Розділ 4 Пробудження

— Невже фільм був застрашний для тебе? — поцікавилася вона.

— Так, — погодилася я. — Мабуть, я справжня боягузка.

— Це смішно, — насупилася вона. — Я думала, що тобі не страшно: я постійно репетувала, а ти не зойкнула жодного разу. Тож я не зрозуміла, чому ти втекла.

Я знизала плечима.

— Просто злякалася. Зрештою вона трохи розслабилася.

— Гадаю, це був найстрашніший фільм, який тільки мені траплявся. Б’юсь об заклад, що сьогодні нам снитимуться кошмари.

— Це точно, — сказала я, намагаючись опанувати голос. Було очевидно, що мені снитимуться кошмари, але не про зомбі. Джес крадькома глянула на мене й одразу ж відвела очі. Мабуть, голос мене підводив.

— Де б ти хотіла поїсти? — запитала Джес.

— Мені байдуже.

— Гаразд.

Поки ми йшли, Джес почала розводитися про головного героя фільму. Я кивала, коли вона говорила про його шарм і чутливість, хоча й не могла згадати у фільмі жодного чоловіка не-зомбі.

Я й не дивилася, куди Джесика мене вела. Тільки відчувала, що стало темно й тихо. Я не одразу здогадалася, чому було так тихо. Джесика перестала бубоніти. Я глянула на неї, сподіваючись, що не ранила її почуттів.

Джесика не дивилася на мене. Її обличчя було напружене, вона роззиралася по боках і швидко йшла вперед. Я помітила, що вона поглядає то праворуч, то через дорогу, то перед собою.

Уперше я роззирнулася довкола. Ми були на невеличкому відрізку неосвітленого тротуару. Маленькі крамнички, вишикувані вздовж вулиці, були зачинені на ніч, у вікнах не горіло світло. За якихось півкварталу звідси знову світилося, і я побачила попереду золоті арки «МакДональдса», куди ми і прямували.

По той бік вулиці працював один заклад. Вікна були зачинені, й на стінах виблискували яскраві неонові знаки — реклама різних сортів пива. Найбільший яскраво-зелений знак «У Одноокого Піта» — назва закладу. Я подумала, що всередині все обставлено в піратському стилі. Металеві двері були прочинені. В залі горіло тьмяне світло. Долинав приглушений шум голосів, а стукіт льоду в склянках можна було чути навіть через дорогу. Біля дверей, спершись на стіну, стояли чотири чоловіки.

Я поглянула на Джесику. Її очі дивилися вперед, і вона швидко йшла. Вона не здалася мені наляканою — радше була просто настороженою, намагалася не привертати до себе уваги.

Я бездумно зупинилася, дивлячись на чотирьох чоловіків. Мною оволоділо потужне відчуття дежа вю. Це була інша дорога, зовсім інша ніч, але сцена була така сама. Один із чоловіків був невисокого зросту, чорнявий. Коли я зупинилася й повернулася до них, він подивився на мене з цікавістю.

Я знову поглянула на нього, прикипівши до тротуару.

— Белло, — прошепотіла Джес. — Що ти робиш? Я невпевнено потрусила головою.

— Здається, я їх знаю… — пробурмотіла я.