Розділ «Частина перша. Штіллерові нотатки у в’язниці»

— Мабуть...

Власне, Кнобелеві не годилося б сидіти стільки в моїй камері: решта в’язнів щоразу дістають холодну їжу. Наглядач тримає вже відро в руці: не знаю, на що він ще чекає.

— Людина — справжній хижак,— кажу я загальниками.— Повірте мені, пане Кнобелю. А все решта нічого не варте.

Проте він чекає далі, тому я починаю знову:

— Як згадаю собі ту хвилину, коли я вперше побачив Флоренс... У тартаку, охопленому полум’ям!

— Хто така Флоренс?

— Моя мулатка.

— Ага.

— То було аж в Орегоні, я думав наловити коло берега риби; Бо грошей на їжу не мав, а красти тоді ще не хотів. Уважав ще себе за чесного, аякже! Хоч цілими днями нічого не міг уловити, жадної рибини. Бо це вам не іграшки — ловити рибу в океані з такого стрімкого берега, коли внизу бурхає прибій. Паскудне діло: годинами стоїш сухий на рифі, приплив то піднімається, то опадає, але ніколи не досягає рифу, і ти почуваєшся безпечно, немов міщук, аж раптом надходить хвиля, бозна-чому вища на цілих чотири метри. І як ти її вчасно не помітиш, не побачиш іще здалеку, як вона баранцями піни заливає риф, то чи ти чесний, чи нечесний, а все одно потонеш, хвиля розтрощить об скелі та й понесе в море твій труп, якого вже ніхто не розпізнає... Був ясний полудень. Я стояв отак, заглушений прибоєм, аж нараз бачу — над берегом позад мене здіймається дим, та ще й такий чорний, щоб ви знали, наче затемнення сонця починається. Напевне тартак, думаю собі, бо що б у тій пустельній місцевості ще могло горіти? Уявіть собі: на двадцять миль навколо нема жадної будівлі, самі тільки скелі, вівці та сталеві линви, що ними з навколишнього пралісу стягують колоди. Коли я, засапавшись, видобувся на пагорб, вогонь несамовито тріщав, в небо цілими снопами злітали іскри. Такого полум’я я ще зроду не бачив. Пожежників, звісно, й сліду, немає, самі тільки жінки стоять навколо, кусають нігті й просять бога, щоб припинив вітер. Гасити нема чим, чоловіки, як завше в неділю, десь подалися грати в скраклі, а тут полум’я тріпоче в повітрі, виляскує, наче багряні корогви. Надзвичайне видовисько! Вогонь вихоплюється з усіх дахів, нічого не можна вдіяти, вітер аж свище, і коли він налітає на велетенські стоси сухого дерева, постає така спекота, що за сто кроків годі витримати. А посеред дворища стоїть іще бак, повний бензину.

— А хай йому грець!

— Питаюсь її, чи вона часом не збожеволіла — адже бак щомиті може злетіти в повітря. Та вона не слухає, біжить до своєї хати...

— Хто?

— Просто в хмару чаду й диму. Мулатка.

— А хай йому грець!

— І я... я за нею!

— Певне ж.

— Чому — певне ж? — питаюся я.— То було чисте божевілля, але раптом мені спало на думку, що, може, вона хоче врятувати дитину. Ніколи того не забуду, запевняю вас: стою я в тій хаті, а нагорі вже подекуди займаються гонтини. Якийсь старий негр бігає, наче мавпа, по димучому даху й силкується загасити вогонь сміховинною садовою кишкою, кожну гонтину зокрема, бо ширше струмінь води не сягає. Видно, що то марна справа; а в хаті такого диму, що задушитися можна. «Агов! — гукаю я.— Чуєте?» Аж бачу — стоїть вона, нерухома, безпорадна, руки опустила й тільки плаче. Молодесенька мулатка. Ото було на що подивитися, дорогий мій Кнобелю: гарна, як дикий звір, вісімнадцятирічна жінка... Решта все, звісно, старий мотлох, що його не варто й рятувати, матраци й посуд. Я так розлютився, що схопив її та як трусону!

— Нащо? — питає Кнобель.

— Вона мені заявляє, що я повинен рятувати холодник. «І гадки не маю!» — кричу я. А старий негр усе поливає дах садовою кишкою, аж нам на голови капає. «Чого тобі тут треба?» — питає вона. «Тебе!» — кричу я. Я хапаю її на оберемок, і вона осміхається, показуючи всі свої білі зуби. «Я маю чоловіка!» — каже вона. «Ну, гайда!» — кажу я. «А в тебе є машина?» — питається вона. Машин усюди повно, думаю я, і саме ту мить, як вона обіймає мене, щоб легше було її нести, завалюється дах. Іскри аж танцюють. Заношу її, немов поранену, до першої-ліпшої машини на дорозі й даю газу. То був Плімут. Власник його, мабуть, якийсь комівояжер, навіть не помітив, як ми проїжджали повз нього, всі витріщили очі на бак із бензином, що кожної хвилі міг вибухнути.

— А ви, пане Вайте, драла, ге?