Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Мій оборонець прочитав дотеперішні нотатки й навіть не розгнівався, тільки похитав головою. Сказав, що цим мене боронити не може, і навіть не поклав зошита до своєї течки.

А все ж я протоколюю далі.

(З його сигарою в зубах).

Стосунки між прекрасною Юлікою і зниклим Штіллером почалися від сюїти з «Лускунчика» Чайковського (на превеликий жаль молодої танцюристки, Штіллер, також іще молодий, запалений бажанням справити якесь враження на прекрасну Юліку, назвав ту музику видиманням мильних бульбашок, віртуозною імпотенцією, ілюмінованим лимонадом, несмаком для підстаркуватих тощо, і, як можна зрозуміти з останніх натяків Юліки, під знаком тієї сюїти з «Лускунчика» пройшло все їхнє подружнє життя): Юліка на той час танцювала в балеті. На одному давньому знімку, який я мимохідь бачив у неї позавчора, вона зображена пажем чи принцом, щаслива в своєму вбранні, що справді їй якнайкраще пасувало; не можна було намилуватися тодішньою її хлопчачою грацією. В її великих, надзвичайно гарних, очевидно, дуже щирих очах прозирала тоді якась дивна зляканість, що її тепер і знаку немає, якийсь легенький відблиск потаємного страху — чи то був страх за свою стать, від якого чудесне вбрання тільки на короткий час могло її звільнити, чи страх перед чоловіком, що, може, десь чекав за лаштунками, аби вона швидше скинула з себе ту сріблясту одіж. Юліці тоді було двадцять три роки. Кожен чоловік, що мав хоч якийсь досвід,— Штіллер, видко, не мав ніякого,— дуже легко впізнав би, що та чарівна особа холодна, принаймні з самого початку підозрівав би це, а отже, й знав би, на що йому можна сподіватися. В балеті Юліка тоді подавала великі надії. Скільки чоловіків у Цюріху, людей поважних, із доброю славою, негайно одружилися б з Юлікою, якби та дивна і через те така знадлива дівчина не ставила понад усе мистецтво (балет), вважаючи, що всі справи поза ним тільки заважатимуть їй. Танок був її життям! Своїм хихотінням, що багато кого дратувало чи принаймні заважало почати поважну розмову, вона тримала чоловіків на відстані, і чи вони вірили, чи ні, а Юліка жила тоді, як черниця, хоч ходили чутки, що вона справжній вампір. Але навіть на ті чутки Юліка тільки хихотіла. Чому вони її не залишать такою, як вона є? Юліка ніколи не виходила з театру без свіжих квітів, а також без тихого, щирого страху, що надворі чекає якийсь новий шанувальник, який подарував їй ті квіти,— може, студент або добродій із блискучою машиною. Вона боялась машин. На щастя, шанувальники здебільшого не впізнавали Юліки: вона пробігала повз них у школярській вовняній шапочці, що завше ховала її руді коси. Коли Юліки не осявали прожектори, вона була дуже непоказна з себе. Як морська тварина, що тільки під водою набуває чудових барв, Юліка була казково гарна тільки в танку, насамперед у танку; потім вона почувалася стомленою. Річ зрозуміла: танкові вона віддавала себе всю. Отже, вона почувалася стомленою, мала на те всі підстави і так і казала кожному шанувальникові під театром. Тільки Штіллер завше думав, що Юліка стомлена лише для нього. Що з того, що він часом майже силоміць вів її на чарку вина чи, радше, на філіжанку чаю, бо вина Юліка не пила? Штіллер тоді дуже багато говорив — мабуть, вважав, що мусить підтримувати розмову; Юліка була стомлена й мовчала. Штіллер часто оповідав про Іспанію, бо саме вернувся звідти: брав там участь у громадянській війні, і швейцарський військовий суд виніс йому вже вирок. Юліка співчувала Штіллерові не того, що він мав відбути кару у в’язниці, чим трохи аж забагато хвалився, а просто так, сама не знала чого. Досить було їй осміхнутись, як він лякався, що Юліка не бере його наповажне, і тер чоло або прикладав руку до вуст, а як вона, повертаючись із ним тих кількасот метрів додому, не дозволяла взяти себе під руку, він був спантеличений і довго ще вибачався в неї перед дверима за свою настирливість, яка йому самому видавалася відрізною. А тим часом він подобався Юліці як ніхто. Штіллер був також перший, у кожному разі, один із небагатьох, хто час від часу отримував від прекрасно! Юліки коротенькі листи, кілька рядків, у яких вона повідомляла, що була на жаль, стомлена, й натякала на можливість нової зустрічі. Вона знала, як той юнак жадає її, і водночас була певна, що він ніяким чином не буде її приневолювати; на таке йому чогось бракувало, і саме це в ньому найдужче подобалося. Подобалося також, що той юнак, який ще недавно воював у Іспанії, стрункий, а проте міцної будови, на цілу голову вищий за неї, навіть не чекав вибачення, коли через неї майже годину простоював під театром, навпаки, сам вибачався за свою настирливість і знову лякався, що вже набрид їй. Усе це, як уже сказано, дуже подобалося Юліці; в кожному разі,, вона підносить до неба свого зниклого Штіллера, коли згадує ті давні часи. Був березень, і вони вперше вибралися на прогулянку за місто. Для тендітної Каліки та прогулянка виявилася задовга й затяжка, до того ж було грязько, бо земля ще не висохла, хоч сонце добре пригрівало. Раз вона навіть загрузла лівим черевиком у болоті, коли Штіллер не втримався й таки повів її навпростець через поле. Штіллерові довелось обняти й потримати її, щоб вона не стала в самій панчосі в болото. Очевидно, тоді Штіллер вперше поцілував її. Юліка впевнена, що вона теж його тоді поцілувала. А втім, Штіллер швидко опанував себе, щоб не набриднути Юліці, проте до самого кінця прогулянки був дуже веселий, ламав, немов хлопчисько, вербові прутики і, йдучи, хльоскав себе ними по розстебнутому плащі. Юліці здавалося, що поряд із нею йде брат. І це також подобалося їй: Йому не заважало, що Юліка навіть на прогулянці говорила тільки про балет, тобто про людей, зв’язаних з балетом, про диригентів, декораторів, перукарів, балетмейстерів,— адже то був її світ. Інші шанувальники вже докоряли, що в неї в голові самі тільки плітки. А Штіллер — ні. Він намагався уважно її слухати, часом показував особливо гарний краєвид, але Юліку ніщо не могло відвернути від теми. Штіллер тоді соромився, що він так мало розуміється на балеті. В простому селянському заїзді,— Штіллер видко, дуже полюбляв такі заїзди,— вони попоїли хліба з салом, і Юліка тішилася, що, властиво, вперше в житті зустріла чоловіка, перед яким не відчувала ляку. Штіллер знов почав згадувати про іспанську війну. Бо за кілька днів по тій прогулянці мусив із швейцарським вовняним коцом під пахвою з’явитися кудись, щоб відсидіти своїх кілька місяців. Вони довго не бачилися. За той час Юліка написала чимало листів, хоч, бувши боязка з натури, не виповідала в них свого кохання, але такий вразливий, чоловік, як Штіллер, напевне мав завважити те, що боязка з натури Юліка, мабуть, почувала, не вміючи висловити. В кожному разі, пані Юліка Штіллер-Чуді ще й нині посилається на ті листи, як на безперечний доказ, що вона глибоко й віддано кохала зниклого Штіллера.

За рік вони побралися.

Як людина стороння, я маю таке враження, що тих двоє людей, Юліка і зниклий Штіллер, якимось фатальним чином пасували одне до одного. Вони потребували одне одного через свій страх. Слушно чи не слушно, а проте в глибині душі прекрасна Юліка боялася, що вона не жінка. І Штіллера також, здається, завше точив страх, що він чимось не вдовольняє її; просто вражає, як часто той чоловік вважав за потрібне вибачатися. Від чого той страх походив, Юліка не може сказати. Взагалі, оповідаючи про своє нещасливе подружжя зі зниклим Штіллером, Юліка ніколи ані словом не згадує про страх, але майже все, що вона оповідає, свідчить, що вона гадала, ніби зможе прив’язати до себе Штіллера тільки через його нечисте сумління, через його страх виявитися неспроможним. Вона, видко, не вірила, що зможе задовольнити справжнього й вільного чоловіка, аби він лишився з нею. Здається, що Штіллер теж чіплявся за її кволість. Інша жінка, здорова, вимагала б від нього сили або кинула б його. Юліка не могла його кинути: вона ж бо жила тим, що мала людину, якій весь час могла пробачати.

Але я намагатимусь у цих зошитах протоколювати лише те, що пані Юліка Штіллер-Чуді,— до якої я так прагну бути справедливим хоча б тому, щоб вона не вважала мене за свого чоловіка,— сама розповідала про своє подружжя мені або моєму оборонцеві.

Легенькі сухоти, справді легенькі, такі, що немає підстав тривожитись, визначив театральний лікар уже кілька років тому і відтоді весь час нагадував, що Юліці неодмінно треба прожити літо в горах. То була добра порада, однак вона вимагала грошей, а Штіллер, її чоловік, своїм мистецтвом тоді взагалі нічого не заробляв, майже нічого, в кожному разі, надто мало, аби міг витрачатися на свою бідолашну дружину. Юліка ніколи не докоряла йому, що він не заробляє, як директор. Юліка пустилась навіть на те, що приховала від Штіллера лікареву пораду, хотіла поберегти його, не дати йому відчути, що він надто мало заробляє. Натомість чекала тільки одного: що він теж трохи берегтиме її. Їхнє подружнє життя перші роки було, мабуть, дуже щасливе. Юліка заробляла в театрі шістсот двадцять франків щомісяця, а як Штіллерові щастило продати якусь скульптуру на оздоблення водограю в громадських місцях абощо, то їм велося цілком добре. Бо Юліці багато не треба було. Вона була надто артистка, щоб поважно вимагати від чоловіка, і то від коханого, аби він зраджував свій хист і більше дбав за дружину; а як часом і казала таке, то тільки жартома. Про хист її зниклого Штіллера думки начебто з самого початку розбігалися — дехто ніколи не вважав його за митця. Юліка, звісно, вірила в нього. В кожному разі, він працював наполегливо. Її успіхи в балеті, яким Штіллер не міг протиставити своїх власних, трохи завдавали йому клопоту; мабуть, через них він також став дещо відлюдкуватий; завше в товаристві все крутилося навколо Юліки, його приймали, як її чоловіка. З їхніми тодішніми заробітками про дітей не могло бути й мови: Юліці довелося б на рік кинути роботу. Не те, щоб Штіллер відчував нагальну потребу стати батьком, але його часом по-смішному мучило сумління, що Юліка певною мірою через нього мусить відмовитись від дітей. Він усе міркував, чи не стала б дитина саме для Юліки чимось дуже важливим. Чому саме для Юліки? Дитина, гадав Штіллер, могла б заповнити Юлічине життя так, як він сам його ніколи не міг заповнити. Думку про дитину ніщо не могло йому вибити з голови, він весь час повертався до неї. Що він, власне, хотів від Юліки? їй чомусь здавалося, що Штіллер не досить поважно трактує її мистецтво, може з несвідомих заздрощів до її успіху, в кожному разі, Юліку бентежило, що він без кінця повертався до думки про дитину. Невже ж її життя було не досить заповнене? І аж коли Юліка відверто сказала, що він її ображає як артистку, Штіллер замовк, а надто після її запитання: нащо має народжуватися дитина від матері-сухотниці? Відтоді про дитину вже не було мови, натомість він став докучати їй сухотами, нагадував до речі й не до речі, щоб вона ще раз пішла до лікаря. Бідолашна Юліка боялася вже кашлянути, так ті нагадування дратували її. Що він весь час хотів від неї? Штіллер був зворушливий, але схибнутий на думці, що Юліка не живе повним життям. Юліка, звісно, не могла йому товаришити в безконечних мандрівках чи в цілонічних пиятиках із його знайомими, вона мусила берегтися, це правда, однак своїм тодішнім життям була цілком задоволена. А чому Штіллер був не задоволений? Коли під час проби псувалася погода, Штіллер чекав біля службового виходу з теплішим пальтом, не забував також про парасольку й шаль,— він справді зворушливо оберігав її пошкоджене, на жаль, здоров’я, але дратував тим, що весь час допоминався, аби вона пішла до лікаря. Вона сприймала його наполегливість як приховану відмову бути до неї ніжним і чуйним, навіть як ознаку бездушності й ще дужче впиралася. Їй здалося, що Штіллер посилає, силоміць випихає її до лікаря, тільки щоб заспокоїти своє сумління, щоб його чоловічому егоїзмові більше ні на що не треба було зважати; вона обурювалась уже на саме питання, чи була в лікаря. Може,, її поведінка була й нерозважна, але зрозуміла: Юліка завше була вразлива. Отже, вона кілька років танцювала, наражаючись на небезпеку звалитися з ніг просто на кону. Всі захоплювалися нею за ту енергію — директор, ціла трупа, оркестр, тільки Штіллер ні. Казав, що то ідіотизм. Напевне, просто зі страху, що Юліка не бере його наповажне, він удавався до звичайної брутальності й утихомирювався аж тоді, як вона починала схлипувати. Все тепер йому в Юліці не подобалось, до всього він чіплявся. Коли вона йшла з їдальні до кухні, не прихопивши заразом чогось із посуду, він рішуче заявляв, що вона могла б жити на півсили, якби була хоч трохи розважніша, хоч трохи повчилася в нього, Штіллера. Що Юліка мала відповідати на таке? Його дріб’язковість тільки засмучувала її. Вважав себе за інтелігента, а міг цілу годину говорити про те, що Юліка, йдучи з їдальні до кухні, не взяла заразом трохи посуду! Юліка аж за голову хапалася. З такої дурниці виводив цілу теорію, тимчасом як вона після проб і хатньої роботи просто з ніг падала! По таких сценах він начебто знову бував чарівний. Проте роздратування, мабуть, наростало. Одного разу, як бідолашна Юліка, мавши велику гарячку, не захотіла відмовитись від свого вечірнього виступу, бо знала, як багато залежить від її участі у виставі, Штіллер відмовився за неї, достотно через її голову: зняв трубку з телефону в неї над ліжком і сказав, що його дружина, на жаль, не зможе виступити ввечері. То була сваволя, що її артистка не могла стерпіти. Що собі той Штіллер гадає! Вона відібрала в нього трубку, замовила таксі і все ж таки поїхала до театру. Дійшло до сварки, однієї з перших за їхнє подружжя, а невдовзі з’явилося й таксі. Штіллер ще й на сходах кричав: «Зажени себе в могилу, як хочеш, про мене, але це не моя вина...» В такі хвилини Штіллер її жахав: здавалось, він тоді забувався, з ким одружений. Щоправда, вона була не з багатої родини, але з культурної. Її мати, угорка, належала до найліпшого товариства, близького до аристократів, а небіжчик батько все ж таки був послом у Будапешті, тимчасом як Штіллер (що є, те є) походив із дрібного міщанського середовища, власне, з ніякого: він хіба що розповідав часом про свого вітчима, який доживав віку десь у притулку для старих, а про батька взагалі й словом не згадував, мати ж його була дочка залізничника. Смішно й страшно, що такі речі починають раптом відігравати якусь роль між двома людьми, які кохають одне одного, але так буває. Звісно, Юліка ніколи не заводила мови про це, майже ніколи. Тільки відчувала ту різницю, наприклад, як Штіллер кричав тоді на сходах. Мабуть, то були жахливі хвилини. Потім Штіллер завше жалкував, що був такий нестриманий, просив пробачення, знаходив дуже милі способи загладити свою провину: чи то улюбленою Юлічиною стравою, що її ніхто, крім нього, не вмів приготувати, чи шовковим шарфиком, бо вона свого недавно згубила, чи гілочкою бузку, яку йому пощастило вкрасти крізь паркан дорогою до театру, звідки він її забирав після вистави. Щоразу все кінчалося якнайліпше, і подружжя їхнє, здається, було навіть дуже щасливе — аж поки з’явилася та, інша.

Сталося це десь сім років тому.

Юліка ні про що не здогадувалась. Вона ніколи не думала, що таке може бути. Як молода жінка, що понад усе кохає свого чоловіка, вона не вважала його здатним на зраду; як уже сказано, вона просто не думала про таке. Бідолашна Юліка, цілком віддана своїй роботі й чоловікові, помітила це тільки з того, що Штіллер перестав трактувати поважно гарячку, яка не лишала її роками. Щоправда, він кожного вечора, як вона приходила з вистави, питався, скільки разів піднімалася завіса, але питався ледь глузливо. Таким самим тоном він міг запитати: «Як там із твоїми сухотами?» Або, коли Юліка розповідала про обурливе зухвальство якогось критика, що не згадав її прізвища, Штіллер, її чоловік, хизуючись своєю обридливою справедливістю, радив Юліці не брати того так близько до серця — мовляв, критик міг не згадати її просто з неуважності. Та найбільше дивувало Юліку, що тепер і він почав ставити своє мистецтво понад усе й через те вважав за нормальне по кілька днів не приходити додому з майстерні, раз навіть цілий тиждень, аж поки Юліка одного ранку пішла його перевідати. Він саме, насвистуючи, витирав чарки. Юліка відразу здогадалася, що вчора ввечері в нього була гостина, однак посоромилась розпитувати. Шпилька з кіс на підлозі, що її Юліка мовчки підняла й мовчки поклала на стіл дві порожні пляшки з-під шанете-дю-пап, отже, не найдешевшого вина,— ну що ж, Юліка не була дріб’язкова. Навіть чорна волосина на його ясних штанях нічого не доводила. Штіллер сміявся. Тим часом Юліка зовсім не через жінку, що приходила до нього вчора ввечері, була в такому відчаї. Його зверхньо-співчутлива усмішка, його просто садистська лагідність, що нею він вважав за потрібне загодити ревниву дружину, були недоречні, їй-богу, недоречні, так само і його брутальна заборона раз і назавжди влаштовувати істеричні сцени через якусь там шпильку, як він казав; усе те було дуже недоречне. Бідолашна Юліка за сльозами довго не могла й слова вимовити. «Юліко, що таке? — спитав він нарешті, відчувши, що плаче вона не через дурну шпильку.— Що сталося, га? Кажи ж бо!»

Юліка була в лікаря.

