Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— А тут,— мовить мій оборонець, гортаючи далі альбом,— прошу ласкаво: Анатоль у своїй першій майстерні, Анатоль на Піз-Палі, Анатоль — рекрут з обстриженим чубом, Анатоль перед Лувром, Анатоль розмовляє з міським радником, одержуючи нагороду...

— Ну й що? — питаюся я.

Ми дедалі менше розуміємо один одного. Якби не сигара, що її він приніс, хоч який був сердитий, я взагалі більше б з ним не розмовляв, і так, мабуть, було б краще. Бо що дають усі ці допити? Дарма я намагаюся втовкмачити йому, що сам не знаю цілковитої правди, а з іншого боку, й не хочу, щоб мені лебедями та радниками доказували, хто я такий насправді. Нахваляюся, що кожен дальший альбом, який він принесе до камери, негайно ж порву на клапті. Дарма! Мій оборонець ніяк не хоче викинути собі з голови, що я Штіллер, тільки, щоб можна було мене боронити, і коли я наполягаю на тому, що я — це я, і більше ніхто, каже, що я по-дурному прикидаюся. Знову кінчається все тим, що ми кричимо один на одного.

— Я не Штіллер! — кричу я.

— А хто ж? — кричить він.— Хто?

P. S.

Його сигара присоромила мене. Я щойно відкусив крихкий кінчик, затягнувся, випускаючи перший, особливо сухий і особливо пахучий дим, і раптом, здивований ароматом, ще раз вийняв сигару з вуст, щоб роздивитися її як слід. Отуди к бісу! Моя улюблена марка! «Легітімос»! Ось який він...

Учора в Давосі. Точнісінько так, як змалював Томас Манн. До того ж цілий день іде дощ. І все ж Юліка змушує мене прогулятися до певного місця, подивитись на вивірок. Мій оборонець раз по раз подає мені ялинові шишки, щоб я понюхав їх. Наче я заперечую, що вони гарно пахнуть! Згодом, знову ж таки в певному ресторані, мені доводиться їсти слимаки — як відомо, то великі ласощі, однак після них тхне часником. Я добре бачу, що Юліка та мій оборонець весь час перезираються, чекають, що я зараз не витримаю, почну признаватися або принаймні заплачу. А я втішаюся тим, що знову їм коло столу,„застеленого білою скатертиною. Через те, що розмова не в’яжеться, я розповідаю про Мексіку. Гори навколо нас, хоч і дуже низькі, нагадують Попокатепетль і перевал Кортеса, а завоювання Мексіки я завше вважав за одну з найцікавіших історій.

— Може бути,— каже мій оборонець,— але ми не на те сюди приїхали, щоб ви нам розповідали про Кортеса й Монтесуму!

Вони хотіли показати мені санаторій, де колись лікувалася Юліка, але він два роки тому згорів, і мій оборонець вельми тим засмучений. Після обіду — кава, вишнівка й сигари на вибір. Я дивуюсь, навіщо такі видатки. Наша прогулянка коштує десь двісті швейцарських франків; ми з моїм оборонцем їдемо в’язничною машиною (додаймо кошти на харчування шофера й поліцая!), Юліка — залізницею. Якби краща погода, то краєвиди були б, напевне, чудові. Раз, у долині, ми випереджаємо вагончики вузькоколійки. Юліка махає рукою.

Страх: усе може повторитися!..

Пані Юліка Штіллер-Чуді помітила мій давній шрам над правим вухом і хоче знати, звідки він у мене. Не дає мені спокою. Я кажу:

— Один чоловік хотів мене застрелити.

— Ні,— наполягає вона,— без жартів...

Я розповідаю їй якусь історію.

P. S.

Що частіше я бачу Юліку, то іншою вона мені видається, ніж після перших відвідин. Не вмію навіть сказати, яка вона. Хвилинами вона буває повна несподіваної грації, особливо як нема мого оборонця, хвилинами — зворушливої невинності, що зовсім мене обеззброює, обличчя її раптово розквітає, наче в пору дівоцтва, якого вона, власне, й не спізнала, стає таке, ніби його вперше збудив подих творця. Тоді вона, дама в чорному костюмі й паризькому капелюшку, здебільшого сповита хмаркою цигаркового диму, немов сама дивується, що її ще не відкрив жаден чоловік. Не розумію того зниклого Штіллера! В ній під оболонкою жіночої зрілості ховається дівчина, часом така гарна, що аж ляк бере. Невже Штіллер не бачив цього? Нема такої жіночої риси, що її б не було в неї бодай у зародку, може, притлумленої. Уже самі очі її (коли вона якусь мить не вважає мене за Штіллера!) світяться відвертим очікуванням, аж заздрість бере до того чоловіка, що колись таки збудить її.

Повторення! А я ж знаю: все залежить від того, чи вдасться не сподіватися на життя поза повторенням, а з доброї волі (незважаючи на примус) зробити повторення, з якого нема виходу, своїм життям, визнавши: це я!.. Але знову й знову (і це теж повторення) досить якогось слова, якоїсь міни, що сповнює мене жахом, якогось краєвиду, що нагадує мені щось, як усе в мені стає втечею, втечею без надії кудись добутися, тільки зі страху перед повторенням...

Сьогодні під душем, намилюючись, мій єврей сказав, що ми, либонь, бачимося востаннє, бо він скоро повіситься. Я засміявся й став відраджувати його. Потім — знову марш поодинці до камер з рушниками, пов’язаними на шиї...

Остання новина: