Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Тепер уже не довго,— каже Кнобель.— Нарешті ви матимете своє віскі, містере. Байте, може, ще цього тижня!

На моє запитання, що це значить, він замовкає. Я відразу завважую, що він щось чув, тільки йому велено мовчати. Наостанці, вже тримаючи відро з юшкою в руці, він усе ж таки каже:

— Ви, здається, дуже сподобались тій дамі.

— Ну й що?

— В кожному разі, дама внесла заставу,— каже він, притишивши голос.— Чималеньку суму!

— За кого?

— Ну, за вас, містере Байте! — осміхається він і підморгує мені.— Щоб ви могли виходити з нею на прогулянку!

Сьогодні я ще раз (востаннє) спробував вивести свого сумлінного оборонця з просто-таки зворушливого нерозуміння мого становища, що завдає йому стільки праці, і то надаремної, стільки клопоту,— хоч, з іншого боку, я таки вдячний йому за щоденну сигару.

— Ви знаєте,— спитав я, відкушуючи сухий кінчик сигари,— казку про Ріпа ван Вінкля?

Замість відповіді він дав мені запальничку.

— Це американська казка,— сказав я з сигарою в роті, а тому не дуже виразно.— Я її колись читав іще хлопцем, себто кількадесят років тому, здається, в книжці Свена Гедіна. Знаєте?

Я тримав його срібну запальничку (що теж важливо), не прикурюючи, однак, пахучої сигари, єдиної моєї втіхи у в’язниці, не прикурюючи, хоч як мені хотілося,— я стримався і спитав знову:

— Знаєте?

— Що?

— Казку про Ріпа ван Вінкля.

Тільки цією хитрістю — тримаючи в одній руці запальничку й щоразу знову запалюючи її, як вона гасла, а в другій сигару, весь час наміряючись нарешті закурити її, раз навіть уже приклавши до неї вогонь так, що лишилося тільки потягти, але в останню мить стримавшись, знову ж таки через Ріпа ван Вінкля, бо та казка була мені навіть важливіша за сигару,— тільки так я міг примусити свого діловитого оборонця взагалі мене слухати, і слухати уважно.

Казка та приблизно така:

Ріп ван Вінкль, нащадок тих відважних ван Вінклів, що під проводом Гевдріка Гудзона свого часу відкрили американську землю, був зроду ледар, але разом з тим, здається, добрий хлопець, що ловив рибу не задля самої риби, а щоб можна було помріяти, бо мав у голові повно так званих думок, які мало стосувалися до його дійсності. Тій його дійсності, чесній дружині, що їй у селі всі або співчували, або захоплювалися нею, теж не легко жилося з ним. Ріп, мабуть, розумів, що йому годилося б мати якийсь фах, чоловічий фах, і любив видавати себе за мисливця, бо мав з того користь: міг цілими днями вештатися там, де його ніхто не бачив. Здебільшого він повертався додому без жадного голуба, обтяжений тільки нечистим сумлінням. Його халупа була найзанедбаніша в цілому селі, не кажучи вже про город. Ніде не ріс такий гінкий бур’ян, як на його грядці, і завше саме його кози губилися й падали в провалля. Він тим не журився, бо вдовольнився своїм внутрішнім життям, не те що його предки, в чиїх очах на давніх портретах завше світилася жадоба чину. Цілими днями він сидів перед своєю халупою, підперши голову кулаком, і міркував, чого йому бракує до справжнього щастя. Він мав дружину і двоє дітей, але не був щасливий. Він сподівався від себе чогось більшого, перейшов уже за п’ятдесят, а все сподівався, хоч дружина й товариші сміялися з нього. Тільки пес Кудлань, розумів його і крутив хвостом, як Ріп діставав рушницю, лаштуючись на вивірок. Важку поцяцьковану рушницю він успадкував від своїх предків. Вони, мабуть, усміхалися потай, коли Ріп розповідав про свої лови: він більше полював на словах, аніж насправді. А що його оповідок не можна було засмажити, дружині, матері двох дітей, вони вже давно набридли. Вона взивала його ледарем, і то відверто, чого він дуже не любив. Тож Ріп, аби поділитися з кимось своїми оповідками, майже кожен вечір просиджував у шинку, де завше знаходилось кілька слухачів, хоч тих оповідок і не можна було засмажити; чудова рушниця і втомлений пес, що лежав біля його ніг, були достатніми свідками того, що він казав. Люди любили його, бо Ріп нікого не ображав, навпаки, завше наче трохи боявся світу й дуже горнувся до людей. Не без того, щоб він там не випив якоїсь чарки. І навіть якщо його ніхто не слухав, теж була невелика біда. В кожному разі, раніше, ніж опівночі, Ріп та його пес, що завше підгинав хвоста, зачувши ходу пані Вінкль, не поверталися додому, бо щоразу, поки він роззувався, починалася балаканина, яку він так само мало розумів, як і його пес,— просто, аби побалакати. Ясно було, як божий день, що так далі тривати не може, але тривало так, власне, вже роками... Одного разу Ріп та його вірний пес знову вирушили полювати на вивірок. Вони йшли бадьоро, поки їх могли бачити з села, тоді, як завше, Ріп зробив перший перепочинок, трохи попоїв, а і Кудлань тим часом пильнував, чи ніхто не надходить з-за пагорба. Потім, теж як завше, Кудлань дістав невелику кістку, а Ріп закурив люльку, аби вірний пес, що жадібно гриз голу кістку, мав час натішитися нею. Нарешті, як сонце вже підбилося височенько, вони потюпали далі горбистою низовиною над блискучим Гудзоном. Що то була чудова місцевість, можна ще й нині переконатися. Вивірок там не бракувало. Бозна-чого Ріп завше видавав себе за мисливця! Заглиблений у думки, що про них жадна душа ніколи не довідалась, він повільно чвалав лісом. Були там І зайці, навіть сарну він надибав. Ріп зупинився й, тримаючи руки в кишенях, рушницю за плечима, а люльку в зубах, почав захоплено роздивлятися на здивовану тварину. Сарна, що, видко, не вважала його за мисливця, спокійно паслась далі. «Треба бути мисливцем!» — сказав собі Ріп, згадавши раптом вечір у шинку та свою вірну дружину. Він зняв із плеча рушницю, націлився в сарну, що дивилась на нього, й натиснув на гачок. Коли ж на тобі, забув насипати пороху! Дивна річ: пес загавкав, хоч рушниця й не вистрілила, і ту саму мить із яру щось загукало: «Ріпе ван Вінклю! Ріпе ван Вінклю!» Якийсь дивний чоловічок, угинаючись під тяжкою ношею, вийшов із скелястого яру, що його Ріп перед тим навіть не завважив. Чоловічок так горбився, що обличчя його важко було роздивитися, проте вражав уже сам одяг: сукняна куртка, як на старовинних картинах, широкі штани з яскравими зав’язками; не бракувало також довгої бороди, такої, як носили Ріпові предки. На плечах він ніс чимале барильце горілки. Ріпа не треба було довго гукати. «Ти, бачу, дуже гречний! — сказав бородань.— Залюбки помагаєш людям!» І по цих словах, що дуже Ріпа підлестили, завдав йому на плечі барильце. Під таким тягарем Ріпові вже було не до розпитувань. Спершу вони йшли вгору, потім стали спускатися вниз до іншого яру. Ріпові ще ніколи не траплялося бувати в тій місцевості. Його вірний Кудлань теж почувався неспокійно, тулився до ніг своєму господареві й скавулів, бо в яру наче грім гуркотів. Нарешті вони зупинилися, бородань зняв Ріпові з плечей важке барильце, і він аж тоді випростався й озирнувся. «Це Ріп ван Вінкль!» — сказав бородань, і Ріп побачив, що стоїть серед гурту старих добродіїв у нідерландських капелюхах, із застиглими, урочистими обличчями, із старосвітськими шлярками навколо шиї. Ніхто не озвався й словом, тільки Ріп кивнув головою. Виявилося, що то компанія гравців у скраклі. Он чого в яру так гуркотіло та гриміло! Ріпові звеліли зразу ж налити в кварти горілки, кожен із старих добродіїв хильнув як слід, а тоді всі мовчки подалися назад до своїх скраклів. Ріп, що, як завше, хотів показати себе людиною ввічливою, кинувся ставити їм скраклі. Він тільки від часу до часу мав змогу поспіхом хильнути з кварти. То була ялівцівка, його улюблений трунок! Та скраклі знову падали, і Щоразу з таким гуком, що аж луна котилася ген яром. Ріп не мав ані хвилини спочинку, А гуркотові й громові вже нечуло кінця. Тільки-но Ріп ставляв як слід важкі хисткі скраклі й брався, до ялівцівки, як на майданчик виходив дальший добродій, примружував ліве око, щоб прицілитись, і котив кам’яну кулю з таким гуркотом, наче грім гримів. Як уже сказано, то була трохи дивна компанія, ніхто не говорив жадного слова, тож Ріп не зважувався запитати, коли ж його відпустять із тієї неволі. Бо обличчя, в добродіїв у нідерландських капелюхах і з старосвітськими шлярками навколо шиї, як носили предки, були такі поважні! Тільки як Ріп наново ставляв збиті скраклі, він мав прикре почуття, ідо за спиною в нього сміються, але не міг обернутися й поглянути, бо, ще не впоравшись з останньою скраклею, вже чув загрозливий гуркіт кам’яної кулі й відскакував убік, щоб вона йому не потрощила ноги. Його неволі не видно було кінця. Барильце було наче бездонне, Ріпові раз по раз доводилось наливати горілки в кварти, старі добродії раз по раз прикладалися до них і знову мовчки верталися до своєї гри. Була тільки одна рада: Ріп мусив прокинутися.

...Сонце ховалося вже в брунатну вечірню імлу, як Ріп підвівся й протер очі. Час було вертатися Додому, давно час. Але дарма він свистав — пес його десь дівся. На хвилю, ще не прочунявши зі сну, Ріп озирнувся на яр і на гравців у скраклі в нідерландських капелюхах і з старосвітськими шлярками, та диво — всього того не було! Широкий Гудзон полискував, як споконвіку, і якби ще з’явився вірний пес, вимахуючи хвостом, то Ріп більше й не думав би про свій сон. Лаштуючись іти, він розмірковував, що розповідатиме в селі. Ті майбутнії розповіді видавалися йому трохи схожими на хисткі скраклі, що їх він усе мусив ставити, аби інші могли їх збити. А Кудланя не було та й не було! Нарешті Ріп узяв із трави свою рушницю, аж гульк — вона заросла ялівцем. І не тільки заросла, а й геть поіржавіла, аж шкода було дивитися! Дерев’яний приклад зігнив. Ріп похитав головою, покрутив рушницю в руках, потім кинув її назад у траву й підвівся. Бо сонце вже зовсім заходило. Ріп не міг повірити, що пожовклі кістки, які лежали коло його мисливської торби,— то рештки його вірного пса, Кудланів кістяк. Але що б то ще могло бути? Адже не снились вони йому, він таки не спав. Ріп хотів почухатись і намацав бороду, що сягала йому аж на груди, старечу бороду. Отже, проминули цілі роки. Скільки ж? В кожному разі, було вже пізно. Гнаний голодом, а може, й цікавістю, скільки йому ще зосталося жити по тій дурній грі в скраклі, Ріп ван Вінкль увійшов у рідне село, не впізнаючи ані вулиць, ані будинків. Усе чуже! Тільки його власна халупа стояла ще занедбаніша, як була, порожня, з повибиваними шибками, пустка пусткою. А де ж Ганна, його дружина? Поволі його охопив ляк. Старого шинку, де можна було дізнатися все, що треба, не видно й сліду. Самітний, розгублений і наляканий, оточений чужими дітьми, він почав розпитувати за своїх давніх товаришів. Йому показували на цвинтар або стискали плечима. Нарешті він спитав (тихим голосом) про себе самого: чи немає тут нікого, хто б знав Ріпа ван Вінкля? Люди засміялися. Ріпа ван Вінкля, мисливця на вивірок, усі добре знали; він почув кумедну історію про чоловіка, що двадцять років тому, як відомо кожній дитині, звалився десь у яр чи попав до рук індіянам. Що йому було робити? Він несміливо спитав про Ганну, дружину того мисливця на вивірок. Коли йому сказали, що вона давно померла з горя, він заплакав і хотів піти собі геть. Та його спитали, хто ж він такий буде, і Ріп ван Вінкль отямився. «Бог його зна,— сказав він.— Учора я думав, що знаю, хто я такий, але сьогодні, прокинувшись, звідки я можу це знати?» Люди, що його слухали, тикали себе пальцем у скроні — мовляв, божевільний, і дарма він оповідав чудну пригоду зі скраклями, коротеньку історійку про те, як проспав своє життя. Вони не розуміли, що він нею хоче сказати. А він не вмів інакше висловити того, що хотів. І скоро люди пішли своєю дорогою, лишилась тільки якась молодиця, досить гарна з себе. «Ріп ван Вінкль був мій батько,— сказала вона.— Що ви знаєте про нього?» Якусь мить Ріп дивився їй у вічі, і, мабуть, йому хотілося сказати, що він її батько. Але хіба він той, кого вони всі чекали, мисливець на вивірок з оповідками, що завше трохи хиталися й падали від їхнього сміху? І Ріп сказав: «Твій батько помер!» Тоді й молодиця пішла собі від нього. Йому стало боляче, але так, либонь, малося бути. Може, він даремно прокинувся? Він жив іще кілька років у селі, чужий у чужому світі, і не чекав, що йому повірять, коли розповідав про Гендріка Гудзона, мандрівника, що відкрив ту річку й країну, та про його залогу, яка час від часу збирається в ярах і грає в скраклі, і як казав, що там треба шукати старого Ріпа ван Вінкля. Люди усміхалися: атож, у літню спеку часом чути було за пагорбами глухий гуркіт, наче торохтіння скраклів, про те дорослі завше вважали його за відгомін звичайної бурі, а може, то й була буря...

Так розповідала казка.