«Була? — запитав він. Вона пробувала опанувати себе.— Ну?» Штіллер сів на канапу коло неї, й далі тримаючи в руках чарку та рушника. Тим часом Юліка, охоплена відчаєм, вся здригаючися з плачу, вчепилася руками в подушечку, аж подерла її. Вона ще ніколи так не ридала. А Штіллер, здається, був цілком безпорадний. Він поклав рушника й погладив її по голові, немов тими пестощами міг порятувати її життя. Юлічин візит був начебто Штіллерові не до речі: заважав йому весело насвистувати. Юліка подерла подушечку, а він тільки спитав: «То що ж лікар сказав?..» Він виявляв своє співчуття (Юліка й досі вважає так) у жахливий спосіб: лагідна обережність, дружня турбота — і все те з чаркою в руках, що залишилась немита від учорашньої забави. Коли вона, затинаючись, давлячись сльозами, здригаючися з плачу, повідомила його нарешті, що мусить якомога швидше виїхати в Давос до санаторію, він спершу тільки спитав: «Коли ти довідалась про це?» — «Майже тиждень тому! — сказала вона, сподіваючись, що Штіллер зрозуміє, який то для неї був жахливий тиждень.— Тиждень тому!» Та натомість він сказав лише: «Чому ж ти досі мовчала?» Він поводився просто неможливо. Навіть перепитав: «Це правда? Кажи, правда?..» Спершу Юліка зареготала, тоді схопилася, глянула на нього й побачила, що в його очах світилося недовір’я: наче то були просто її хитрощі, дешеве перебільшення, аби зіпсувати йому приємну згадку про вчорашній вечір. Вона крикнула: «Іди! Іди з моїх очей!» Штіллер похитав головою. «Іди, прошу тебе! Іди звідси!» — «Юліко,— мовив він,— це моя майстерня». Його спокій був просто нелюдський, чистий глум, Юліка навіть не уявляла собі, що він може так повестися. Атож, Штіллер навіть усміхався, коли вона говорила, що може померти. Усміхався! Бідолашна Юліка, що вже майже тиждень сама несла тягар страшного лікарського присуду, не вірила своїм очам і вухам: Штіллер знову заходився витирати чарку від учорашніх гудів, наче та чарка була найделікатніша, найважливіша річ, наче, крім неї, він не мав про що клопотатися. Далі тим самим лагідним тоном попросив, аби Юліка розповіла йому не те, що їй малює перелякана уява, а що сказав лікар,— докладно, по-діловому, слово в слово. «Я ж тобі кажу! Порадив негайно їхати в Давос, до санаторію, а то буде пізно». Здається, минула добра хвилина, поки Штіллер зрозумів усю вагу тієї звістки. Він не показував, які думки йому зринали в голові, тільки закусив спідню губу й наче поменшав, як мішок, що його підтрусили. І раптом безпорадно, як дитина, глянув на Юліку. Хіба ж він не вимагав завше, щоб вона знову пішла на рентген? От вона й удовольнила його бажання. Чого ж він так дивиться на неї? Вражена ліва легеня. Лікар, здається, не вдавався в медичну термінологію, тільки потішав її чисто по-людському. Мовляв, він сам знає випадки, коли хворі цілком одужували. Взагалі він був чудова людина. Не те щоб давав їй порожні гарантії — надто він її поважав. А все ж, бачивши, в якому Юліка страшному відчаї, сказав, що, можливо, навіть дуже можливо, вона ще колись вернеться до балету. Але, звісно, не гарантував напевне. Єдине, що лікар, який відповідає за свої слова, міг гарантувати,— це близьку смерть, коли Юліка відразу не поїде до санаторію. Юліці було тоді двадцять сім чи двадцять вісім років. До речі, вона вже знала й назву санаторію, і що він розташований у гарному місці серед лісу, і приблизні кошти на лікування, більшу частину яких мала сплатити каса хворих. Якби Штіллер, її чоловік, був розпитався й сказав їй, що такі видатки сплачує каса хворих, Юліка давно б уже поїхала до санаторію і, може, досі вилікувалася б. Зрештою, Штіллер і не відпирався. Юліка здивовано помітила, що її невинне зауваження явно вразило й збентежило його: він, здавалось, мало не плакав. То вона ще мала потішати його? Вона обняла його рукою за плечі, що для такої несміливої жінки, як Юліка, вже багато важило, а ще й тепер, коли в Неї було стільки клопоту. Отже, останньою її прем’єрою мав бути вальс Равеля і «Трикутний капелюх» де Фальї, два прекрасні балети. А другого дня, в четвер якогось там числа, Штіллер мав відвезти її в Давос. Юліка показала йому свій календарик, де число те було вже відзначене хрестиком. Що йому не сподобалося? Штіллер підвівся з канапи, навіть не подивившись як слід у календарик, шпурнув витерту чарку до кухонної ніші так, що вона розлетілася вдрузки, втиснув цигарку між побілілі, зціплені губи і, заклавши руки в кишені, мовчки, мов статуя, став до неї спиною коло великого вікна, наче вона була винна, що мусила їхати в Давос. Навіть більше: наче своїм цілком зрозумілим розпачем поламала якісь його плани. «Чого ти мовчиш?» — запитала вона. «Пробач»,— сказав він, думаючи, що налякав її розбитою чаркою; а їй же йшлося зовсім про інше. «Про що ти весь час думаєш?» Штіллер підійшов до шаховки, дістав майже порожню пляшку ялівцівки, вилив усе, що там було, в дві чарки й подав одну Юліці — хотів її втішити. Вона ввічливо, але рішуче відмовилась. Тих його милих жестів — коли він хотів ялівцівкою чи краденим бузком залагодити якийсь свій вчинок — Юліка часом просто не годна була стерпіти, їй здавалося, що Штіллер милується собою, надто дешевою ціною хоче виставити себе ніжним чоловіком, дбайливим товаришем, надійним охоронцем, одне слово, якнайщирішою людиною, а от хоч один-однісінький раз піти й довідатись, чи каса хворих, якби до того дійшло, сплатила б кошти на санаторій, її прекрасному Штіллерові за всі ці роки ніколи не спало на думку. «Дякую,— сказала вона,— я не питиму».—«Чому?» — Горілка нічого не змінить». Штіллер вихилив свою чарку. «Атож,— сказав він нарешті, випивши одним духом і ту горілку, що налив для неї.— Не змінить. Звісно, ти не винна, Юліко, що мусиш тепер їхати до санаторію. Безперечно, це моя вина». — «Я такого ніколи не казала».— «Всюди моя вина,— вперто провадив він.— Не турбуйся, люба, їдь собі спокійно в Давос, бідолахо, а я лишуся тут, у місті, здоровий як дуб,— моє нечисте сумління буде тобі найліпшою подушкою». І криво посміхнувся. «Що це має означати? — спитала Юліка.— Ти вічно мене частуєш такими приповідками». Штіллер похитав головою, наче сам до себе, взяв, ніби цілком спокійно, порожню пляшку з-під ялівцівки й шпурнув її теж до кухонної ніші, тільки скло посипалось. Юліка донині не може забути тодішньої Штіллерової поведінки, що яскраво свідчила — я теж так вважаю — про його безмежний егоцентризм.

Одного разу, трохи напідпитку, зниклий Штіллер начебто сказав своїм друзям: «У мене чудова дружина, я завше тішусь, як вона приходить додому, і завше почуваю себе замащеним, спітнілим, смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою!» І то невдовзі по шлюбі... Складається таке враження, що зниклий Штіллер, хоч який він був захоплений Юлікою, чогось у її натурі просто не завважив, може, взагалі не пізнав її холодності. А що таке буває, і то не тільки як хворобливе явище, а навпаки, як природне, Юліка, здається, й сама не знала. Чи нині вона знає про це? Недавно я її трохи спантеличив, згадавши з якогось приводу наукову тезу, що в усьому живому світі жадна самиця, крім людської, не спізнає так званого оргазму. Більше ми про це не говорили. Очевидно, прекрасна Юліка в найпотаємнішій глибині свого серця страждала, справді страждала від того, що чоловіча хіть завше була їй трохи відразна, хоч, звісно, це ще не причина вважати себе за неповноцінну істоту, невдатну жінку чи тільки за артистку. Дуже часто здається, що ця жінка, надто як вона говорить про свого зниклого Штіллера, з якоюсь зворушливою запеклістю обдурює сама себе, аж часом кортить не повірити в її сухоти, хоч їх підтвердили лікарі й вони так дорого коштували їй у житті. Чому Юліка ні з ким не могла поговорити про це? Може, тільки дехто з жінок не вдає, а переживає насправді той чарівний шал чуттів, що його вони сподіваються від зустрічі з чоловіком, гадають, що повинні сподіватися, на підставі романів, що їх знову ж таки написали чоловіки. У тих романах завше торочиться про незвичайні любовні розкоші. А ще додають сподіванок марнославні побрехеньки самих жінок одна одній. Прекрасна Юліка, може, була тільки трохи чесніша за інших, а ще, звісно, налякана, тож вона замкнулась в собі, перебиралась на принців та пажів і ховалася в хащах самітних турбот, куди не зумів добутися за нею жаден чоловік. Отже, не дивно, що балет і все пов’язане з балетом, навіть балет посередній, як ведеться в міських театрах, вона твердо ставила понад усе, в кожному разі, понад Штіллера. Кілька несміливих спроб спізнати лесбійського кохання також, здається, нічого не змінили; балет зостався єдиною можливістю відчути справжню втіху. Інші жінки обходяться без балету, зате стають матерями: вони терплять чоловіка як природного запліднювача, потім уникають його, знаходячи щастя в дітях, що їх так само становлять понад усе, як балерина свій балет: вони можуть говорити тільки про дітей, про своїх дітей, навіть якщо начебто говорять про чужих, ніби відмовляються від пестощів, щоб мати змогу ще більше пестити себе в своїх дітях, вважаючи це за материнську любов, відданість, офіру і, врешті, навіть за виховання дітей. Звісно, це чистісінький нарцизм. Можна було б сказати, що в Юліки той нарцизм холодної натури принаймні мав одну перевагу: зловживав не живих людей, а тільки мистецтво — Чайковського і Римського-Корсакова, часом, напевне, Равеля й Стравінського, але не дітей, що мають тільки одну матір. Пані Юліка Штіллер-Чуді, звісно, спалахнула б гнівом, якби я сказав їй відверто, що жінка в мистецтві видається мені здебільшого підозрілою. Дарма я запевняв би її, що цим не зневажаю ані жінки, ані мистецтва. Може, підсвідомо зниклий Штіллер (зрештою, мене мало обходить, чи наші думки збігаються) відчував те саме, що й я, тільки, здається, робив із того один висновок: докоряв Юліці, хоч і прикривав свій докір ніжністю? що вона ніколи не зазнала втіхи з ним,— то був дурний закид Юліці і такий самий дурний закид собі. Наче кожна жінка на те створена, щоб і тут товаришити своєму чоловікові! Знаменна річ: як уже сказано, Штіллер завше відчував потребу просити вибачення — вій, видко, вважав, що його чоловіча сила зазнала поразки, коли гарненька балерина, може, лиш трохи чесніша за інших дівчат, не розтанула від його поцілунку. Її неприступність була, може, страшна, але правдива. Вона не вдавала з себе неприступну, щоб запалити його,— навпаки, швидше пробувала піддатися, аби пригасити все, що могло його запалювати. Але швидко дійшла до того, що, піддаючись так, стала відчувати обриднення, яке за всяку ціну мусила приховувати. Вона не хотіла ображати Штіллера. Не хотіла втратити його: Штіллер був ближчий її серцю, ніж будь-який інший чоловік. З другого боку, їй просто неприємно було вдавати шалену втіху і блаженну млість, якій чоловік у своєму марнославстві майже завжди вірить, хоч як би вона була погано зіграна, та поза згвалтованої йому потрібна, щоб повірити в жінчине кохання, а насамперед у свою чоловічу силу. Ох, то був жах! Натомість яка радість була виступати на сцені, відчувати на своєму тілі тисячі чужих очей, таких різних, очей гімназистів і солідних одружених чоловіків, очей, що радше дивились на неї саму, аніж на її танок. Справді, Юліці легше було знести ті погляди, аніж Штіллерову тверду, трохи шорстку від гіпсу руку в себе на тілі. Її безпорадна відмовка, що вона стомлена, часто дратувала його. Штіллер вважав себе за втілення делікатності, однак не міг зрозуміти, що можна бути втомленому. Штіллер завше всіх міряв на себе! Юліці наче аж полегшало, коли театральний лікар уперше сказав їй, що в неї з легенями не все гаразд, у кожному разі, треба берегтися. Завше трохи курне повітря на сцені було для неї не дуже добре, але в своїй роботі вона його не могла уникнути і тим більше мусила глядітися поза сценою. Так сказав лікар. Отже, вона не з якоїсь там примхи, а улягаючи вимогам здорового глузду, просила поберегти її і лишати якнайбільше в спокої. Йшлося про її здоров’я. Юліка ж була тендітна натура, дуже тендітна, але це не означає, що вона тепер менше кохала свого Штіллера. Він тільки повинен був, як уже сказано, краще розуміти її.

Тим часом Штіллер, здається розумів свою дружину дедалі менше й менше. Він так далеко зайшов у своєму егоцентризмі, що навіть почав вважати, буцімто її втома, обгрунтована від лікаря, вигадана тільки для нього. Бувало, що він мовчки виходив з дому, хряснувши дверима, лише тому, що Юліка казала про свою втому. І повертався десь серед ночі, просякнутий бридким духом пивниці; самий віддих його був образою. Або казав: «Хотів би я дочекатися, коли вже ти не будеш стомлена!» В голосі його бринів докір і гнів. Що ж Юліка могла зробити? Щоправда, він ні разу не сказав: «Ти просто не жінка!», проте Юліка добре відчувала, що він порівнює її з іншими жінками. Врешті Штіллер допровадив її просто до розпачу, і щоб довести собі, йому та цілому світові протилежне, вона знайшла тільки один спосіб: якомога відвертіший флірт. Досі вона ніколи ні з ким не фліртувала. Штіллер її штовхнув на таке. Він вважав, що це несмак: приймати залицяння першого-ліпшого шалихвоста, а найрадніше такого, що його доля закине скоро кудись далі від неї. Юліці подобалось вислухувати хвалу своїй красі разом із хвалою своєму мистецтву; чогось більшого вона не дозволяла. Штіллер був зовсім не ревнивий, його лише неприємно вражало, що його Юліка, прощаючись, переважно в ресторані чи на вулиці перед рестораном, роздавала поцілунки; він тоді питав тільки: «Ти певна, що всіх перецілувала?» Те цілування здавалось йому по-дитячому смішним. Та одного разу він розлютився. Було це після якогось балу, Юліка, струнка вакханка, сідала на коліна то до того, то до іншого чоловіка і все вдавала з себе «шалену жінку». Штіллер чекав на неї з пальтом, і йому вже від усього того блювати хотілося, як він казав на свій вульгарний лад. Панове, що залицялися до прекрасної Юліки так чарівно й дотепно і що їм вона віддаровувала своєю красою, напевне, були дуже розумні й справді цікаві, але Штіллер завше казав, що вони геть усі більші чи менші гомосексуалісти. Ясна річ, що його глузи ображали Юліку, бо вона не знала, з чого таке можна впізнати. І, мабуть, ще й ті глузи штовхали бідолашну Юліку далі, ніж вимагала її натура, аж поки нарешті вона опинилася в обіймах молодого консультанта з реклами, що його чоловічі якості визнавали всі,— до того ж він мав прегарний будиночок під Асконою. Штіллер, либонь, не сподівався, що Юліка зважиться аж на таке. Штіллер знав того консультанта і знав також, що він давно закоханий у Юліку. Штіллера, мабуть, аж свербіло дізнатися, що з того вийде, і він сам улаштував їм першу зустріч. Може, він хотів випробувати, чи Юліка справді жінка? А потім, коли вже в них зайшло так далеко, шановний Штіллер мало не збожеволів: замкнувся в майстерні все ковтав веронал, аби цілими днями, не прокидатися. Тепер уже Юліка вважала його поведінку за несмак. Напевне, він злякався, що аж нині між ними став чоловік, правдивий чоловік, і, нічогісінько не знаючи про їхні стосунки, наперед склав зброю. В своїх жалібних листах він бачив уже Юліку, свою балерину, мамою на березі Лаго-Маджоре. Його поведінка, мабуть, тим більше завдавала Юліці прикрощів, що сама пригода була дуже коротка — десь тривала з тиждень в Асконі. Молодий консультант був заклопотаний своєю роботою, гасав сюди й туди, Юліка, звісно, теж ходила на проби. Штіллер запитував що другий день, чому Юліка не їде до Аскони, і так на неї поглядав, ніби чекав від неї відповіді на якесь інше запитання, що його Юліка справді не могла вгадати. Що Штіллер хотів довідатись від неї? Для Юліки вся пригода не варта була розмови, не кажучи вже про те, що вона, натура стримана й боязка, ніколи не любила звірятися в своїх думках. Зрештою, вважала вона, Штіллер і сам міг би помітити, що все вже скінчилося. Та він, здавалося, не помічав нічого чи не мав певності. Непосидющий консультант з реклами лишився для нього справжнім чоловіком, що зумів ощасливити Юліку. Штіллер був певен того від першої ж хвилини, коли його охопив ляк, і недобачав, що Юліка зосталася така сама, як і була. Гадав, мабуть, що вона прикидається перед ним, приховує своє щастя, жаліючи його. А тим часом Юліка після всього, що Штіллер уже вчинив їй, не відчувала ані найменшої потреби жаліти його. Штіллер ще місяці жив ніби на чатах, раз навіть зважився пошукати в її торбинці, чи не знайде якогось знаку — листа, квитка до Аскони, нотатки в календарику. Проте в календарику були тільки позначки, коли йти на проби, до перукаря, до зубного лікаря. Можна собі уявити, як, мабуть, набридало Юліці, що Штіллер усе мізкував над тією пригодою, хай навіть і мовчки, а найдужче набридало тому, що Штіллер, хоч і не дорікаючи, але з міною переслідуваного, все чекав на щось, на якесь слово, що порятувало б його. А що Юліка мала йому казати? Якось Штіллер став домагатися відвертої відповіді, ким був для неї консультант із реклами, і вона відповіла: «Годі вже про це, ти рам довів мене до розпачу. Я ж бо вернулася, то не доводь мене знову до такого!..» В кожному разі, Юліка не бачила за собою жодної провини, якої б Штіллер, із свого боку, не перевершив уже в багато разів. Вона повернулась до нього, отже, йому належало зробити все, щоб їй було з ним добре.

Кілька місяців знов було чудово.

Штіллер, видко, довідавшись манівцями, що непосидющий консультант із реклами давно вже має іншу коханку, чекав Юліку під театром, готував по-валенсійському риж і не ображався, коли вона, стомлена пробою, тільки куштувала його або й зовсім не їла, взяв до серця її запеклу сварку з якимось режисером і признав їй слушність, оберігав її, як наказував лікар, чи принаймні намагався оберігати,— і так тривало кілька місяців. Потім, видко, він знову поринув у свій егоцентризм і сподівався, що Юліка дбатиме тільки про нього, знову мовчки йшов із дому, хряскав дверима й напивався — наприклад, коли Юліка була надто стомлена, щоб цілими годинами слухати про скульптуру. Якось вона дозволила собі завважити, що його пиятики дуже дорого коштують. Штіллер ображався, і як вона мовчала, і як вона говорила. Як же Юліка могла бути ніжна до чоловіка, що сам — вона ж відчувала — палав до неї гнівом? Одного ранку, снідаючи, Штіллер ні сіло ні впало спитався, навіщо вона розказала в театрі, що його новий американський непромокальний плащ куплений за її гроші. Юліка не зрозуміла його запитання. «Навіщо ти розказуєш про таке цілому театрові?» — спитав він, аж тремтячи з гніву,— і то через таку дрібницю. «А що тут страшного?» — здивувалася вона. Штіллер вирвав їй газету з рук і цілих півгодини тлумачив, що, на його думку, тут страшного. Тлумачення його було огидне. Юліці сльози набігали на очі, а що Штіллер не вгавав, вона крикнула «Іди з моїх очей, прошу тебе, іди!» Штіллер не пішов, хоч напевне бачив, яка вона ображена. «Тоді я піду! — сказала Юліка, однак Штіллер не пустив її.— Я тебе бачити більше не хочу! — вигукнула бідолаха.— Твої слова підлі, просто підлі!» До речі, то був, либонь, єдиний випадок, майже єдиний, що обурена Юліка висловилася так різко. Чи Штіллер розумів, як він її кривдив? Йому навіть на думку не спало просити вибачення. Розбрат тривав далі. Переконавшись раз, як ницо й безсоромно Штіллер може витлумачити всяку дрібницю, Юліка тепер узагалі не хотіла озиватися до нього. Між ними запанувала мовчанка, гірша за сварку. Штіллер, здавалося, й гадки не мав, як він страшенно скривдив Юліку; все, що вона робила й чого не робила, він тлумачив так, як йому самому було вигідно, вперто не слухаючи ніяких резонів.

І ще одне.

