Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Юліка, звісно, нічого не сказала. Невдовзі по тому надійшла сестра спитатися, чи пані Юліка не змерзла. Юліка дуже чемно подякувала їй; хоч видно було пару, як вона дихала, проте під стількома грільнями й кодами їй справді було не холодно. Як сестра пішла, Штіллер сказав: «Учора між нами все скінчилося... Між мною й Сибілою... Вчора в Понтрезіні».— «Якою Сибілою?» — запитала Юліка. «Тепер і між нами все скінчиться, Юліко, і то назавше, ти ж розумієш». Юліка мовчала. «Назавше»,— ще раз сказав він.

Він був трохи смішний. По-перше, сердився на Юліку, що вона, насправді лежачи на цій веранді, усміхалася йому в паризькому сні, а по-друге, заявив про те, що порвав з коханкою, таким тоном, наче таке сталося вперше в історії людства, і з такою міною, немов помирати в санаторії — ніщо порівняно з учорашнім похороном у Понтрезіні його семимісячних любовних стосунків. Трохи смішна була також його запізніла щирість, коли він звіряв їй своє кохання до тієї дами, що, виявляється, звалась Сибілою. Юліка читала зі Штіллерового обличчя, як його дратувало, що вона під час тієї сповіді здмухувала з свого кода кришталики снігу. Що ж Юліка мала робити? Те, що він оповідав, майже збігалося з її літніми здогадами й ту хвилю не дуже вражало: вона ж бо давно знала, що Штіллер зраджував її. Зате він ходив із кутка в куток по веранді і впивався своїм невтішним горем, вдаючись до таких подробиць, що їх ніхто й не вимагав від нього, аби тільки ще якось учепитися за те втрачене літо. «Ну от,— сказав він нарешті,— такі мої справи».— «А тепер що?» Неправда, буцімто Юліка усміхалася з прихованою зловтіхою чи взагалі усміхалася. Штіллерові, мабуть, знову щось приснилося. З іншого боку, годі було сподіватися, що бідолашна Юліка обіллється сльозами через те, що Сибіли вже немає. Чого Штіллер знов від неї сподівався? Юліка тільки здмухувала кришталики снігу з кода, більше нічого. Вона, звісно, не пустила повз вуха тих слів, які він перед тим сухо кинув: що тепер і між ними все скінчиться, між Штіллером і Юлікою, все ж таки його шлюбною дружиною,— не розуміла тільки логічного зв’язку між тими словами та його сповіддю. Коли Штіллер, знову сидячи на поруччі й здебільшого вдивляючись у заметіль, наче розмовляв із примарною модриною, спробував пояснити їй ті слова, то здавалося, що хвилювала його не та мить, не те місце, ба навіть не присутність бідолашної Юліки — радше складалося враження, що він рішуче й люто виголошував давно вже складені, на самоті вимізкувані, без видимого зв’язку приліплені одна до одної думки, чим лютіше, тим краще, наче з якогось чужого наказу, що його Штіллер, їдучи в Давос чи, може, обідаючи слимаками, заприсягся собі виконати, немилосердного чоловічого наказу. Юліка слухала, однак не могла збутися почуття: хто тобі звелів говорити такі жорстокі дурниці, любий мій Штіллере, адже це Зовсім не те! Він був жорстокий, як той бідолашний кат, що не має права добрішати, як побачить свою жертву на власні очі, бо мусить виконати наказ. Тому Штіллер майже не дивився на Юліку, а звертав очі до сірих модрин серед сніговиці. І що далі говорив, то ясніше відчувала Юліка: все це не те, любий мій Штіллере, зовсім не те!.. Штіллер говорив без кінця: «Якби не та поразка б Іспанії, якби я, зустрівши тебе, почувався справжнім, повновартісним чоловіком, я б давно вже лишив тебе, Юліко, може, навіть після першого поцілунку, і нас би минуло нещасливе подружжя. Це, бачиш, найгірше: ми мали б знати, що в нас нічого не вийде. На цілій нашій дорозі не бракувало ознак — бракувало нам тільки відваги, щоб побачити їх. Тепер я знаю, що, певне, взагалі не кохав тебе, а був закоханий у твою кволість і тендітність, у твою мовчазність, яка ставила переді мною завдання — тлумачити тебе й твої думки. Тяжке завдання! Я собі уявив, що ти потребуєш мене. А тим часом саме я несвідомо потребував твоєї вічної втоми, твоєї осінньої бляклості, твоєї хворобливості, потребував людини, І яку належало берегти, щоб при ній самому собі видаватися дужим. Розумієш, я боявся звичайної коханки, здорової собі буденної дівчини, яка хоче, щоб її обіймали, і сама вміє обняти. Взагалі мене долав страх. І я хотів на тобі випробувати свою силу. Тому й не міг тебе кинути. Я перейнявся божевільним прагненням — домогтися твого розквіту. Ніхто більше не бажав тобі такого. Розквіту! Гадав, що то мій обов’язок,— і допроводив тебе до хвороби. Зрозуміло, де ж би ти була здорова з таким чоловіком. Страх, що ти будеш зі мною нещаслива, в’язав мене з тобою міцніше, аніж будь-яке щастя, що його ти могла мені дати».

Раз Юліка спитала: «Яка поразка в Іспанії?» Проте не дістала відповіді. «Певне, що ти все це відчула! — вів далі Штіллер.— Ще б пак! Ясна річ. Першого ж вечора відчула. Ти була закохана в мій потаємний страх. Тобі, люба моя, подобався такий чоловік, що не просто приходить і обіймає, а тремтить, заляканий чоловік, якийсь зламаний, що вважає, буцімто має випробувати на тобі свою силу, чоловік, що має нечисте сумління, ще навіть нічого не зробивши, ідіот, що завше себе звинувачує, як щось виходить не так. Хіба ні? Я відповідав навіть за погоду. Так і бачу, як ти, Юліко, раптом простягаєш руку й дивишся не в небо, а на мене: «Дощ іде!» І я не протестував...» Юліка не перебивала його. «Хіба ж не так було? — запитав Штіллер.— Чого ти за всі ті роки не схотіла ні разу піти до лікаря? Тепер би не лежала на цій сумній веранді, Юліко. Чого ти не хотіла бути здоровою? Я наче кажу дурне, але це правда: ти не хотіла бути здоровою. Ти вважала, що я тебе не кохаю, коли я радів, як у тебе зовсім не було гарячки. Ти тоді сердилась. Згадай, скільки було тих вечорів, коли ти йшла до своєї кімнати й лягала, аби ми часом не забули: бідолашна Юліка! І щоб тебе, боронь боже, не прирівняли до здорових жінок. Ти цього боялася, як вогню. Я знаю: ти мала дуже важкі проби, аякже, добре мені було казати, коли в моєму ліпленні нічого не мінялося від того, чи я працював, чи ні, коли я жив собі вільно, як той паша, знаю, твою роботу годі було й порівнювати з якоюсь іншою, навіть з роботою дитячої лікарки, певне, що так. І взагалі несправедливо було бодай бажати, бодай сподіватися, щоб ти була така, як усі жінки, не тендітніша за них. Ти безсоромно використовувала уважне ставлений до тебе (з усіх боків), А як тобі всі корилися, не тільки твій ідіот, а всі, навіть ті, що не були в тебе закохані! Просили вибачення бозна за що і, як ти в товаристві засинала (бо не говорилося про твій балет), просто вважали тебе за мужню жінку, вкривали, щоб ти не змерзла, бо сама ж ти вкритися не могла. І всі ми, товариство самаритян, починали говорити пошепки, бо хто ж не знав, що Юліка завтра вранці має тяжку пробу! Всі робили тобі, Юліко, погану послугу, так само як і я. І коли я не розумів, чому ти неспроможна була приготувати нашим приятелям бодай засмажку, то, звісно, сам був винен, бо свою жінку треба брати такою, яку тобі бог дав. Я весь час забував, яка ти тендітна, як тебе треба берегти! А потім, як приятелі розходились, ти перемагала себе і, ледве тримаючись на ногах, ішла до кухні гріти молоко для Фокслі. Бо Фокслі — це ти!»

У запалі красномовства Штіллер нанизував один докір на другий, і все такі дріб’язкові, що Юліка тільки дивувалась.

