Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Ну? — спитав мій оборонець, коли я скінчив і закурив нарешті сигару.— Який вона, знову ж таки, має стосунок до нашої справи? В кінці вересня повинен відбутися процес, а ви мені оповідаєте казки. Казки! І я маю вас боронити ними?

— А чим же?

— Казки! — жаліється він.— Замість хоч єдиний раз розповісти мені щиру, ясну правду!

P. S.

Я попросив свого оборонця принести нового зошита, бо цей скоро допишу до кінця. Його тішить, що я такий старанний. Я ще не давав йому читати своїх нотаток, і мене починає турбувати його тверда надія, що разом із цим зошитом він, так би мовити, заховає до течки моє життя.

Цюріх міг би бути чарівним містечком. Він лежить коло прегарного озера, що його горбисті береги загиджені не фабриками, а віллами. А що вчора, під час нашої прогулянки, була дуже гарна погода, вереснева блакить із легенькою сріблястою млою, то я був справді захоплений, не тільки щоб зробити приємність пані Юліці, чий великодушний заклад уможливив нам такі виправи — звісно, з тією умовою, що я буду завше вчасно вертатися до в’язниці. Мені довелося дати присягу своєму оборонцеві, щоб уберегтися від його товариства, але, щиро казати, вона мене менше стримує, як думка про Юліку: коли я втечу, вона втратить суму, що її я ніколи не годен буду віддати. Між іншим, мені дозволено випивати одну або дві чарки віскі! Ця жінка виглядає просто чудово. Весь час мені не сходить це з думки: коси, що наче горять на сонці ясним полум’ям, білий паризький капелюшок, струнка постать, Я просто зачарований нею.

Якось, побачивши її віддзеркалення у вітрині, я не витримую: обертаюся, беру її за щоки і цілую.

— Слухай,— каже вона,— ми ж у Цюріху!

Насамперед чарує мене положення її містечка: з обох боків його оточує невисоке узгір’я, ліси, що ваблять до мандрів, а посередині виблискує зелена річечка, що зраджує потяг до великих океанів (як, зрештою, кожна текуча вода) і через те завше будить щось живе, тугу за світами, за узбережжями. Пробути три тижні в Цюріху,, коли ти не ув’язнений, мабуть, дуже приємно, особливо о цій порі. З розмови на вулицях чути, що тут є таки багато іноземців. Герб Цюріха недарма блакитно-білий. Весь у сліпучому сяйві своєї блакиті, овіяної теплими вітрами, оздобленої білістю мев, що від неї, здається, навіть тутешнім мешканцям паморочиться в голові, цей Цюріх справді має свій чар, cachet, що його радше треба шукати в повітрі, аніж деінде, якийсь бляск в атмосфері, що дивно суперечить понурим фізіономіям — принаймні фізіономіям тутешніх мешканців,— щось просто врочисте, дзвінке, щось гарне й приємне, як і його герб, щось блакитно-біле, без якихось особливих ознак. Може, навіть принадність цього міста насамперед полягає в ландшафті. В кожному разі, можна зрозуміти чужинців, що висідають на набережній і роблять знімки, перше ніж їхати далі, до Італії, і можна зрозуміти також тутешніх мешканців, що пишаються, коли чужинці роблять багато знімків. Їхнє вузеньке озеро, таке десь завширшки, як Міссісіпі, виблискує серед зеленої горбистої місцевості, мов кривий серп. Навіть у будень на ньому повно невеличких вітрильників. Хоч яке ділове це містечко, хоч у ньому зустрічається весь торговельний світ, а все ж воно чимось нагадує курорт. Альпи, на щастя, не так близько, як на листівках; вони увінчують хвилясте узгір’я на пристойній відстані, наче стіна з вічних снігів і блакитнявих хмар. Може, Юліка показала мені не ті квартали, але я згадую, що нам не трапився жаден жебрак, а також жаден каліка. Люди одягнені хоч і не елегантно, але добротно, жаліти нікого не доводиться, і вулиці чисті з ранку до вечора. Не надибуючи ні жебраків, як уже сказано, ні якихось особливих пам’ятників архітектури, що могли б нас відвернути від розмови, ми гуляли майже годину. Сучасний вуличний рух тут пробують регулювати в такий спосіб, що чужинець не зразу зрозуміє; поліцаї докладають неабияких зусиль, і то з дуже поважними мінами. Складається таке враження, що насамперед їм ідеться про справедливість, а вже потім про вуличний рух: на кожному перехресті людину, так би мовити, морально перевиховують. Що ближче підходиш до озера, де чужинці витворюють до певної міри свою власну атмосферу, що її потім вважають за атмосферу Цюріха, то менше впадає в око чиясь веселість чи вражає сміх на вулиці. Я помічаю, що Юліка теж тут стає вільніша; уявляю собі, яка вона в Парижі. Її мати була угорка, проте Цюріх — її рідне місто, і Юліка страшенно сердиться, коли цюріхська міська управа робить щось не так: наприклад, не влаштовує вечора на честь Чарлі Чапліна. Цілих п’ятнадцять хвилин вона говорить тільки про це. Гарне враження справляє індійська пара, певне, учасники якогось конгресу. Тут відбувається багато конгресів, взагалі панує міжнародний дух: повно великих закурених автобусів, усюди перед очима німецькі шкіряні штани, кожна кельнерка говорить по-англійському. Щось від усього світу в цьому містечку, котре, як уже сказано, справляє на чужинця дуже приємне враження: воно провінційне, однак не нудне. Провінція з концертами Фуртвенглера, з гастролями Жана-Луї Баро, з виставками від Рембранта до Пікассо, з театральним мистецтвом німецьких емігрантів, з Томасом Манном, що оселився тут, але також і з усілякими власними діячами, які щось там роблять у світі, аж поки їхня слава поволеньки починає лестити рідному краєві, що сам не годен нікому зробити слави, бо він — провінція, а отже, не має історії. Але що мені до того! Чужинцеві приємно потинятися по цьому містечку, а надто як він має гроші. І наша прогулянка, як я вже казав, була б просто чудова, якби Юліку знову не опосіла манія, буцімто я її зниклий чоловік.

Нараз вона зупиняється.

— Дивись! — і показує на бронзову фігуру, яка не стала ліпша через те, що її купили на громадські гроші: така собі скульптура, що про неї я, щиро казати, не міг би висловити ніякої думки. Та коли я рушаю далі, Юліка хапає мене за рукав і показує на цоколь, де чималими літерами вибито напис: А. Штіллер. (На щастя, я змовчав, бо тільки-но скажу щось про якусь роботу їхнього зниклого Штіллера, вони беруть мої слова за самокритику і за новий доказ, що я Штіллер...) Іншим разом, коли Юліка знову відчуває прикру потребу схопити мене за рукав, я, слава богу, бачу принаймні не скульптуру, а лебедів, цілу флотилію живих лебедів, що аж блищать на сонці; навколо них по зеленій воді плаває білий пух. А на задньому плані, коли стати так, як хоче Юліка, видно так званий великий собор. Розумію: достеменно, як в альбомі! Що вона цим хоче довести, не знаю. Нарешті я зупиняюся просто посеред вулиці (на переході). Дарма вона знову хапає за рукав у відчаї від мене, наче від упертого віслюка. Я питаю:

— Де тут є віскі?

— Тут не можна зупинятися.

Праворуч і ліворуч повз нас уже тріскотять моторолери, на мене сигналить якесь таксі, потім нас оглушує вантажна машина з причепом, і Юліка біліє, мов крейда, хоч перед нами знов спалахує зелене світло. Якийсь пішоходець, хоч я йому нічого не зробив, накидається на мене з цілою зливою повчань, неначе в країні, що день у день вихваляється своїми свободами, не дозволено ризикувати власним життям.

...Згодом, у літньому ресторані під строкатими парасолями, я питав Юліку:

— То як тобі живеться в Парижі?

Я теж кажу їй тепер «ти». Не через те, що вона заклала гроші за мене, їй-богу, ні, а з внутрішньої потреби, мимоволі. Цей трепет першого несміливого зближення завше чудовий, мов чарівна паличка над цілим світом, який раптом починає ніби ширяти в повітрі, щось тихе-тихісіньке, але таке, що заглушує все. Мимоволі кладу їй руку на плече — і враз мене приголомшує несподіване щастя, я майже нічого більше не усвідомлюю, крім цього легенького дотику. Якусь блаженну хвилину, поки нове «ти» не стає теж звичним і, так би мовити, безбарвним,, я почуваю себе так, наче всі люди мені брати, навіть кельнер, що приносить віскі, наче в цьому світі взагалі вже не треба прикидатися; почуваю тільки спокійне зухвальство, і більше нічого. Начхати мені на в’язницю! Коли ж нове «ти» стосується зрілої, проте енергійної жінки, мене, звісно, посідає природна, хоч при моєму зухвальстві й не надто поважна, не пекуча потреба, радше грайлива цікавість довідатись, хто ж іще з чоловіків ділить зі мною це «ти». У своїх розповідях про Париж, про балетну школу, що напевне ж не схожа на монастир, вона ніколи не згадує чоловіка — ніякого там Франсуа Анрі, П’єра чи Жака, нікого. Париж амазонок — що це має означати? Нарешті я питаю навпростець:

— Чи ти в Парижі дуже щаслива?

Маю ж право я так запитати.

— Щаслива? — каже вона.— Яка там щаслива...