Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Далі мені доводиться заглянути в цівку карабіна. Вони примушують мене. Дуже дивно, що я корюся їм. Чому, власне? Я заглядаю в чужий карабін, наче в бінокль, проте нічого не бачу. Дірочка, повна сірого світла, й більше нічого. І знову вони чекають, що я під тягарем провини провалюся крізь бетоновану долівку. Прикладають до карабіна маленьке люстерко:

— Тепер бачите щось?

— Я бачу іржу, але не питаю, скільки коштує цівка швейцарського карабіна, і лекція молодого офіцера, яку я з ввічливості вислухую, теж анітрохи не цікавить мене. Я й гадки не маю купувати швейцарського карабіна. Револьвера або автоматичного пістолета купив би; але навіщо мені карабін, такий завдовжки, як добра палиця? Лейтенант видко, трохи бентежиться, наче має підозру, що я теж людина з вищою освітою, все приказує:

— Ну, вам же цього не треба пояснювати.

Та все ж пояснює, хоч як йому неприємно, тільки з почуття обов’язку, наче сам здає екзамен охоронцям із зброярні. В мене таке враження, наче він хоче показати мені, що теж має якісь вищі інтереси, але в цьому бараці хіба лиш може позирнути часом через вікно на струмені дощу. Натомість охоронці, що поглядають на мене дедалі ненависніше, незважаючи на мою відверту байдужість, викладають на стіл усе, що, на їхню думку, потрібне, аби вести війну, а саме: дві щітки, начиння до їжі, шпульку сірих ниток, масть чистити шкіру, певну кількість гудзиків, усі з швейцарським хрестом, казанок, боклаг, що його корок не повинен нічим тхнути, шнурки, щітку до взуття в футлярі, каску, так звану краватку, багнет у піхвах, а ще три голки, що їх зниклий Штіллер безвідповідально полишив іржавіти. Одне слово, повен стіл. Я дивлюся на все те трохи здивовано, але не витягаючи рук із кишень.

— Мені не треба читати вам лекцію,— каже молодий лейтенант,— ви самі знаєте, що особисто відповідаєте, за всі пошкодження.

Мені стає смішно:.

— Я? Чого?

— А хто ж?

Мене ніхто не слухає. Треба ще одягти мундир їхнього зниклого Штіллера. Мені просто не дають слова сказати: в цьому полягає частка їхньої влади, якій я, на свій подив, справді улягаю, хоч і нерішуче. Вони і в голові собі не покладають потримати мені куртку, а як я не зможу знайти гачок на комірі, то чую тільки:

— Ну, швидше!

І моє невинне зауваження, що в такому мундирі людина знесиліє, перше ніж побачить ворога, теж пускають повз вуха. Мною крутять, як манекеном.

— Ви схудли,— заявляє офіцер, що бачить мене вперше в житті.— Все на вас висить.

Тим часом один охоронець підходить уже до полиці, висмикує інший мундир і кидає мені:

— Поміряйте цей!

— Нащо? — питаюся я, але знову не дістаю відповіді, тільки мундир іншого розміру та ще офіцерову лекцію: що я до сорок восьмого року життя перебуваю в запасі швейцарської армії, а військовозобов’язаний до шістдесяти років, що, зрозуміло, маю право поїхати за кордон, але повинен попросити перед тим у держави відпустку й повідомити про виїзд командування своєї округи (немає такої людини, що не належала б до якоїсь округи), все згідно з військовим статутом. Далі: що солдатське спорядження, довірене, як відомо, кожному швейцарцеві, в разі такої відпустки не можна закинути на горище, а треба здати, щоб його в зброярні берегли від молі. Далі: що за кордоном я мушу негайно ж повідомити про свій приїзд швейцарського посла, аби не ухилитися від сплати військового податку, так само треба заявити там про свій від’їзд і т. д.

— Пане лейтенанте,— кажу,— я в захваті від ваших швейцарських звичаїв! Тільки що стосується мене...

Докінчити мені не дають. Вони мають одне в голові: Штіллер мусить бути готовий до походу. Нічого не вдієш, доводиться приміряти ще й черевики, до речі, дуже добрі, і не тільки приміряти — офіцер каже:

— Ви повинні в них також добре почуватися!

Хоч сядь та й плач.