«Ти, як завше, вперто мовчиш! Вважаєш себе за втілення кохання й відданості, знаю, але я вважаю тебе за втілення нарцизму. А насамперед за втілення пихи! Я падав перед тобою навколішки, Юліко, ридав перед тобою, як чоловік ридає тільки за певних обставин, соромився, каявся, і ти вибачала мені, аякже, тільки те й робила, що вибачала. Хоч би на хвилю зворушилась, хоч би раз подумала, що ти мене теж зводиш зі світу, хоч би раз затремтіла. Та й чого б ти тремтіла? Ти була страдниця, це знали всі наші знайомі, шляхетна людина, що ніколи не кричала, не докоряла, ні,— я сам завше докоряв собі. Ти ніколи не забруднила себе чимось нешляхетним. Але поміркуй: чи ти хоч раз так зробила, щоб я не відчув потреби докоряти собі? Ти вибачала мені. Отже, передусім визнавала, що я маю підставу докоряти собі. В жіночому вибаченні, люба моя, є щось сатанинське — ти, звісно, далека від цього, ти від усього далека. То тільки я так відчував, бо був, як мімоза, вразливий, а вразливість може так само доконати людину, як сухоти... Я все говорю, Юліко, а ти здимаєш сніжинки з коца!»

Штіллер вів далі: «Атож, я часто питаю себе, чому за всі ті роки ні разу не схопився й просто не ляснув Тебе в лице. Я не жартую, це помилка, яку вже ніколи не можна направити, я певний, що помилка. Скільки б нас із тобою лиха минуло! Хоч би, наприклад, твоя нещаслива подорож до Ландкварта. Ти ж напевне знала наперед, що десь по дорозі впадеш, а проте ладна вже на все піти, аби тільки я Мав нечисте сумління. Помиляєшся! Та найстрашніше ось що: з якогось зовсім іншого погляду я справді винен, що ти лежиш тепер у санаторії. Але тут ти вже не маєш чого мені вибачати. Я тепер часто думаю: якби я був не випробовував на тобі своєї сили, ти б ніколи не здогадалася прив’язати мене до себе хворобою, і ми кохалися б чи, може, розлучилися б природно, як усі люди. Ти, певне, здибала б тоді чоловіка, що мав би не таке вразливе сумління, зате був би дуже терплячий, з натури терплячий, у кожному разі, такий, що його можна було б скорити і втримати коло себе природним коханням. Хтозна, дорога моя Юліко, може б, ти була цілком здорова!..» І Штіллер замовк. «А тепер що?» — спитала вона. Штіллер втупив у неї очі. «Он ти якою мене бачиш! — мовила Юліка.— Я вже помітила, ти раз назавжди, створив собі мій образ, готовий, остаточний образ, і край. І відчуваю, що іншою ти мене просто не хочеш бачити. Правда ж?» Штіллер запалив цигарку. «Я останнім часом теж багато про що думала,— вела далі Юліка, здмухуючи сніжинки з коца навіть тоді, коли сама говорила.— Недарма каже заповідь: не роби собі кумира! Кожен кумир — гріх. Бачиш, те, що ти оце робиш своїми словами, якраз протилежність кохання. Не знаю, чи ти розумієш мене. Коли людину кохають, то не відбирають у неї жадної можливості і, попри всі свої спогади, щоразу ладні дивуватися, знову й знову дивуватися, яка вона неоднакова, яка різноманітна, а не просто така от, І годі, не готовий образ, як ти оце зробив зі своєї Юліки. Скажу тобі одне: в твоїх словах немає правди. Ти завше вмовляєш щось у себе. Не роби собі з мене кумира! Це все, що я можу тобі відповісти».

Штіллер сидів і пускав дим. Спитався лише: «Звідки ти цього набралася?» З ним уже, здається, не можна було розмовляти, бо він слухав тільки себе самого. Він приїхав з Понтрезіни, твердо поклавши собі остаточно порвати стосунки. «Кохання? — усміхнувся він.— Краще не говорімо про кохання в нашому випадку, і про вірність теж — ти також, мабуть, давно б мене покинула, Юліко, нагоди тобі ніколи не бракувало, я знаю, бракувало тільки певності, що ти зможеш утримати коло себе справжнього чоловіка. Будьмо щирі! Наша відносна вірність була страхом перед поразкою з якимось іншим партнером, якої я щойно зазнав, і більше нічого. Не обдурюймо себе! Між нами теж усе скінчилося. Очевидно, Юліко, ми бачимося востаннє». Юліка заплакала. «Страшенно прикро,— мовив Штіллер дуже тверезо,— що довелося говорити про таке в цьому санаторії. Твій лікар сказав мені, що в тебе ще далеко не минула криза. Та, може, й добре, Юліко, що відтепер ти знатимеш, твердо знатимеш, що твоя хвороба не справляє більше на мене жадного враження. Може, мої слова здаються тобі просто підлими. Насправді ж я весь час нишком докоряв тобі й через те панькався з тобою аж до смішного, тому що вічно мусив загладжувати невисловлений докір, розумієш, а тепер я вперше, здається мені, стою перед тобою не гніваючись, бо знаю, що це не ти досі заважала мені жити по-справжньому. Хвалити бога, знаю нарешті! Сльози в твоїх очах, Юліко,— погроза, яка вже не діє на мене. Адже всіх нас чекає смерть». На це Юліка сказала: «А тепер лиши мене саму». Штіллер кинув цигарку через поруччя і якусь хвилю ще стояв перед її ліжком, засунувши руки в кишені, трохи збентежений. Потім, наче Юліка лежала вже в труні, поцілував її в чоло, не чекаючи, поки вона його обійме, і швидко пішов із засніженої веранди... Відтоді (розповідає Юліка) він для неї перестав існувати. У місті Штіллера бачили ще в грудні. Допіру тоді, після вернісажу, що закінчився пиятикою аж до півночі, він перестав існувати й для інших, спершу непомітно, не так, щоб сьогодні був, а завтра всі кинулись, що його немає; поступово люди стали помічати, що він не з’являється в кав’ярні або в іншому місці, де раніше часто бував, і кожен стискав плечима, коли його випадково питали за Штіллера. Так тяглося аж до січня, поки якийсь знайомий, що його почала непокоїти замкнена майстерня, повідомив поліцію. Поліція перешукала всі шухляди, але марно — вона й досі, через шість чи майже сім років, знає не більше, як знала тоді.

Зошит третій

Учора (ні сіло ні впало) — виправа до зброярні, щоб оглянути солдатське спорядження їхнього зниклого Штіллера. Довге очікування в бараці. Курити заборонено! Я сідаю на стос державних штанів. Чи я не можу постояти? Тхне шкірою, камфорою, кіньми з поближніх стаєнь. Аби не мовчати, я питаю трохи збентеженого своїми блискучими чобітьми молодого лейтенанта, що так само знудився чекати, як і я:

— У вас тут і досі є кавалерія?

— Немає,— коротко відповідає він.

Нарешті приносять перев’язаний шнурком пакунок із занехаяним мундиром зниклого Штіллера, наказують мені розв’язати його. Дарма я послухав їх: кожен, бодай найменший прояв чемності з мого боку ще дужче переконує їх, що вони можуть робити зі мною, що хочуть, як із Штіллером. Я розв’язую паршивий, смішний ранець, і з нього випадають додолу речі рядового Штіллера; збирати їх, звісно, доводиться мені. Я кажу:

— Панове, до чого тут я?

— Ну, мерщій!

Двоє охоронців із зброярні, гладкі й бліді через те, що цілий вік дихають камфорою, надолужують брак військової виправки переважно сварливо-уриваним тоном. Без балачок! Тоді витягають на світло (тьмяне, бо день дощовий) сіру шинелю, позирають на лейтенанта, що пильно її оглядає, й чекають на мій переляк.

— Що, нічого не бачите? Га?

Ніде правди діти, там таки є дірки, проїдені міллю, ціле сузір’я дірок. Я обмацую сукно й кажу:

— Все одно вона пропускала б воду.

Вони дивляться на мене, як на комуніста,— тільки через те, що я сказав правду. Я мацаю дощовик молодого офіцера, що стоїть поряд як німий наглядач:

— Бачите, ось цей уже не промокне!