Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Літо в Давосі, її життя на веранді в стилі початку двадцятого сторіччя, де за вікнами пахло сіном і стрибали вивірки, напевне було нелегке. Юліка там почувалася, видко, так, як і більшість новачків: після першого переляку, після двох чи трьох ночей, коли вона покладала собі негайно втекти, і після страшного почуття, що тебе кожного разу готують до смерті, коли загортають у вовняні коди і вивозять щоразу на ту саму веранду, Юліка непомітно призвичаїлась до санаторійних буднів, навіть почала втішатися, що не має тепер ніяких обов’язків, аніякісіньких. Від неї вимагали єдиного — спокою. Давно вже Юліка не втішалася так самим своїм існуванням на світі. Давос виявився зовсім не такий страшний. То була собі долина як долина, зелена, тиха, може, трохи нуднувата долина, із стрімкими узбіччями, зарослими лісом, і рівними полонинами, подекуди з кам’янистими ущелинами — гарний краєвид, і більше нічого. Смерть ходила тут не кістлявим косарем з косою — ні, косили тільки траву, всюди пахло сіном, живицею з поближнього лісу, десь неподалік розкидали гній, а в модринах перед верандою вистрибувала грайлива вивірка. Цілими днями жилося, як на вакаціях. Життя її, здається, набагато полегшував один сусід, що кожного дня на чверть години сідав у ногах на її ліжко; врятований від смерті, він міг уже гуляти й приносив їй лугові квітки, власне, досить іще молодий, молодший за Юліку, однак у санаторії ветеран, що дуже Гарно опікувався новачками. Це він їй приносив книжки, не такі, як колись Штіллер, цілий новий світ. І ще який світ! Юліка читала «Сократову смерть» Платона — читати її було нелегко, проте молодий санаторний ветеран допомагав їй, навіть гадки не маючи повчати, а між іншим, весело, як завше ті люди, що самі сприймають усе надзвичайно легко й ніколи не припускають, що хтось своїм розумом не може чогось осягти. Він був чарівний — вузеньке, завше трохи лукаве обличчя, великі очі. З усім тим вони нітрохи не були Закохані одне в одне. Юліка, мабуть, оповідала про балет, а молодий санаторійний ветеран, що носив одіж померлих,— про всіх тих людей, що їхній кашель Юліка чула від часу до часу, не бачивши їх самих в обличчя. Не історію їхнього життя, а лиш плітки, що не мали в собі нічого непристойного. Юліку вони розважали. Спершу вона була неприємно вражена його «фривольним» тоном, та скоро задоволено помітила, що гострий дотеп не вилучає внутрішньої глибини, він тільки надає їй іншої форми, може, не такої липкої, чистішої. Одне слово, Юліка раділа з тих п’ятнадцяти хвилин, і як молодий санаторійний ветеран раз не з’явився, їй аж прикро зробилося. Що сталось? Нічого — приїжджали родичі, та й годі. Другого дня він прийшов і заходився пояснювати Юліці якийсь рентгенівський знімок. Його власний? Він промовчав натомість показав, що називають «затемненням», і поступово домігся, що Юліці кістяк почав навіть видаватися чимось гарним, цікавим, наче графічний малюнок. Її захоплювало серце, таке прозоре, що аж не виходило на знімку, зачаровували таємничі хмаринки між ребрами й хребтом, а добре приглянувшись, вона помітила безліч форм, що губилися в таємничому мороці. Коли ж бешкетник сказав нарешті, що то була вона власною особою, пані Юліка Штіллер-Чуді, просвічена рентгеном, вона вже зовсім не злякалася. Де він його взяв? Украв учора, як чекав у лікаря. Він вважав, що тут навіть треба встругнути часом якусь штуку, бо люди поводяться надто поважно, особливо в санаторії, а може, й узагалі. Юліка, певне, згадала про Штіллера. Звісно, та гостина в ногах на її ліжку дужче її цікавила, ніж Штіллерові регулярні, з обов’язку писані листи, бо Юліка дуже добре відчувала, що вони нічого не висвітлювали, навпаки. То була радше балакуча мовчанка. Що ж Юліка могла на них відповісти! Єдине, що лікар і сестра заспокоювались, побачивши ті листи, бо вони, делікатно кажучи, дивувалися, дуже дивувалися, що пан Штіллер ніколи не відвідував своєї дружини. Юліці доводилось боронити його. «Мій чоловік напевне приїде!» — часто казала вона. «Час би вже! — відповідав лікар.— А то пошлю вашому чоловікові залізничний розклад, може, він не знає, коли йде потяг!..» Усі дуже любили пані Юліку, і вдень, особливо як була гарна година, час збігав приємно. Молодого санаторійного ветерана, студента католицької семінарії, справді наче сам бог послав. Такий освічений і водночас хлопчак хлопчаком — Юліка навіть не уявляла собі, що таке може бути. Їй ще ніколи не доводилося розмовляти з такою вченою людиною, і часто вона здавалася собі невігласкою, але, з іншого боку, і зрілою жінкою, бо він, як уже сказано, був хлопчисько. В кожному разі, Юліка дуже втішалася його розмовою, його знанням, його хлоп’ячістю, коли він сидів тих п’ятнадцять хвилин у ногах на її ліжку. Їй подобалося знаходити якесь питання, що на нього він не знав відповіді, то було все одно, що кинути Фокслі кудись камінь або шишку; через кілька днів він приходив і вже знав, де й що можна на ту тему прочитати. Він дав Юліці перше уявлення про сучасну фізику, і то справді цікаво, по-науковому докладно,— Штіллер ніколи так не вмів, навіть як повертався просто з якоїсь лекції, страшенно захоплений, але не здатний пояснити Юліці хоча б будову атома. Тут уперше вона розуміла все, майже все. Або читав їй цілу лекцію про матір божу, про освячення жіночості, про що вона, як протестантка, не мала аніякісінького уявлення, і то з таким глибоким знанням, так широко, що навіть Юліка, неосвічена, могла слідкувати за його думкою і розуміти її принаймні в загальних рисах. Уперше також, хоч її шановний Штіллер свого часу воював у Іспанії на боці комуністів, Юліці по-діловому безсторонньо пояснено, що, власне, означає ідея комунізму, що в ній походить від Гегеля, а що від нерозуміння Гегеля, що таке діалектика, що в комунізмі є елементом християнським, а що антихристиянським, що таке секуляризація й трансцендентальність. Здавалося, просто немає такої речі, що її б молодий єзуїт з вузеньким обличчям і з глибокими западинами очей, ніби в черепа, не спромігся легко зрозуміти сам і стисло, небагатослівно, спокійно переказати комусь іншому. І переказував так дотепно, що Юліка часто не могла втриматись від сміху, байдуже, чи йшлося пре? матір божу, чи про абсолютну швидкість світла. Через його спокійну манеру говорити здавалося, що він ніколи не накидав своєї думки; Юліка й тут тішилася, що вона ні до чого не зобов’язана. Штіллер завше накидав свої погляди, від яких потім сам відмовлявся, але тоді, як вони його захоплювали, він їх так виголошував, що Юліка не зважувалась заперечувати. Не те, що її молодий католик! його мова не викликала в Юліки бажання заперечувати. Вона лежала на веранді і вбирала в себе його слова, як повітря з поближнього лісу. Від того щоденного гостя Юліка, здається, почула, між іншим, також не нову для неї думку: мовляв, робити із свого ближнього чи взагалі з якоїсь людини готовий образ, казати: «Ти такий, а не інакший, і годі!» — ознака нелюбові, а отже, й гріха. Та думка, мабуть, промовляла до самого серця прекрасній Юліці. Бо ж хіба Штіллер, Юлічин чоловік, не робив собі її образу? Одне слово, Юліка не нудилась, і поки тривав день — байдуже, чи світило сонце, чи йшов дощ,— вона зносила свою хворобу майже безболісно.

