Розділ 15 Стрибок

— Так. Температура нашого тіла трохи вища, ніж у звичайних людей. Приблизно сто вісім, сто дев’ять градусів за Фаренгейтом[8]. Я більше ніколи не мерзну. І можу ходити ось так, — він показав на свій голий торс, — навіть у хурделицю — і нічого. Торкнувшись мене, сніжинки перетворяться на дощ.

— Ваші рани швидко загоюються — це також особливість вовків?

— Ага, хочеш подивитися? Це класно, — його очі розширилися, і він засміявся. Тоді Джейкоб перегнувся через мене й покопирсався в бардачку. За кілька секунд він дістав звідти маленький складаний кишеньковий ніж.

— Ні, я не хочу на це дивитися! — закричала я, щойно усвідомила, що саме він збирається робити. — Забери ножа!

Джейкоб захихотів, але все-таки поставив ніж назад.

— Чудово. Добре, що наші рани гояться самі, адже ми не можемо звернутися до лікаря з температурою, яка для нормальної людини є смертельною.

— Ні, не можете… — я подумала якусь мить. — І ти такий великий — це також впливає на ваші можливості? Тому ви всі так хвилюєтеся за Квіла?

— Не тільки через це, а ще й тому, що його дід каже, на чолі у внука можна смажити яєшню, — на обличчі Джейкоба з’явився вираз безнадії. — Тепер уже недовго. Немає певного віку… до якого ти можеш рости й рости, а тоді раптом… — він замовк, і перш ніж заговорив знову, минуло кілька хвилин. — Іноді, коли ти справді засмучений або щось тебе хвилює, це може стати поштовхом. Та я не був засмучений — я був щасливий, — він гірко усміхнувся. — Через тебе. Ось чому це не трапилося зі мною раніше. Воно просто в мені накопичувалося — я був наче бомба сповільненої дії. Знаєш, як усе сталося? Я приїхав додому після фільму, і Біллі сказав, що я маю кепський вигляд. Ось і все, а я зірвався. Я не стримався і вибухнув — і перевернувся на вовка. Я ледь не роздер його обличчя — обличчя свого рідного батька!

Він затремтів і зблід.

— Невже все так погано, Джейку? — запитала я тривожно. Якби ж я могла хоч якось допомогти! — Ти нещасний?

— Ні, я не нещасний, — сказав він. — Вже більше ні. Тепер ти все знаєш. А раніше було дуже важко, — він нахилився до мене, його підборіддя торкнулося вершечка моєї голови.

Якийсь час він мовчав, а я все гадала, про що він думає. Може, краще мені цього не знати.

— А що було найважче? — прошепотіла я, досі бажаючи допомогти йому.

— Найважче… усвідомлювати, що я не можу себе контролювати, — сказав він повільно. — Відчувати, що я не можу бути впевнений у собі — що, можливо, тобі не варто бути біля мене, і всім іншим також треба триматися подалі. Так наче я чудовисько, яке може когось поранити. Ти бачила Емілію. Сем утратив контроль над собою лише на одну мить… А вона стояла заблизько. А тепер уже нічого не можна виправити. Я чую його думки — я знаю, як він почувається…

— Ну, хто ж захоче бути нічним кошмаром, почварою?

— А ще мені це вдається так легко, я перевертаюсь краще, ніж будь-хто з хлопців — невже це робить мене менше людиною, ніж Ембрі чи Сем? Іноді мені стає страшно, що я втрачаю себе.

— А це важко? Знаходити себе знову?

— Спочатку, — сказав він. — Потрібно трохи практики, мені робити це набагато легше.

— Чому? — поцікавилася я.

— Тому що Ефраїм Блек був дідом мого батька, а Квіл Атеара був дідом моєї матері.