Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Дуже дивно: пані Юліка Штіллер-Чуді чомусь не хоче, щоб я мав її за здорову й щасливу, відразу ж повертається до Давоса, до тих безсумнівно тяжких днів і ночей на самотній веранді, заскленій оливково-зеленими шибками в стилі початку двадцятого сторіччя, де Штіллер, Юлічин зниклий чоловік, кинув її напризволяще. Я вислухую все те ще раз. Не сумніваючись, що минуле її страшне, бачу квітуче теперішнє: незвичайне обличчя, освітлене знизу, відблиском від скатертини, наче світлом рампи на сцені. Я жадаю її. Чекаю, поки вона від минулого, яке хоче пробачити, а через те докладно змалювати, перейде нарешті до теперішнього — нашої і так обмеженої в часі прогулянки.

— Люба Юліко,— озиваюся я,— ти весь час оповідаєш мені, як препогано повівся твій Штіллер. Хто ж тобі заперечує? Ти твердиш, що він тебе довів до хвороби, до смертельної хвороби, тоді кинув, і ти могла померти, а все ж, бачу, ти шукаєш тільки його. Чи ти просто це можеш йому подарувати, що не померла насправді, а сидиш тут, гарна, мов квітка?

То був не жарт, я сам помітив, що ні. Не дивлячись на мене, Юліка дістала щось із своєї білої паризької торбинки. Напевне, щоб заперечити мої слова! Виявилось, що то лист, якого негідник Штіллер прислав їй свого часу в Давос, у санаторій. Вона хотіла, щоб я прочитав його. Властиво, то була тільки записка, зім’ятий, розграфлений у клітинку аркушик із нотатника, хапливо списаний олівцем,— мене більше вразило саме письмо, дивне, навіть неприємне.

— Ну? — спитав я трохи збентежено.

Юліка почала квапливо запалювати сірника, так квапливо, що не одного зламала, поки запалила нарешті. Коментарі до цього коротенького листа, останнього, що його вона отримала від зниклого Штіллера, видавалися їй зайвими. Вона затягнулась цигаркою — Юліко,— мовив я і повернув їй записку,— я кохаю тебе...

Вона засміялася — тихо, втомлено, недовірливо.

— Я кохаю тебе...— знову сказав я і хотів ще щось додати, не про її чи моє минуле, а про нашу зустріч, про свої почування в ту годину про надії поза тією годиною, однак вона не слухала мене. Хоч і мовчала, а не слухала, тільки сиділа в такій позі, наче уважно слухала. Її думки були в Давосі, і, поки я говорив, вона почала навіть плакати. Мені теж було сумно, що двоє людей, хоч сидять одне навпроти одного лице в лице, не можуть порозумітися.— Юліко!— вихопилося в мене, і вона врешті повернула до мене своє гарне личко. Але бачила не мене, а Штіллера! Я схопив її вузеньку долоню, щоб вона прокинулась. Вона силкувалася слухати,, що я кажу, всміхалася, коли я запевняв, що кохаю її, може, навіть слухала, проте не чула, що я хочу сказати. Чула, що, мабуть, сказав би Штіллер, якби сидів на моєму місці. Я розумів це, і мені було боляче. Власне, мені лишилося тільки замовкнути. Я глянув на її долоню, яку мимоволі випустив, і згадав страшний сон про шрами на руках. Юліка просила, щоб я говорив далі. Навіщо? Мене теж раптом огорнула безнадія. Кожна наша розмова з цією жінкою кінчалася, ще не почавшись, і кожний вчинок, який мені може спасти на думку, вже наперед буде витлумачений, відчужений від теперішнього мене, бо щоразу він здаватиметься їй тільки доречним чи недоречним, сподіваним чи несподіваним учинком зниклого Штіллера, а не моїм. Ніколи він не буде моїм!.. Я махнув рукою кельнерові, і вона зразу ж сказала лагідно й заклопотано:

— Тобі не можна стільки пити!..

Від тих слів, щиро казати, я здригнувся й насилу опанував себе. Що собі думає ця дама? По-перше, я зовсім не хотів більше пити. А хоч би й хотів! Вона, мабуть, уявляє собі, що може трактувати мене як свого Штіллера. Якусь мить мені хотілося просто з упертості випити Ще віскі. Але я не випив. Бо впертість — протилежність правдивої незалежності. Я осміхнувся. Мені було шкода її. Я зрозумів: уся її поведінка стосувалася не мене, а якогось привида, і скоро вона взяла мене за того привида (бо, мабуть, чоловік, якого вона шукає, взагалі не існував!), я просто безборонний; вона не завважує мого існування. Шкода, подумав я.

— Не гнівайся,— знову сказала вона,— але тобі справді не можна стільки пити. Я тобі тільки добра хочу.

На жаль, кельнер не квапився.

— Я й не думав нічого замовляти,— трохи стомлено боронився я. Юліка осміхнулася, і я додав майже роздратовано: — Ти помиляєшся, серденько, я справді не думав більше нічого замовляти, хотів розрахуватися! На жаль, я не маю грошей...

Тим часом Юліка, наче й не сподівалася чогось іншого, вже підсунула мені під лікоть червоного сап’янового гаманця (певне, часто так робила, як бувала тут зі Штіллером), щоб я міг заплатити. Що я мав робити? Мусив платити. Тоді віддав їй гаманця, опанував себе й сказав:

— Ходімо!

Рівно о шостій я був у в’язниці.

P. S.

Ось воно: я не маю слів, щоб віддати дійсність. Лежу на ліжку, дзигарі вибивають годину за годиною, а я не можу заснути, пробую обміркувати, що мені робити. Здатися? За допомогою брехні здатися легко, одне-однісіньке слово, так зване визнання, і я «вільний», тобто, в моєму випадку,— приречений грати ролю, що не має до мене ніякого стосунку. З іншого боку, як можна довести, хто ти такий насправді? Я не можу. Хіба я знаю сам, хто я такий? Де страшний досвід, здобутий в ув’язненні: я не маю слів, щоб віддати свою дійсність!

Сьогодні під душем бракує мого єврея — того, що ми з ним миємо один одному спину. На моє зауваження, що він, певне, вийшов на волю, решта в’язнів тільки здивовано перезираються. То був розумний чоловік, і чутка, що він наклав на себе руки, дуже вражає мене. Нас, звісно, все одно десять чоловік, і якби ми не мили один одному спину, то я, мабуть, і не помітив би, що його немає. Власне, мені його навіть не бракує. (Та обопільна послуга завше була якась неприємна). Мене вражає думка, що завше саме розумні люди не можуть дочекатися смерті, і коли я згадаю його очі, не тільки розумні, а навіть прозірливі, то мені аж не віриться, щоб той чоловік не знав, що його чекало. Тепер мені навіть здається, що йому єдиному я міг би оповісти про одне переживання, про яке навряд чи взагалі можна оповісти,— зустріч із своїм янголом.

Знову відоме вже мені почуття: мушу летіти, стою на підвіконні (в охопленому пожежою будинку?) і знаю, що не врятуюся, якщо раптом не полечу. До того ж певність: кидатись додолу нема сенсу, самогубство — тільки ілюзія. Тобто треба летіти, вірячи, що саме порожнеча мене понесе, отже, стрибати без крил, просто стрибати в ніщо, в життя, якого я ніколи не прожив, у провину за те, що я змарнував свій час, у порожнечу, як у щось єдино правдиве, що належить мені, що може втримати мене...

Зошит другий