Гірше було вночі.

Юліка про це майже не говорить, а все ж видно, що часом, як сестра вранці заходила до палати, там ще горіло світло і Юліка, вкрай виснажена, зрошена холодним потом, лиш починала дрімати на розкиданій постелі. Крива її температури виразно свідчила, що бідолашна Юліка не дуже зважала на спасенну пересторогу нізащо не хвилюватися. Перед сестрою, що мила її, міняла постіль і приносила грільню та чай перед сніданком, Юліка все заперечувала, аби тільки не переносили все далі й далі вже кілька тижнів тому обіцяної прогулянки. Тими страшними ночами Юліці, певне, ввижався її Штіллер, такий, як він був у ту незабутню хвилину, коли витирав чарки після вчорашньої гостини й ховав у кишеню шпильку вчорашньої відвідувачки, аби вона не дратувала Юліки, і коли, почувши, що Юліка смертельно хвора, тільки шпурнув чаркою об стіну, й більше нічого...

Тепер Штіллер навіть покинув уже й писати.

Постає питання: невже ніхто ві-на-віч не розповів Штіллерові (скоро бідолашна Юліка сама цього не могла написати), що переживає в Давосі його дружина — все ж таки дружина, яку він, хоч і мав уже другу, кохав принаймні настільки, що хотів, аби вона тужила за ним. В тім-то й річ, що вже не було кому розповісти про це Штіллерові віч-на-віч: кілька давніх знайомих, що колись на таке зважувались, більше, звісно, не пробували підступитися до нього, а нові, що їх він, либонь, мав тепер, не більше за нього знали про Юлічині жахливі ночі... Хто про них взагалі знав? Бідолашна Юліка нікому не звірялася. Здається, тільки одна людина здогадувалася про все: молодий санаторійний ветеран. І про це він теж говорив так само весело й легко, як про отців церкви, як про абсолютну швидкість світла (що не може змінитися, коли два світляні промені летять один одному назустріч), про класичний закон додавання й віднімання швидкостей, якого саме до світла не можна застосувати, і про буддизм. Він знову сидів у неї в ногах, сповнений знань, а стомлена Юліка намагалася слухати його. Він саме вичитав у якомусь часописі речення цюріхського професора Шерера, що захопило його: «Маса — це енергія на банковому рахунку, на який накладено заборону». «Ну хіба ж не дотепно?» — спитав він. «Дотепно»,— відповіла Юліка. «Отож-бо! — повів він далі тим самим тоном, гортаючи часопис.— Удень ми граємо в шахи й читаємо, а вночі плачемо. Ви не єдині в цьому будинку мучитесь, Юліко, повірте мені. Тут усім так. Спочатку, перші тижні чи місяці, людина розгублюється з несподіванки — тут так гарно, сіно, живиця, вивірки тощо. А потім приходить жах. Людина виє в подушку й сама добре не знає чому, тільки шкодить собі, знає лишень, що її охоплене гарячкою тіло розпадається, як жужелиця. А потім, раніше чи пізніше, всі тут думають про втечу. Насамперед уночі, як лишаються на самоті з собою. Тоді народжуються найшаленіші плани, кожен стає своїм власним Наполеоном, своїм власним Гітлером, жаден з них не добувся до Росії, а наші пацієнти не дістаються навіть униз — чотири години їзди вузькоколійкою, пересадка в Ландкварті, дрібничка. Дехто щороку пробує, тихенько пакує свою щіточку до зубів, каже сестрі, що йде до туалету, і гайда вузькоколійкою вниз, доїжджає далі чи ближче, як кому пощастить, залежно від погоди, потім настає злам, людина душиться й мовчки повертається в лікарняній машині назад. So what?[3] — усміхнувся він.— Ми навіть не співчуваєм йому, щоб ви знали. Надто дурний захід, стільки разів випробуваний. Наші товариські почуття обмежуються тим, що ми вдаємо, немов нічого не чули. Заприсягніться мені, Юліко, що ви ніколи не зробите такої дурниці! — Юліка заприсяглася.— Ні! — усміхнувся молодий санаторійний ветеран.— Не під кодом з верблюжої вовни, люба моя. Господь бог теж хоче щось побачити.— Юліка заприсяглася, витягти руку з-під кода.— Ессо! [4] — сказав він і додав, знову схилившись над своїм часописом: — І взагалі, Юліко, ви ще побачите, що навіть як тут хтось помирає, то не робить великого враження. А хто сподівається, що зробить своєю смертю велике враження, то помирає цілком даремно. Тут імпонує тільки життя! До речі, я помітив, що здебільшого тут помирають на різдвяні свята — просто із зворушення».

(Він сам помер наприкінці вересня).