Юліка, як то часто буває в бездітних подруж, мала тоді собаку, фокса, що його звали Фоксиком, чи, говіркою цієї країни, до речі, дуже гарною, хоч і не вельми мелодійною, а проте по-земному доладною і, як добре прислухатись, навіть ніжною: Фокслі. Звісно, Юліка любила його, бо інакше не тримала б. У цьому й полягає собаче щастя, що їх або люблять, або взагалі не тримають. Штіллер ніколи не розумів, як можна так любити собаку, і не вмів читати в його розумних очах. Він сміявся з Юлічиної материнської терплячості — вони всюди спізнювалися, коли брали з собою Фокслі, що неодмінно мав обнюхати кожне дерево,— і називав його глузливо «священною твариною». Всі знали, що Юліка завше спізнюється, і ніхто на неї не сердився, бо Фокслі був такий кумедний. У ресторані псові дозволялося, завдяки вроді його господині, якій не зважувався перечити жаден бодай хоч трохи вихований кельнер, так само як і Штіллерові, сидіти на м’якому стільці. Штіллер сам винен, що ніколи не міг змиритися з цим, хай би не був такий упертий. З якої речі Юліка, що все одно їла мало, повинна була залишати половину свого чудового філе міньйон? Кінець кінцем, хоч про це ніколи й не говорилося, платила здебільшого Юліка. Натомість Штіллер одержував своє вино. Він нічого й не казав, але Юліка часто відчувала, що мусить боронити Фокслі. І Фокслі відчував те саме. Фокслі був на її боці. Може, Штіллера саме це й сердило: що їх більше. Юліка й Фокслі, якими кругом захоплювалися, переважали його більшістю голосів у всіх вирішальних питаннях. Не те, щоб Штіллер колись ударив її дорогого песика,— ще чого бракувало! Але він не любив його, вдавав, що взагалі не помічає його. Тільки-но він з’являвся додому, як Фокслі ще в сінях вітав його, радісно підстрибуючи, та Штіллер цікавився тільки своєю поштою, ніби чекав листа від якогось багатого мецената. Одного разу хтось сказав: «Ах, Юліко, який у вас гарненький песик!» А Штіллер у відповідь: «Аякже, хоч у рямці вставляй!» Він просто ревнував її до собаки, але не признавався, що ревнує, а знову вигадав собі теорію, що взагалі не мала ніякого стосунку до живого Фокслі, знову розводився про духовне життя Юліки (не Фокслі), в якому він анічогісінько не тямив. Чому, наприклад, Штіллер ніколи не пускав Фокслі до своєї майстерні? А тоді ще й дивувався, що дружина часто місяцями, раз навіть майже цілий рік не заглядала до нього, розчарований, що вона так мало цікавиться його творчою роботою. Юліка справді не знала, де б вона могла прив’язати Фокслі, щоб не боятися за нього. Чи вона мала лишити песика на чужій вулиці тільки на те, аби Штіллер ще раз міг пожалітися їй, що його творча робота ніяк не посувається вперед? Штіллер, видко, справді був не чоловік, а чиста мімоза. А що він з року в рік приходив до театру на її проби, то мав із того тільки користь, бо міг робити шкіци. Але, як казати тверезо, навіщо Юліці було стовбичити в його брудній майстерні, де він роками працював майже над тим самим? Там ще можна було й застудитися. Егоїстичному Штіллерові таке й на думку не спадало. Чого він ненастанно сподівався від Юліки? Його образливість, хоч як він її ввічливо приховував, гнітила бідолашну Юліку. Йому було прикро, що вона, балерина, ніколи й словом не озивалася, як він із своїми приятелями часто до пізньої ночі сперечався про скульптуру; він із того робив висновок, що Юліка не цікавиться його роботою, а ні разу не подумав, що то була тільки природна скромність, бо ж Юліка зовсім не розумілася на скульптурі, уже не кажучи про те, що вона взагалі була стримана й несмілива. Коли ж приятелі нарешті розходились, він бував ще й брутальний. Казав сердито: «Ну хоча б засмажку ти могла приготувати?» Юліка і в голові собі не покладала бути йому служницею. А відколи з’явилася та, друга, Штіллер і взагалі перестав зважати на Юлічині почуття, просто-таки не хотів її розуміти: обурювався, що в санаторії їй бракувало не його, а Фокслі, й щиро дивувався, що Юліка, хвора й покинута, не писала йому з Давоса ніжних листів, властиво, не написала жадного, крім записочки, в якій просила його щось купити в місті; вона ж просто не могла писати! А як згодом, уже влітку, він сам не писав цілими тижнями, то, черства душа, не посоромився заявити, що вона ж йому теж ніколи не пише...

І т. д.

