Розділ 15 Стрибок

— Квіл? — запитала я здивовано.

— Його прадід, — пояснив Джейкоб. — Квіл, якого ти знаєш, — мій троюрідний брат.

— Але чому так важливо, ким були твої прадіди?

— Тому що Ефраїм і Квіл полювали в останній зграї. Левій Юлі був третім. У мені тече кров обох сімей. У мене не було жодного шансу. Так само, як і у Квіла.

Риси його обличчя спохмурніли.

— А що зі всього цього найкраще? — запитала я, сподіваючись хоч трохи розвеселити Джейка.

— Найкраще, — сказав він, несподівано усміхнувшись, — це швидкість.

— Навіть краще, ніж на мотоциклі? Він захоплено закивав.

— Навіть не порівняти.

— Як прудко ти здатен…?

— Бігати? — закінчив він моє запитання. — Прудко — не те слово. Ну, як тобі пояснити? Ми ж зловили… як його звати? Лорана! Гадаю, так тобі легше буде уявити.

Це й справді багато що означало. Я не могла повірити, що вовки бігають швидше за вампірів. Каллени бігали так прудко, що ставали невидимими.

— То розкажи мені щось, чого я не знаю, — попросив він. — Щось про вурдалаків. Як ти трималася з ними? Чи було тобі страшно?

— Ні, — мовила я різко. Мій тон змусив його замислитися.

— Скажи, а чому твій кровопивця вбив того Джеймса? — раптом запитав він.

— Джеймс намагався мене вбити — для нього це була гра. Він програв. Пам’ятаєш, як минулої весни я лежала в лікарні у Феніксі?

Джейкоб зачаїв подих.

— Невже він підібрався так близько?

— Він підібрався дуже, дуже близько, — з цими словами я торкнулася серпика шраму на руці. Джейкоб помітив це, бо тримав мене за цю руку.

— Що це? — він нахилився, щоб оглянути мою праву руку. — Це той смішний шрам, холодний.