У серпні все ж таки з’явився Штіллер, не попередивши про свій приїзд і взагалі, як твердить Юліка, в такий спосіб, що своєю появою, мабуть, ще більше здивував головного лікаря, ніж тим, що довго не приїздив. Штіллер повівся так, наче його Юліку пусто-дурно тримають на веранді з зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, й негайно зажадав від сестри, щоб вона пустила його дружину на прогулянку, щонайменше на годину. Підстава: Штіллерові треба поговорити з Юлікою. Що сталося? Йому здавалось, що на веранді, де, мовляв, з кожного боку їх могли підслухати, не варто навіть починати розмови. Він скинув тільки берета, проте лишився в непромокальному плащі, що його носив і влітку й узимку, бо не мав іншого. Юліка спитала: «То як тобі живеться?» Штіллер був якийсь скутий, м’яв у руках берета й дуже хвилювався, наче в цілому санаторії всі мали зважати тільки на нього, бо він хотів поговорити з своєю Юлікою на самоті. Її ласкавого запитання він ніби не дочув. І як невдовзі з’явився головний лікар на щоденний огляд, Штіллер поспішився і йому сказати, що хоче піти на прогулянку з Юлікою. Лікар був трохи спантеличений. Невже він мав перед хворою заявити навпростець, що в її стані про таке годі й думати? Адже Юліка вже тижнями чекала на той дозвіл. Сказати коротко і ясно: «Ні», як Штіллер того заслуговував, він, мабуть, теж не міг, бо Юліка й так уже занепала духом. Справді, що ж лікар мав робити? Стиха, відвернувшись, наче волів, аби його взагалі не чули, він погодився на півгодини, хай навіть на три чверті, але попросив, щоб Штіллер зачекав його в коридорі, бо хотів би поговорити з ним.

