висохла; чого вона висохла, ніхто не знає. То, мабуть, була потужна річка, в кілька разів більша за Ріо-Гранде, що чемно тече собі через по-ближні долини. Може, запала вспід, в дедалі глибше корито, може, змінився клімат, і річці забракло води — не знаю; в кожному разі, та підземна річка висохла, й печери, які вона вимивала тисячоліттями, лишились порожні. Стелі завалювались, і печери більшали, аж поки траплявся твердий шар, що утворював із себе міцне склепіння. Уламків від тих завалів тепер уже не видно вони обросли сталактитами. Що було далі? Дощова вода просочувалася крізь невеличкі розколини й шпарки в зеленій поверхні, капала в порожні печери й випаровувалась. Починався другий період: оздоблення печер, бо, як вода випаровується, вапно відкладається на поверхні. Так утворюються сталактити, вапнякові бурульки, що звисають зі стелі, і сталагміти, наросні, що здіймаються з долівки, велетенські витвори, які, за підрахунками геологів, повставали протягом п’ятдесяти або й шістдесяти мільйонів років. Ті періоди, що їх людина може добре обчислити, але не годна охопити своїм почуттям часу, ні навіть уявити собі, ми звемо еонами. Нелегко змалювати, який вигляд мають витвори, що постали й далі постають у тих печерах. Крапля по краплі, але так перекапало цілі океани води, а людського життя вистачило б, хіба щоб виміряти в міліметрах наростання каменю. В кожному разі, Джім не повірив мені, а тим часом я розказав йому тільки про верхні печери. Бо що глибше, то дивовижніші, неймовірніші й багатші кам’яні витвори, що спадають зі стелі, як алебастрові завіси, білі, жовтаві, блискучі в світлі ліхтаря. І не тільки завіси, а цілі собори, готика, поставлена на голову. Потім водоспади із слонової кістки, німі й застиглі, немов час раптово спинився. А там знову акулячі зуби, свічники, бороди, десь-інде зала, повна стягів, музей позачасової історії, шати у згортках, як у стародавніх греків, серед них хвости північних драконів. Усе, що тільки людська уява вимріяла собі в царині форми, тут відтворено в камені і, здається, збережено навіки. І що глибше спускаєшся, то буйніше виростає все те з грунту печер, наче коралові рифи, йдеш, ніби серед засніженого ялинового лісу, потім знову перед очима в тебе з’являється пагода, домовик чи застиглий версальський водограй, залежно від того, звідки на нього дивитися, чудна Аркадія мертвих, аїд, до якого ступив Орфей. Не бракує там і скам’янілих принцес, яких, здається, дедалі більше поглинають їхні ж таки серпанки, що наростають згортка по згортці, серпанки з бурштину; їх уже не визволить із того кам’яного сну жадне людське кохання. В зеленавому ставку цвітуть наче водяні лілеї, але, звісно, теж кам’яні, все там кам’яне. Раз по раз надибуєш на чорні отвори, що їх ліхтар не може освітити; кидаєш туди камінь, і в тебе ще довго йде мороз поза шкірою; хоч уже й замовкне луна — ти знаєш, що лабіринт не має кінця, навіть якби пощастило перейти те нове провалля. А все ж тебе кортить далі. Згинаєшся, щоб не зачепити головою пучок списів, і входиш до покою королеви, що ніколи не жила; з її трону звисають мармурові китиці, а над ним здіймаються блискучі балдахіни. Все тут можна побачити, навіть велетенські пам’ятники фалусові; вони стоять цілими рядами, ходиш поміж них, наче по головках кучерявої капусти, тримаєшся за делікатні шийки чи то птахів, чи пляшок. Тут зібране все — рослини, тварини й людські сни, наче в підземному арсеналі метафор. Остання печера, до якої я добувся, знов інакша: філігранний витвір, саркофаг з порцеляновими лілеями; тут уже навіть уявити собі важко, не те що побачити, якусь скелю, всюди самі сталактики, гладенькі, склисті, самі орнаменти, пишніші за арабські, стеля й діл стикаються, те, що звисає згори і що росте знизу, обіймають одне одного, мармурові джунглі, що пожирають самі себе, все безмовне й бездушне, як вічність, а проте підвладне часові. Видно, що навіть цей витвір еонів мусить докінчитись і згаснути, що він теж минущий.

Наступного разу я пішов туди з Джімом.

Удвох, маючи змогу забезпечувати один одного, краще спорядившись у дорогу (два ліхтарі, карбід на сто двадцять годин, харчі майже на тиждень, насамперед баранина, але також і яблука та горілка, троє ласо, крейда робити позначки й годинник, теж важлива річ), ми зважились піти далі за кістяк мого попередника й досягли так званої Dome Room[9], де сталося лихо. То була шістдесят сьома година нашої подорожі, отже, третій день, якби ми переживали такі самі дні, як на поверхні, а не секунди й еони. Ми проходили недалеко від того місця, де тепер туристам дають другий сніданок, перед тим як везти їх ліфтом назад на світло денне. Джім посковзнувся, покотився на кілька метрів униз, застогнав і відразу ж почав мене звинувачувати, що я не забезпечив його ласо. Дорікав мені дарма, бо я йшов перший, ризикуючи не менше за нього, і про забезпечення мав дбати він. Нерви наші були напружені, через те ми й посварились, але, звісно, негайно помирилися. Джім, певне, зламав ліву ногу. Що тепер буде? Я став потішати його, дав йому горілки, а сам міркував, що ж його справді робити. Нести його я міг лише там, де не треба було дертися вгору, отже, на поверхню видобутися з ним не годен був. Я теж випив горілки й сказав: «Нічого, Джіме, не хвилюйся, якось ми вже тебе витягнемо!» Ми оглянули ногу, натерли її горілкою: може, вона й не була зламана, а тільки звихнена. Хоч Джімові боліло і я вмовляв його не трудити ноги, він мовчки знову взув чобота. Невже він справді боявся, що я кину його напризволяще? Обидва ми досі майже не спали, тепер, постоявши трохи й випивши горілки, відчули, що стомлені. Мій план був цілком розважний: погасити ліхтарі, щоб заощадити карбід, і кілька годин поспати, потім з новою силою рушити в зворотну путь, напевне, болісну для Джіма й виснажливу для мене. Харчів ми мали ще на три дні, гірше було зі світлом. Друга наша сварка вибухла через те, що Джім не захотів загасити свого ліхтаря. Навіть годинний запас карбіду міг стати для нас рятівним! Я сказав: «Якщо ти тепер не будеш розважний, ми пропали». Джім відповів: «Ти хочеш напоїти мене горілкою, а сам утекти, як я спатиму, от і вся твоя розважність». Я засміявся, бо не заслужив такого недовір’я, ще ні. Через кілька годин, протягом яких ми обидва не спали, а тільки мерзли, я сказав: «Ну пора, ходімо нагору!» Джім обняв мене рукою за шию, закусив губи, готовий будь-що витримати біль, і пошкутильгав, не захотівши віддати мені свого ліхтаря, торби з харчами й ласо. Ми посувалися вперед швидше, аніж сподівались: там, де не можна було йти поряд, Джім рачкував за мною. Потім я став його пропускати вперед, бо він весь час боявся, що я втечу. Крейдяні позначки виправдали себе. Щоправда, не раз ми таки губили слід і мусили вертатися назад, а вертаючись, часом збивалися на манівці і вже раді були, як по кількох годинах принаймні виходили знову до тієї позначки, що її ми залишили за собою; до того ж ми розуміли, що шкутильгати й рачкувати — це ще не те, що дряпатися вгору. А ми ж були (як тепер відомо) на сімсот футів під землею! Признаюся, я боявся тієї хвилі, коли виявиться, що не зможу витягти свого товариша на майже прямовисні подекуди скелі; що тоді? Світла нам мало стати десь іще на п’ятдесят годин, якщо Джім не обдурював мене: годинник був у нього. Я сказав: «Дай я погляну, котра година!» Джім вишкірив зуби й показав циферблат тільки здалеку: «Прошу». Я подумав, чи не переставив він стрілок. Але яка йому від того користь? Брехнею не будеш світити. Звісно, мені було шкода Джіма, але біль його важив дедалі менше. Важив час. Бо ж хіба я знав, скільки мені треба було годин, щоб самому дістатися на поверхню? Відколи з Джімом сталося лихо, ми нічого не їли. Нині те місце, де розігрався фінал нашої приязні, зветься Rock of Ages[10]. Джім раптом заплакав: «Я ніколи вже не вийду звідси». Я сказав: «Не балакай дурниць». Після двох спроб прив’язати Джіма — він нестямно боявся (врешті його можна було зрозуміти), що я лізу вгору перший тільки на те, аби там відв’язати від себе мотузку,— ми обидва не лише виснажились, а й поранились. Я розбив лоба. Не знаю, чи Джім з ляку, що я втечу, смикнув зненацька за ласо, чи посковзнувся на склистому камені, бо міг стояти тільки на одній нозі,— в кожному разі, він шарпонув мотузку, і цього було досить, щоб я зсунувся вниз. Він запевняв, що смикнув ненавмисне. Та мені не так долягав розбитий лоб, що з нього кров стікала на ліве око, як обдерті долоні. Я був просто в розпачі. Джім сказав: «Ет, це дурниці». Його спокій тільки збудив у мені підозру. Попри всю втому, я був сторожкий, як звір, коли Джім перев’язував мені руки — навіть відірвавши рукава від власної сорочки. Він був запобігливий, але що з того! Справді, ми навпереміну були дуже зворушливі: раз я, раз Джім. Наче гралися в переваги. А час спливав. Коли я знову урвав моторошну тишу й спитав: «Котра зараз година?» — Джім не захотів показати мені годинника. Для мене то була ознака, що між нами почалася відверта боротьба, хоч я помагав йому, а він мені. Джім сказав: «Чого ти так стежиш за мною?» Я спитав те саме в нього. Раз, коли я хвильку не дивився на нього, він почав тихцем їсти свій останній шматок баранини. Мабуть, думав: того, що ти ковтнув, ніхто вже в тебе не забере. І справді, наближалася та година, коли м’яса в наших торбах могло стати вже тільки для одного, для дужчого. Зламана нога — ну, так; обдерті долоні — що там казати, боляче! Але кінець кінцем можна перемогти біль і таки полізти, в кожному разі, спробувати, чи не пощастить самому, поки є ще сила, добутися до