Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

А потім, наостанці, вони ще й розлютилися. Мені треба поставити свій підпис, що я одержав карабін і нові похідні черевики. Я розумію — всюди мусить бути лад. Я попросив авторучку в лейтенанта, що явно прагнув якогось поважного діла, і написав у формулярі: «Байт Джемс-Ларкінс, Нью-Мехіко, США».

— Вайт? Як це — Вайт?

Я повернув йому авторучку.

— Му name is White [6].

Вони докірливо перезирнулися.

— Хіба ви не рядовий Штіллер? — спитав молодий лейтенант, тримаючи в руці формуляр, якого я послужливо підписав, і вже трохи сердито позираючи на охоронців. Ті відпиралися — мовляв, їм просто прислали цього чоловіка. Хто прислав? Навіщо? Я пробую залагодити справу, пояснити все.

— Є підозра,— кажу,— що це я — той зниклий добродій, але вона...

Ясна річ, що на підставі самої підозри вони мені не могли видати спорядження, пояснив їм лейтенант. Мені довелося скинути похідні черевики,  до яких я вже встиг призвичаїтись.

— Хай йому біс! — лаялися охоронці.— Чому ви зразу не сказали?

Зважаючи на їхній гнів, який вони, на щастя, зганяли на касці й казанкові, я не став виправдуватись. Адже самі весь час не давали мені слова сказати. Їхня лють була мені зрозуміла: тепер я не мав права ні до чого торкатися: ні до карабіна, ні до черевиків, які мені дуже сподобалися, і їм довелося самим спакувати ранець. Я тільки сказав:

— Sorry![7]

Проте молодому лейтенантові було дуже прикро, він вважав за потрібне ще хвилю поговорити зі мною. Америка вельми цікавила його. Він ще раз попрохав вибачення: мовляв, йому неприємно, що з американцем могло таке статися в Швейцарії, і, прощаючись, по-військовому віддав мені честь. Я не помахав йому, а й собі приклав руку до берета. Двоє моїх проводарів із в’язничної машини, що завважили, як ввічливо потрактував мене лейтенант, зустріли мене, як ніколи, також надзвичайно ввічливо, наче сподівались на чайові. Поки один давав мені прикурити, другий навіть притримував сірі двері з загратованим віконцем — бракувало ще тільки, щоб вони запитали, куди мене везти.

Вільфрід Штіллер, брат, мабуть, дуже засмучений, що не отримав відповіді на свого братерського листа. Напишу йому, як тільки матиму час.

Сьогодні, в неділю, до мене загостив Кнобель у цивільному: в білій сорочці з краваткою, щоб послухати про моє четверте вбивство. Мені зовсім не до нього. Але я не можу відкрутитися, мушу розповісти щось.

— Це було в Техасі,— кажу,— коли я ще працював ковбоєм.

— То ви й ковбоєм були?

— А то ж як!

— А хай йому грець!

І я розказую, як одного літнього ранку, коли мені трохи набридло буденне ковбойське життя, я подався верхи в прерії, далі, ніж треба було. Я їхав, заглибившись, так би мовити, у свої думки (що то були за думки, мого слухача не цікавить), без якоїсь певної мети. Навіть погнав коня клусом. Десь за п’ять годин — я весь той час майже не озирався — я досяг рудих скель, що їх уже кілька тижнів завше бачив на обрії. Зіскочивши з свого вороного коня, я припнув його до молодого дубка й почав видряпуватися нагору — мене приваблював дедалі ширший краєвид безмежної рівнини, що простягалася внизу, зеленястий, сріблясто-сірий океан суходолу. День був гарячий, повітря, аж бриніло, і я просто гинув зі спраги. Дарма я шукав джерела — всі ті скелі були вапнякові. Раптом, продираючись крізь сухі, колючі кущі, я мало не ступив чоботом у провалля — розколину в скелі, подібну до акулячої пащі, але велетенську й темну, як ніч. Ніхто з моїх товаришів ніколи не розповідав про ту печеру. Я надибав її цілком випадково, бо серед тієї горбистої пустелі війстя до неї можна було побачити тільки зблизька. Може, там є вода? Коли ж не чути було дзюрчання, в ній панувала мертва тиша. Ніколи не забуду перших кроків у тіняву прірву. Я спускався туди тільки з цікавості, обережно, тримаючись за останні кущі, і, засліплений темрявою, витягав шию, щоб заглянути в бездонну глибінь. Ніхто мені не наказував лізти в печеру, та все ж вона ніби прив’язала мене до себе, я не міг так просто піти від неї. З-під ноги в мене зірвався камінь і, підскакуючи, покотився вниз. Він гуркотів чимраз далі й далі, все не спиняючись, аж я зблід зі страху, хоч і був ковбой. Я вже не знав, чи то й досі камінь гуркотить, чи мені тільки вчувається. Мені аж дух спирало з ляку, проте я пересилував себе й не втік. Серед мертвої тиші я чув тільки, як колотилося моє серце. Потім голосно крикнув: «Агов!» — і, охоплений безтямним жахом, немов то був не мій голос, поквапно, наче мене от-от мав схопити дракон, гнаний луною, чіпляючись за колючі кущі, видерся нагору, на світло, й почав сміятися з самого себе. Принаймні пробував сміятися. Бо там, серед ясного дня, знову було тільки чути знайоме дзижчання комах, шепіт високої трави на вітрі й видно Техаську рівнину, океан суходолу, який я тоді бачив щодня. А все ж мені було трохи моторошно, ніби я й досі чув, як котиться вниз камінь.

Коли я добувся до нашого ранчо, була вже ніч. Я щось зухвало збрехав на своє виправдання, але про печеру не сказав жадного слова, навіть Джімові, своєму найкращому товаришеві, що спав поряд зі мною. Він поторсав за мій гамак, хотів довідатись, де я справді був цілий день, і я не став розбивати його шляхетну заздрість, його віру, що мені пощастило десь на тій майже безлюдній рівнині (де протягом цілих місяців можна було здибати тільки чоловіків, коней і худобу) знайти дівчину, яка не мала хлопця. Джім стусонув мене під ребра — то був вияв щирої радості за мене і водночас щирих заздрощів. Але про свою печеру, як уже сказано, я промовчав.