Я не маю бажання виступати в ролі судді між прекрасною Юлікою та її зниклим чоловіком, але що вона кожного разу говорить про ті смутні часи, я, звісно, пробую дошукатися причин хоч би задля розваги, як шукають слова до кросворда, бо що ж би я ще робив у камері!.. Важко вгадати, але треба, аби заповнити кросворд про зниклого Штіллера, один короткий вислів прекрасної Юліки, дуже давній вислів. Вона його не каже. Цілком невинний, незначний вислів. І все ж, як чую, Штіллер ніколи не міг того забути, властиво, що далі, то частіше згадував. Видно, через нього, через те коротеньке речення, що його Юліка давно забула, Штіллер здавався собі самому смердючим риболовцем поряд із кришталево чистою русалкою. Сказане воно було їхньої першої ночі. Певне, Штіллер був не лише мімоза, вразливий, хворобливий егоцентрик, що всяке слово, яке Юліка, либонь, могла б сказати кожному чоловікові, брав тільки на свій карб,— він, крім того, любив усе пережовувати, а бідолашна Юліка часом просто не могла цього знести. Раптом, через стільки років, така дрібниця знову його зачіпає! А тим часом сама Юліка, як вона запевняє, давно вже забула тих своїх кілька слів першої ночі. Штіллер просто не міг переступити через ту фразу, носив її на чолі, мов Каїнів знак, і дарма Юліка, ласкава до всіх людей, відгортала з чола йому чуба, що завше був трохи розпатланий. Юліка ставилась до нього зворушливо. І, мабуть, сказала тоді лиш те, що не одна дівчина відчуває, між іншим, коли її вперше бере в обійми чоловік. Штіллер повинен був зрозуміти її. Він і зрозумів. Його тільки, певне, мучило, що то були єдині слова, на які спромоглася після перших обіймів кохана Юліка. Раптом учепився за них через стільки часу, і видно було з його очей, як вони його ятрили, як його думки скупчувалися на тому єдиному пункті, як те дрібне, невинне, в кожному разі, чисто безстороннє зауваження почало лунати в його спогадах, заглушивши все інше. Саме як Юліка намагалася бути особливо ніжна, його лякала фраза, що перед багатьма роками злетіла з її вуст. Штіллерові здавалося, що він забруднив Юліку. Він поводився так, наче Юліка бридилася ним, і відпихав її, як уже сказано, саме тоді, коли вона хотіла бути особливо ніжна, тікав від неї. Штіллер, видко, був чудовий плавець: упродовж кількох років він щодня перепливав туди й назад озеро, байдуже в яку погоду, часто навіть у жовтні,— виснажував себе. Юліка називала те його плавання бзиком. Та Штіллерові воно було потрібне, щоб добре почуватися. Потрібне було, видко, повне чистої води озеро. Піт жахав його. Коли він десь у товаристві пітнів або відчував, що може спітніти, то втрачав весь свій гумор, сидів мовчазний, пригнічений, не здатний бодай стежити за розмовою. В очах його було тоді стільки страху, що Юліка часто аж зворушувалась. Не раз він умовляв себе, що має на тілі висипку. Переважно то було чисте самонавіювання. Або знову захоплювався якоюсь чужою жінкою, що поцілувала його на самій вершині Піз-Палі в спітніле обличчя,— то була для нього наче сама Піз-Палі, незабутня, неповторна, велична. Здається, він перебував у такому розбраті тільки зі своїм власним тілом, бо захоплювався дітьми на пляжі, їхньою шкірою чи, наприклад, його завше чарували людські тіла в балеті. В його захопленні було щось болісне, щось від безнадійної туги каліки. Штіллерові було вже за тридцять, та коли якась жінка торкалась рукою (без рукавички) його руки й не відсмикувала її відразу або відгортала йому з чола світлого чуба не тільки, щоб пригладити його, а й щоб помацати, торкнутися вузенького чола, він бентежився, мов хлопчак, що багатьом жінкам особливо подобалося в ньому. Він був, як то кажуть, людина з можливостями, але не вірив у свої можливості. І це, мабуть, найбільше бентежило Штіллера — не так звані можливості, а страх, що його мають проста за дурня. Він був підозріливий, невпевнений, не міг повірити, що жінка, яка поклала долоню йому на руку, не відчуває огиди. Дуже можливо, що бідолаха інколи після щоденного душу, який його заспокоював лиш на короткий час, підходив до люстра й дивився, що в ньому відштовхує Юліку, його кришталево чисту русалку. І диво — не знаходив нічого, щоб його самого не відштовхувало. Взагалі Штіллер вважав, що чоловіче тіло дуже гарне, і весь час малював його, і жіноче також. Тільки йому, чоловікові на ім’я Штіллер, не пощастило — його тіло було бридке, воно бруднило кохану; це сказала Юліка, чесна Юліка, сказала так відверто, так невинно, так безсторонньо й так страшно — через те, що то були єдині її слова... Коротко кажучи, Штіллер, очевидно, справді мав бзика, і бідолашній Юліці, незвичайно делікатній, боязкій з природи й по-дівочому стриманій у мові, безборонній проти тлумачень, просто не зрозумілих її правдивій натурі, напевне, доводилось нелегко з таким неврастенічним чоловіком. Інші люди теж, видко, вважали, що Штіллер не знає її правдивої натури, і не бракувало приятелів, що застерігали Штіллера, але наражалися на саму тільки невдячність. Штіллер не зносив чужих порад. «А хай їх дідько візьме,— лаявся він після таких розмов,— тих порадників! В чуже подружнє життя втручаються тільки тому, що буцімто бажають добра, і гадають, що цього досить, навіть якщо вони не знають і третини того, що хочуть направити». Оце був і весь наслідок найприязніших порад: Штіллер краще все знав. Йому казали, що бідолашна Юліка не лишень кохає його, а кохає його дужче, ніж він заслуговує. Штіллер у кращому випадку відповідав: «Дуже добре, що ви мені сказали про це!» Але насправді навіть гадки не мав каятися. Йому підозра, що Юліка наструнчувала спільних знайомих, була несправедлива, як і багато чого в його ставленні до дружини,— на мою думку, Юліка була надто соромлива, щоб звірятися третій особі. Люди просто бачили все на власні очі. А цього вже Штіллер не зносив. Вони давно були знайомі з одною симпатичною парою. Він — ветеринар, вона — відома дитяча лікарка. Цим людям широкої, живої освіти, щирого серця й глибокого розуму, справжнім друзям, Штіллер багато чого завдячував — вони не тільки часто запрошували його разом з Юлікою на смачну вечерю, а й підказували багато цікавих задумів, ввели до цюріхського товариства й навіть знайшли одного замовника. Штіллер вважав їх за чудових людей, аж поки лікарка, що часом зустрічалася з Юлікою наодинці, сказала йому теж наодинці, що вона думає: мовляв, пані Юліка — надзвичайна людина, такої делікатної і шляхетної до глибини душі жінки вона, лікарка, ще, мабуть, зроду не бачила. Штіллер відразу перебив її: «І навіщо ви мені це говорите?» Вона відповіла жартівливо: «Щиро казати, пане Штіллере, я сама себе часом питаю, чим Юліка заслужила такого чоловіка, як ви!» Вона всміхнулася, аби ще ясніше показати, що говорить жартома. Та Штіллер лише насупився. «їй-богу! — додала вона, справді тільки з щирої приязні.— Сподіваюсь, ви зрозумієте, поки не пізно, поки ви ще молоді, пане Штіллере, яку ви маєте коло себе чудову жінку, яку незвичайну людину, всією душею сподіваюся, для вашого ж добра! Цілком поважно кажу!» Та Штіллер, видко, не зносив і поважного тону. Це було в ресторані, і, поки лікарка говорила далі про Юліку, він підкликав кельнера й розрахувався, ні слова не відповівши на її мову. А далі вже в нього була одна відповідь, найлегша: як тільки симпатична лікарсько-ветеринарна пара запрошувала їх на вечерю, він казав, що не має часу. Юліка справедливо опиралася, тому й почала запрошувати до себе лікарсько-ветеринарне подружжя. Коли Штіллер одного разу прийшов і почув із сіней, хто розмовляє в помешканні, він хотів просто піти геть. Юліці насилу пощастило запобігти публічному скандалові. Штіллер лишився на вечерю, але потім «мусив» іти до майстерні. Просто втік. Часом його поведінка справді вже скидалася на манію переслідування. Він, щоправда, намагався бути чемним з її приятелями, проте вони, звісно, відчували його нехіть, його силуваність. А тоді шановний Штіллер ще й дивувався, що стає дедалі самітніший. Зрозуміло, ніхто не любить ходити в гості до подружжя, що саме переживає кризу. Ти її вловиш, коли навіть не знаєш про неї. І матимеш таке почуття, наче ти присутній при замиренні, наче правиш за тимчасовий місток і тебе якось зловживають, використовують для своєї мети. Розмова робиться вимушена, веселощі дедалі стають небезпечніші, господарі раптом починають перекидатися трохи загострими, ледь затруєними жартами, гості помічають більше, ніж господарі хочуть, одне слово, така гостина — немов прогулянка по замінованому полю: як навіть ніщо й не вибухне, то однаково весь час тремтиш з напруження. І хоч господарі й правду кажуть, що давно вже не мали такого приємного вечора, ти їх розумієш, але на другі запросини не квапишся, все щось стає на перешкоді, справді не випадає вільного вечора. З таким подружжям не поривають стосунків, боронь боже. Тільки бачаться трохи рідше, а через те й забувають його, коли самі збирають гостину, забувають мимоволі, ненавмисне. От вам і наслідки. Штіллерові не було чого дивуватися — він сам своєю поведінкою відштовхнув усіх людей, що бажали йому добра. На щастя, Юліка мала принаймні в театрі приятелів, а насамперед свою роботу. На кону, в сяйві прожекторів, вона була вільна від усього, зовсім інша людина, щаслива людина, втілення щастя. Штіллер не приходив уже на проби. Поринув у свою роботу. Не помогло навіть те, що чоловік її приятельки, ветеринар, прийшов одного ранку до його майстерні, щоб поговорити з ним, як чоловік з чоловіком, навіть гадки не мавши докоряти йому. Досить було одної фрази: «Мені здається, Штіллере, що ви дуже несправедливі до своєї дружини». Штіллер відповів: «Авжеж! — у голосі його був чистий глум.— А чого ж ви ще сподівалися? Чи ви коли бачили, щоб я робив щось справедливе?» Ветеринар усяко пробував, однак Штіллер навіть не запросив його сісти, почав чистити своє знаряддя й сказав: «Adieu», навіть не провівши гостя до дверей. То була справді якась манія переслідування: всіх людей, приязних до Юліки, він вважав за своїх потаємних ворогів. Що Юліка мала робити? їй було шкода Штіллера. Він сам себе рокував на самоту. Чого вона вже тільки не перепробувала! Вона ще сприймала Штіллера з гумором, як він тішився, що його ніхто не розуміє. І часто, коли він сидів такий глибокодумний, непорушний, мов паралізований, замкнений у собі й мовчазний, що можна було вмерти з нудьги, відлюдкуватий, мовляв, байдужий, безвільний, нічим не нагадуючи чоловіка, що може вщасливити жінку, Юліка клала йому руку на плече й осміхалася: «Аякже, ти такий нещасний!..»