Розділ 4 Пробудження

— Ходімо їсти, — буркнула я, майже не дивлячись на неї.

Хоча я й звільнилася від думок про зомбі, подумки я була десь далеко. Мій мозок напружено працював. Безпечна, німа байдужість не повернулася, і з кожною хвилиною я дедалі більше хвилювалася, що все закінчилося.

— Що ти собі думала? — гаркнула Джесика. — Ти ж не знаєш їх, а якби виявилося, що вони психопати?

Я знизала плечима, бажаючи, щоб вона заспокоїлася.

— Я подумала, що знаю одного з них.

— Ти така дивна, Белло Свон. Я почуваюсь так, наче зовсім тебе не знаю.

— Вибач, — я не мала гадки, що ще відповісти.

Ми йшли до «МакДональдса» мовчки. Б’юсь об заклад, вона жалкувала, що ми пішли пішки, а не взяли її машину. Вона вважала, що вечір зіпсовано, я ж знала це з самого початку.

Поки ми їли, кілька разів я намагалася почати розмову, але Джесика вперто мовчала. Мабуть, я таки справді її образила.

Коли ми їхали назад, вона ввімкнула свою улюблену радіостанцію і дала такий гучний звук, що говорити було просто неможливо.

Мені не вартувало особливих зусиль ігнорувати музику. Голова була забита різноманітними думками, тож я зовсім не зважала на ліричні балади.

Я чекала, що повернеться заціпеніння або біль… адже біль повинен повернутися. Я порушила власні правила. Замість того, щоб відігнати спогади, я зробила крок їм назустріч, сама покликала їх. Я чула любий голос так чітко у своїй голові! Я була впевнена, що мені доведеться поплатитись за це. Особливо якщо я не зможу повернути собі той стан повної байдужості, щоб захиститися. Я почувалася занадто стурбованою, і це мене лякало.

Але найсильнішим почуттям у моєму тілі було полегшення — воно прийшло з глибин моєї підсвідомості.

Хоч як я боролася з тим, щоб не думати про нього, я навіть не намагалася його забути. Пізно вночі, виснажена, невиспана, я роздумувала над тим, що все вже позаду. Мій мозок немов сито, за деякий час я не зможу згадати, якого кольору були його очі, якою на дотик була його холодна шкіра, яким був його ніжний голос. Я не можу думати про це, але я мушу це пам’ятати.

Тому що була лише одна річ, заради якої варто жити, — просто знати, що він існує. Тільки це. Все інше я витримаю. Доти, доки він живий.

Саме це утримувало мене у Форксі, ось чому я опиралася Чарлі, коли він запропонував щось змінити. Правду кажучи, це не мало ніякого значення; він ніколи сюди не вернеться.

Та якби я поїхала до Джексонвіля чи ще кудись, де сонячно і все навколо незнайоме, як би могла я бути впевнена в тому, що він узагалі існував? У місці, в якому я б ніколи не змогла його уявити… цього я б не витримала.

Заборонено згадувати, неможливо забути — як мені тепер жити?

Я здивувалася, коли Джесика зупинила машину біля мого дому. Дорога була недалека, але я не думала, що Джесика зможе мовчати навіть такий короткий час.

— Дякую, що поїхала зі мною, Джес, — сказала я, відчиняючи дверцята. — Було… весело, — я сподівалася, що це годяще слово.