світла, до життя. Тож-бо й воно, що поки є сила, є карбід, принаймні на один ліхтар. Джім запитав: «Що ти надумав?» Я так само запитав: «На що ми чекаємо?» Сам я хоч як хотів їсти, а своє м’ясо ощадив: сподівався, що, може, дочекаюся, поки Джім виснажиться з голоду, й буду тоді дужчий із нас двох, бо тепер він, наївшись, напевне має більше сили. З іншого боку, я через те саме боявся, що, як засну хоч на хвилю, Джім пограбує мене І я тоді пропав. Отож ми, не знаю вже скільки годин, тримали один одного в страху й балакали про те, що будемо робити там, нагорі, на зеленій землі. Джіма вабило місто, а насамперед Нью-Йорк і жінки, за якими він так знудився на нашому ранчо, а мені (на ту годину) хотілося бути садівником, і якби десь у родючій місцевості. Чого нас понесло в цю прокляту темряву! Весь той час ми світили обидва ліхтарі. Джім мав слушність: то було марнотратство, ідіотське марнотратство. Чому ж він не погасив свого? Бо не довіряв мені, бо хоч весь час говорив про нашу приязнь, а вважав, що я можу залишити його, мого єдиного на той час товариша, в смертельній темряві. Я випитував його, чи дуже болить у нього нога, чи хочеться йому їсти й пити. «Джіме! — озвався він до мене: я тоді звався Джім, в Америці всі так звуться.— Джіме! Нам не можна кидати один одного напризволяще, розумієш, треба бути розважним». Я сказав: «То погаси свого ліхтаря!» А він на те: «Ми не маємо часу, Джіме, нам треба рушати, спробувати ще раз». Приблизно через п’ять годин ми добулися до ближчої печери проте були такі виснажені, що відразу ж полягали. Торбу з останнім шматком м’яса я поклав під голову, а ремінець від неї обкрутив навколо правої руки, щоб прокинутись, якщо Джім поважиться на мій харч. Коли я прокинувся, то побачив, що Джім розбив мого ліхтаря — мовляв, щоб покласти край такому ідіотському марнотратству. Він зразу ж почав просити в мене половину моєї баранини. Скиглив: «Невже ти залишиш мене здихати з голоду!» Перед нами, освітлена нашим єдиним ліхтарем, блищала майже прямовисна стіна, важке місце, яке я, одначе, сам уже раз був здолав. Із Джіма кількагодинне рачкування висотало останню силу, і я відверто сказав йому те, що думав: «Джіме, дай мені ліхтаря, а я тобі залишу свою баранину й спробую сам вилізти на стіну». Бо ж не було ніякого глузду спинатися по мотузці разом з виснаженим до краю Джімом, мені — з обшморганими руками, йому — зі зламаною ногою, та ще й у такому місці, де треба було дертись, як мавпі. Я сказав: «Якщо мені пощастить вилізти, Джіме, то й ти будеш урятований, бо ж ясна річ, що ми прийдемо по тебе». Він відповів: «А як ти впадеш разом із моїм ліхтарем?» Я крикнув: «А як ти з поламаною ногою посковзнешся і мене теж потягнеш, як раз уже потягнув, хай тобі дідько! Яка тобі з того користь буде, що ми обидва лежатимемо в проваллі?» Та він не хотів віддати ліхтаря. «Джіме,— сказав він,— ти не повинен мене лишати тут, у темряві, чуєш, не повинен!» Як завше, коли один має відвагу відверто признатися в егоїзмі, другий тиче свою прокляту мораль. Знаю, я теж робив так само. «Послухай-но, Джіме,— мовив я,— невже я повинен здихати з голоду разом з тобою тільки через те, що ти зламав ногу і не годен лізти вгору? Ти не можеш від мене вимагати такого, якщо ти мені приятель». Ще раз, востаннє, ми вдалися в сентиментальність, згадали собі наше життя на ранчо, всілякі приємні хвилини. Справді, в приязні нашій годі було сумніватися, протягом багатомісячного ковбойського життя без жіночого товариства ми не раз бували просто ніжні один з одним; такі стосунки часто трапляються між чоловіками, проте для нас із Джімом то була новина. І тепер, міцно тримаючи правою рукою ліхтаря, так, щоб я його не міг досягти, він лівою відгортав мені чуба з рани на чолі. Ми ладні були обійнятися й щиро заплакати, якби не йшлося про ліхтар. Я прикинув, що світла нам стане ще на якихось шість чи сім годин; підніматися до верхньої печери, де в крайньому разі можна вже здатися на далеке денне світло, також треба було сім або вісім годин, я вже знав із досвіду, і то як не заблукаєш. Вирішувати треба було негайно, тут, перед цією стіною. Що нам поможе балаканина! Обидва ми хотіли жити, і по змозі чесно; але що робити, коли інший хоче мене вбити з моєю честю? Я ще раз сказав: «Дай мені ліхтаря, Джіме, і я віддам тобі решту м’яса». Джім зареготав. Я злякався: такого реготу від нього я ще ніколи не чув. «Джіме! — спитав я боязко.— Що ти надумав?» Джім не відповів жадним словом, бо й так усе було зрозуміло. Натомість він пошкутильгав якомога швидше до стіни, напевне, вирішивши помінятися ролями: спробувати самому з ліхтарем здолати небезпечну стіну, а мені лишити баранину. «Джіме!» — вигукнув я і якраз устиг схопити його перед стіною, перед тим водоспадом зелених сталактитів, де він шукав визубнів і вже знайшов білий хрест, намальований крейдою, нашу позначку, де треба підійматися. «Пусти мене!» — закричав він. Я забелькотів з ляку: «Якщо ти справді колись був мені приятелем...» і т. д. Ту мить, коли ми в тремтливому світлі ліхтаря, якого Джім тримав у витягненій руці, щоб я не дістав його, знову побачили кістяк нашого попередника, кістяк скорченої людини, що на тому місці сама (а може, їх теж було двоє?) здохла, як тварина,— ту мить ніщо вже не стримувало глухого жаху, що наростав у нас годинами, і нам лишилося, звісно, тільки одне, мимовільне — бійка, навкулачки. То було смертельне змагання друзів, страшне, але коротке, бо той, хто перший посковзнувся, був приречений на загин, він полетів у темне провалля, потрощений, занімілий навіки.

— Ну? — питаю я Кнобеля, свого наглядача й слухача, відкусуючи нарешті кінчик недільної сигари.— Як вам сподобалась історія?

Кнобель лиш мовчки дивиться на мене.

— У вас є чим прикурити? — питаю я.

Він навіть не чує.

— Не знаю,— кажу я, затягуючись сигарою,— хто перший розпочав смертельну бійку, мабуть, чесніший. У кожному разі, з печери вийшов тільки один, мабуть, дужчий. Прізвище його відоме, вибите навіть металевими літерами на пам’ятній дошці: Джім Байт. У брошурці, що нині продається туристам, про нього написано трохи докладніше: «James Larkins (Jim) White, a young cowboy who made his first entry trip in 1901»[11]. А про його товариша сказано тільки: «А Mexican boy»[12]. Його прізвище зникло в пам’яті, і я гадаю, що цей зниклий також ніколи вже не дасть про себе звістки!

Кнобель, видко, трохи збентежений.

— То ви Джім Байт? — питає він.

— Ні,— сміюся я,— оце вже ні! Але я, бачте, пережив таке саме — достеменно таке.

Кнобель, видко, трохи розчарований.

Друга прогулянка з Юлікою під її заставу.

Моє враження від сьогоднішньої зустрічі: це не вона!. Ця жінка взагалі не має нічого спільного з нудною історією, що я її сяк-так запротоколював останніми днями! Це дві різні Юліки. То йшлося зовсім не про неї!