Розділ 15 Стрибок

Аж дивно, як багато зараз я могла розказати Джейкобу. У нас більше не було таємниць одне від одного. Він погладив мене по голові.

— Все гаразд, Белло, все гаразд. Я більше не питатиму про це. Вибач.

— Не зважай, — сказала я, задихаючись. — Це стається постійно. Тут немає твоєї провини.

— А ми — чудернацька парочка, еге ж? — мовив Джейкоб. — Жоден із нас не може навести лад у своїй душі.

— Жаль, — погодилася я, досі важко дихаючи.

— Зате ми маємо одне одного, — сказав він, і ця думка його заспокоїла.

Я також трохи заспокоїлася.

— І то правда, — погодилася я.

Коли ми були разом, усе було добре. Але Джейкоб мав виконувати жахливе, небезпечне завдання, тож часто я була змушена проводити час у Ла-Пуші наодинці зі своїми страхами й тривогами.

Я почувалася незручно щоразу, коли змушена була сидіти в хаті Біллі. Я готувалася до контрольної з математики, що мала відбутися наступного тижня, але не могла займатися математикою постійно. Коли мені нічого було робити, я відчувала, що треба б заговорити до Біллі — тиск звичайних правил увічливості. Та Біллі не любив багато балакати, тож відчуття ніяковості все росло й росло.

Для різноманітності я спробувала посидіти в середу по обіді з Емілією. Спочатку все було добре. Емілія була весела дів чина, якій не сиділося довго на місці. Я тинялася за нею, поки вона пурхала по хаті й маленькому дворику, то натираючи й без того чисту підлогу, то виполюючи малесенькі бур’янці, то ремонтуючи поламані дверні завіси, то натягуючи вовняні нитки на старенький ткацький верстат, то готуючи, як завжди, вечерю. Вона трохи скаржилася на те, що хлопці сильно виросли, а тому зріс і їхній апетит, але було видно, що їй приносить задоволення турбуватися про них. Із нею мені було дуже легко — зараз ми обоє були подружками вовків.

Та за кілька годин повернувся Сем. Я затрималася всього на пару хвилин, щоб переконатися, що з Джейкобом усе гаразд і що немає новин про Вікторію, а тоді миттю зникла. Сама й Емілію оточувала аура кохання й розуміння, і вона була настільки щільною, що її неможливо було пробити.

Тож мені не залишалося нічого іншого, як блукати туди-сюди скелястим берегом.

Самотність не для мене. Завдяки нашим із Джейкобом відвертим розмовам я тепер повернула собі здатність говорити й думати про Калленів скільки завгодно. І хоч як я намагалася абстрагуватися, а все одно про них думала. У мене ж було про що міркувати: я справді дуже хвилювалася за Джейкоба та його братів-вовків; мене жахала думка про те, що Чарлі та інші мисливці блукають лісами, гадаючи, що вони полюють на звірів; наші з Джейкобом стосунки прогресували, хоча мені цього не хотілося, але я не знала, що робити, — жодна з цих гідних уваги й нагальних думок не могла надовго відвернути мене від болю в грудях. Зрештою я не змогла йти далі, бо мені стало важко дихати. Я сіла на підсохлий уламок скелі та скрутилася калачиком, поклавши голову на коліна.

Саме в такій позі знайшов мене Джейкоб, і судячи з виразу його обличчя, він усе зрозумів.

— Вибач, — мовив він одразу. Він допоміг мені встати й обняв руками за плечі. До того часу я й не усвідомлювала, що замерзла. Від Джейкового тепла я аж затремтіла, але біля нього я могла хоча б нормально дихати.

— Я зіпсував твої весняних канікул, — картав себе Джейкоб, поки ми гуляли пляжем.

— Ні, не зіпсував. У мене й так не було жодних планів. І взагалі я не люблю весняні канікули.

— Завтра вранці я візьму відгул. Хлопці впораються й без мене. Ми втнемо щось веселе.

Зараз у моєму житті це слово здавалося недоречним, малозрозумілим і навіть дивним.