Уперше за багато місяців Юліка вийшла з санаторію, що став уже для неї мов черепашка для слимака. Вона була дивно вражена, опинившись раптом поза своєю верандою, і почувала себе кволішою, аніж сподівалася. Вони поволі йшли під руку — Штіллер легенько підтримував її, однак не мав наміру трактувати як каліку,— тією стежкою, що її так часто бачила Юліка з веранди (коли навмисне задля цього підводилася на ліжку). Ох, то була така несподіванка для бідолашної Юліки, що в неї аж сльози набігали, сльози радості. Ступати по землі, мати змогу підняти шишку, понюхати живицю на пальцях — то було для неї таке щастя, що Штіллер, мабуть, відчув його, принаймні не починав розмови. «Що тобі сказав наш головний лікар?» Штіллер не хотів відповідати. «Ну?» — наполягала вона. Штіллер, видко, був збентежений. «Що сказав? — озвався він нарешті.— Щоб я тебе нічим не хвилював. І більше нічого. Він був дуже лаконічний. Сказав, що тобі краще було б не виходити, бо стан твій набагато гірший, аніж я собі, либонь, уявляю».— «Он як»,— мовила вона. «Ага».— «А мені не кажуть нічого!» — «Атож,— додав Штіллер, щоб відвернути Юлічину увагу від медичних висновків, про які він, очевидно, не повинен був говорити з нею, і всміхнувся: не сердито, лиш якось дивно, ніби сумно.— А тоді, звісно, сказав, що ти гарна, просто чудесна людина, вартна, дуже тендітна, що тебе треба берегти. Всі відчувають потребу повчати мене. Мабуть, я таки ідіот!» — «Ну що ти, Штіллере!» — засміялася вона. «Ні, я таки справді ідіот. Я радий, що бачу тебе. Коли люди довго не бачаться, то на думку спадають всілякі страхи. В кожному разі, мені». Юліка знову запитала: «То як ти там поживаєш?» — «Та так собі»,— буркнув він. «Ти коли-небудь бачив Фокслі?» — «Ні.» — «Все працюєш?» Штіллер був не вельми балакучий. «Атож,— вернувся він до свого.— Оце, власне, й усе, що він мені хотів сказати. Що ти шляхетна натура і що чоловікові тебе треба було б на руках носити. Принаймні мусимо пильнувати, щоб ти нічим не хвилювалася. Хвилювання тобі тільки шкодить, а здоров’я твоє не в дуже доброму стані. Здається, аж тричі повторив це». Так, рука в руку, як вони, власне, рідко ходили, мовчки, наче все важливе було вже сказане й лишилося тільки захоплюватись ясним серпневим днем і знаменитим давоським повітрям, Юліка з Штіллером робили той класичний променад із ялиновими шишками і майже нахабними вивірками, що його недавно показували мені мій оборенець і Юліка, справді дуже гарний променад — то лісом, то лукою. Внизу, в місті, завше було страшенно жарко, Наче перед бурею, але буря ніколи не надходила, а пекло так, що всі були залляті потом. А тут, нагорі, ніхто не пітнів. І Штіллер втішався прогулянкою. Пахли луки. Та оскільки бідолашна Юліка була квола, вони далеко не зайшли. Штіллер скинув свого брунатного плаща, справді дуже практичного, і вони сіли на суху, нагріту сонцем землю, вкриту м’яким чатинням. Було просто чудово. Навіщо говорити, думала Юліка. І вони майже не говорили. Виявилося, що балакати будь-що, перш ніж сказати головне, неможливо. Нарешті Юліка спитала: «Ну то що? Ти хотів поговорити зі мною...» Десь серед полудневої блакиті загуркотів невидимий камінь. Бриніли комахи. Сріблясто-сірі гори мовчали. Юліка все очікувала, що він щось скаже. Штіллер розтирав грудочку глини між пальцями, аж поки Юліка, їй-богу, не з дріб’язковості, а тільки щоб не мовчати, зауважила щось про його незрізані, забруднені тією глиною кігті, зауважила цілком невинно, але шановний Штіллер, мімоза, а не чоловік, витлумачив її слова собі на зле, хоч і нічого не сказав (це виявилося тільки згодом у листі). Тепер він лиш викинув глину мовчки обтрусив руки і, взявши з землі тоненьку гілочку, став чистити нігті, чого вже Юліка від нього не вимагала. І раптом спитав з доброго дива: «Чи ти мене кохала коли-небудь?» Що Юліка знову мала йому відповідати? Прото Штіллер старанно чистив нігті й уперто домагався відповіді на своє смішне, як Юліка вважала, чисто з пальця висмоктане питання. «Що це має спільного з твоїми брудними нігтями? — мовила вона трохи жартівливо й звела на нього очі. Губи йому тремтіли з хвилювання.