Розділ 24 Голосування

Він мовив ледь чутно:

— Ти… ризикувала… своїм життям… щоб почути…

— Чш-ш-ш, — перебила я. — Зажди. Гадаю, я все зрозуміла.

Я згадала ту ніч у Порт-Анджелесі, коли вперше почула його голос. Тоді мені на думку спало два пояснення. Божевілля або здійснення бажань. У мене не було третього варіанту.

Але що як…

Що коли ви щиро вірите в щось, а насправді жахливо помиляєтеся? Що коли ви були так уперто впевнені в своїй правоті, що навіть не розглянули іншого варіанту, який і був правдою? Чи правда вічно мовчатиме, чи намагатиметься пробитися на волю?

Варіант третій: Едвард мене кохає. Зв’язок, який встановився між нами, не можуть зруйнувати ні Едвардова відсутність, ні відстань, ані час. І байдуже, наскільки він особливіший, вродливіший, прекрасніший чи ідеальніший за мене, — він так само міцно прив’язаний до мене, як я до нього. Як я завжди належатиму йому, так і він завжди буде моїм.

Можливо, саме це намагалася сказати мені моя підсвідомість увесь цей час?

— Ой!

— Белло?

— Ой. добре. Я все зрозуміла.

— Що ти зрозуміла? — запитав він напруженим голосом.

— Ти мене кохаєш, — це було немов відкриття для мене. В мені знову оселилася впевненість.

Хоча в Едвардових очах досі горіла тривога, на обличчі з’явилася вигнута посмішка, яку я так любила.

— Справді, я тебе кохаю.

Моє серце навіжено калатало, немов збиралося вискочити з грудей. Горло здавило, я задихалася й не могла вимовити ні слова.

Він і справді потребує мене так, як я потребую його, — на завжди. І він відчайдушно боровся за те, щоб я залишилася людиною, тільки тому, що не хотів позбавляти мене душі. В порівнянні зі страхом, що він не хоче мене, страх залишитися без душі був просто сміховинним.

Едвард міцно стиснув моє обличчя своїми холодними долонями й цілував мене доти, доки голова не пішла обертом і ліс не поплив перед очима. Тоді він схилив своє чоло до мого, і я не була єдиною, хто дихав важче, ніж завжди.

— А знаєш, тобі це краще вдавалося, — мовив він.

— Що вдавалося?