Розділ 4 Пробудження

Це був його голос, — я навіть подумки не називала імені. Я дуже здивувалася, що, зачувши його, не впала навколішки на тротуар, не застогнала від болю. Не було болю, нічого не було.

В ту мить, коли я почула цей голос, усе раптом стало таким зрозумілим. Так наче я нарешті випірнула з темної води. Тепер я сприймала все — óбрази, звуки; я відчула, що в лице мені дме холодний вітер — я не помічала цього раніше, так само як і запахів, що долинали з бару.

Нічого не розуміючи, я роззирнулася навколо.

«Йди назад до Джесики, — сердито наказував приємний голос. — Ти ж пообіцяла: нічого безрозсудного чи дурного».

Я була сама. Джесика переминалася з ноги на ногу за кілька кроків од мене і витріщалася на мене наляканими очима. Попід стіною стояли незнайомці, вони були розгублені — мабуть, не розуміли, чому я нерухомо застигла посеред вулиці.

Я потрусила головою, силкуючись прийти до тями. Я знала, що його тут немає, але відчувала його присутність — він невимовно близько, близько з того останнього моменту… з кінця. Його сердитий голос був воднораз турботливий і злий, а та злість була мені дуже знайомою — я не чула її, здавалося, цілу вічність.

«Дотримай своєї обіцянки», — голос повільно стихав, наче хтось скручував звук на радіо.

Я запідозрила, що це галюцинація. Мабуть, вона була викликана ефектом дежа вю: та сама ситуація, та сама темна вулиця.

Я поспіхом зміркувала над можливими варіантами.

Варіант перший: я збожеволіла. Зазвичай так говорять про людей, які чують внутрішні голоси.

Можливо.

Варіант другий: моя підсвідомість давала мені те, що, я гадала, було мені потрібне. Це було здійснення бажань — тимчасове полегшення від того, що йому не байдуже — жива я чи мертва. Припущення, що б він сказав, якби: а) був тут, або б) якби його турбувало, що зі мною трапилося щось погане.

Можливо.

Варіанту три не існувало, тож я сподівалася, що це був варіант два — ігри моєї підсвідомості. Це було набагато легше, аніж усвідомлення того, що мені саме час до божевільні.

Навряд чи мою реакцію можна було назвати нормальною — я була вдячна. Більше за все на світі я боялася забути його голос, і була безмежно вдячна, що моя підсвідомість зберегла його краще, аніж свідомість.

Я забороняла собі думати про нього. Я суворо дотримувалася цього рішення. Звісно, я помилялася. Я всього-на-всього людина. Але мені ставало краще, і згодом я змогла б назавжди з цим покінчити. Інакше мене знову огорне безкінечне заціпеніння. Обираючи між болем і нічим, я виберу ніщо.

Тепер я чекала, коли знову настане біль. Заціпеніння минуло, — мої відчуття дуже загострилися після кількох місяців бездіяльності, — але я не відчувала болю. Єдине, що турбувало мене, — це те, що його голос зникав.

Якусь мить я вагалася.

Набагато розумніше було б уникнути непередбачуваного, руйнівного розвитку подій. Зовсім не розумно викликати галюцинації навмисне.

Але його голос зникав.