— Ти приїхав сюди, щоб спитати про це?» Обоє бачили, що тон був невдатний, не обіцяв нічого доброго, не пасував до чарівного тихого лісу. Штіллер, здавалося, не міг до кінця збагнути, що для бідолашної Юліки означало побачити той ліс не з веранди і взагалі вийти на світ божий з своєї веранди, самій рвати квіти на луці, а не брати їх з рук молодого єзуїта, знову одягти свою майже забуту одіж, а не сидіти загорненій у коц із верблюжої вовни. Півгодини вже минуло. Штіллер закурив, не спитавши дозволу. Юліка кусала травинку. «Як там мається твоїй... приятельці?» — спитала вона. «Якій приятельці?» — «Ти й досі закоханий у неї?» Юліка справді полегшувала йому ситуацію, однак Штіллер був боягуз боягузом: не признався, що він майже щодня (як потім виявилось) зустрічався з коханкою. Він тільки зиркнув на Юліку й промовчав. Чого ж він від неї сподівався? Юліка лежала на теплій траві, стомлена коротенькою прогулянкою, певне, що стомлена, а проте спершись на правий лікоть, щоб більше бачити навколо, і тримала в роті довгу гнучку стеблину. Вона відчувала, що Штіллер роздивляється на неї, на її руді коси, тендітний ніс, засмаглу шкіру (Юлічина алебастрова блідість, мабуть, дужче пасувала їй), на її ненафарбовані губи, на груди, взагалі на все її тіло — зрештою то було тіло балерини. Він так на неї дивився, наче ніколи ще не бачив жінки. Може, порівнював її з тією другою? Штіллер здався їй дуже закоханим, закоханим у неї, а водночас охопленим розпукою. Чому б то? Юліка спитала: «Що сталося?» Зненацька (Юліка ще й нині, згадуючи про це, не може стримати усмішки) Штіллер схопив її, мов Тарзан, хоч далебі Тарзаном не був, стиснув вузеньке личко твердими руками скульптора й став палко цілувати — та палкість була така незрозуміла й гвалтована,, що на неї важко було якось відповісти. Тоді пригорнув до себе її ослабле в санаторії тіло так міцно, наче хотів розчавити. Справді Юліці було дуже боляче, але вона не зразу сказала йому це. Чого він так у неї вдивлявся? Якусь хвилину вона не опиралася. Але що його поведінка мала означати? Штіллер помітив, що Юліка силкується стримати усмішку. «Ох ти ж...— крикнув він,— ти!» Справді крикнув, наче Юліка лежала по той бік долини. Він вирвав у неї з зубів стеблину, якою вона тільки хотіла приховати своє цілком природне збентеження. Юліка вже й забула, що й досі тримала її в зубах. Чого та невинна стеблина так його обурила? Очі йому стали блискучі, зайшли вологою, і, відчуваючи, що заплаче, він уткнувся головою їй у коліна, вчепився за неї обома руками й раптом відслонив собою широкий краєвид: санаторій віддалік, знайому церковцю в Давосі, червону вузькоколійку, що саме виїжджала з лісу й свистіла. Хіба Юліка винна була, що якраз тоді все те побачила? Штіллер хлипав у неї на колінах, як, може, хлипає солдат на вокзалі, що повертається з полону додому, аж вона відчувала його розпашіле обличчя. Юліка питала сама себе, чи їх видно з санаторію. Пальці в Штіллера були як пазури, і, звісно, Юліці було смішно, навіть ніяково, що він учепився ними їй за спідницю. Він усе хлипав, і Юліка врешті поклала руку йому на пітну шию, тоді пересунула її трохи вище, на сухий чуб, чекаючи, поки Штіллер заспокоїться. Та він не заспокоювався. Не хотів. Спробував навіть (смішно сказати) вкусити її за стегно, вкусити, як собака, та нічого не вийшло, бо вона була в грубій вельветовій спідниці. «Ходімо вже! — сказала Юліка.— Годі тобі». Вона й нині ще не знає, як їй слід було повестися під час тієї прогулянки в Давосі. Вже хвилин зо дві, як вона помітила, що стежкою йшло якихось двоє людей, хоч і не швидко, але в їхньому напрямку, і було просто незручно, не кажучи вже про те, що Штіллер поводився, немов на кону: нагадував їй Мортімера, чи Клавіго, чи кого там іще — їй саме не спадало на думку; в кожному разі, було справді незручно, бо Штіллер лежав тепер у неї на колінах, наче мертвий, не плачучи вже, відкинувши руки, обважнілий і непорушний, ніби вдоволений чоловік. «Слухай! — сказала Юліка дуже лагідно.— Люди йдуть!» Люди наблизились уже майже на сто метрів, Штіллер і сам міг побачити їх. Він підвівся, трохи очманілий, наче водолаз, що випірнув на поверхню, і навіть не озирнувся, аби переконатися, що люди справді вже близько. Він затулив долонями обличчя, аж поки вони — то були дві літні жінки — поминули їх, тоді опустив руки на коліна і втупив очі в долину. Певно, він собі здавався дуже трагічним. У кожному разі, Юліка, дивлячись на нього, не придумала нічого кращого, як відгорнути йому з чола трохи розпатланого чуба й сказати, всміхаючись: «Аякже, ти такий нещасний!..».

