Розділ 15 Стрибок

Я більше не хотіла боротися. І справа не в байдужості чи холоді, і не в тому, що мої втомлені руки відмовлялися рухатися, — просто мені було добре там, де я зараз. Я була майже щаслива, що все закінчилося. Це найлегша зі смертей, які мені траплялося бачити. Неприродно спокійна.

Я згадала про давно застарілу фразу, що перед смертю все життя проминає перед очима. Мені поталанило значно більше. Ну, хто захоче дивитися на все це ще раз?

Я бачила його, і в мене не було снаги боротися. Його обличчя було таке ясне, навіть чіткіше, ніж у пам’яті. Моя підсвідомість зберегла пам’ять про Едварда у найдрібніших деталях, приберігши її до останнього моменту. Я бачила його довершене обличчя так чітко, ніби він і справді був поряд; точно такий колір шкіри, ті самі губи, лінія підборіддя, золотавий відблиск його злісних очей. Він лютував, звичайно, адже я здалася. Він міцно зціпив зуби, а його ніздрі роздувалися від люті.

«Ні! Белло! Ні!»

Вуха були заповнені крижаною водою, але я чула його голос виразніше, ніж будь-коли. Я ігнорувала зміст його слів, я просто слухала звук його голосу. Навіщо мені боротися, якщо зараз я така щаслива? Хоча мої легені палають через нестачу повітря, а ноги оніміли від холоду, я спокійна. Я й забула, що таке справжнє щастя!

Щастя. Воно робило смерть цілком стерпною.

Та в цю мить течія підхопила мене, жбурнувши на щось тверде — на камінь, невидимий у темряві. Я щосили вдарилася об нього грудьми, немов об кусень заліза, і залишки кисню вилетіли з моїх легень, випускаючи назовні густу хмарку сірих бульбашок. Вода заповнила горло, здавлюючи й обпікаючи його. Здавалося, що залізяка тягнула мене в темряву, на дно океану, забираючи від Едварда.

Прощавай, я кохаю тебе, — це останнє, що я подумала.