Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

Кнобеля, мого наглядача, врешті починає сердити моє розпитування про даму з Парижа, яка запевняє, що одружена зі мною.

— Я ж казав уже,— бурчить він,— що вона дуже елегантна з себе. І пахне на цілий коридор.

— А які в неї коси?

— Руді, як варення з шипшини.

Справжнього її образу скласти з його слів не можна, хоч відповідає він на кожне моє запитання: що більше я слухаю Кнобеля, то менше можу собі уявити її.

— Та їжте вже! — каже він,— Адже самі її скоро побачите. Може, вона зовсім не ватного стилю, хоч і весь час запевняє, що ви її чоловік.

— Не мого стилю? — сміюся я.— Не пам’ятаю, чи я вже оповідав вам про маленьку мулатку?

— Ото був мій стиль,— кажу я.

— Мулатка?

— Це було в Ріо-Гранде,— починаю я таким тоном, що Кнобель відразу сідає.— Раптом... А хліба у вас немає? — перебиваю я сам себе. Кнобель миттю встає й кладе на стіл півхлібини. Я відрізаю велику скибку й починаю жувати. Кнобель знову сідає й перечікує, поки я ковтну.— Раптом... ми якраз сиділи коло ватри, бо вечори в пустелі страшенно холодні, а що дров там, звісно, й знаку не було, ми палили ганчірки, якими витирали машину, хоч вони більше смерділи, аніж гріли, й домовлялися з пачкарями, як вони вночі нас переправлять через кордон, бо тамтешня влада знову видала наказ арештувати мене,— аж раптом із-за червоних скель з’являється він!

— Хто?

Спробуй розповідати, коли в тебе рот напханий хлібом, та й мінестру треба сьорбати, поки гаряча.

— Хто з’являється з-за скель? — перепитує Кнобель.

— Лімузин,— кажу нарешті я й знову кусаю хліба: надто він смачний.—.Крадений, звісно. А втім, виглядав він чудово, як омах золотої куряви. То призахідне сонце так його забарвлювало. А лімузин, що мчить через пустелю, гойдається, ясна річ, як човен, на хвилях піску.

— Ясна річ.

— Звісно, він помітив нашу ватру.

— Ну й що?

— Бах! А він їде далі. Ми, певна річ, думаємо, що то американська поліція. Тож знову: бах! бах! І ще раз: бах! Аж раптом — хто б ви думали в ньому їде?

— А хто?

— Джо.