Штіллер не здобувся на відповідь, тільки встав, підсмикнув не зовсім охайні штани, і коли Юліка теж підвелася — сама, бо він не подав руки,— узяв пом’ятого плаща, підставив Юліці ліктя, відвів її назад до санаторію, пообіцявши чекати в коридорі, поки її знову загорнуть у коц і вивезуть на веранду. На це пішло хвилин двадцять. Та як сестра виглянула в коридор, Штіллера там уже не було. Так і поїхав, не попрощавшись...

То була їхня передостання зустріч.

Мій наглядач Кнобель починає вже мені набридати. Він, як газети, чекає щоденного продовження історії мого життя та ще й завдає мені клопоту своєю пам’яттю.

— Пробачте, містере Байте, тут щось не так. Ви ж найперше вбили свою дружину...

— Ага.

— Тоді директора Шміца...

— Ага.

— Це було в джунглях, казали ви, на Ямайці. А потім з’явився, чоловік гарненької мулатки, що від нього ви втекли до Мексіки, а далі? — питає він, тримаючи відро з юшкою в руках.— Ви приїхали сюди з Мексіки?

— Так.

— А як же ще з двома вбивствами? Ви ж казали, що їх було п’ять.

Я, відповідаючи, сьорбаю юшку:

— Може, їх було тільки три.