Розділ 10 Галявина

— Ох, — я прикусила губу; його слова змусили мою рану пульсувати сильніше. Мені знадобилася секунда, щоб узяти себе в руки. Лоран чекав, дивлячись на мене допитливими очима.

— Вони таки переїхали, — нарешті видушила я з себе.

— Гм… — пробурмотів він. — Я здивований, що вони залишили тебе тут. Ти ж стала для них немов домашнім улюбленцем.

При цьому в його очах світилася невинність. Я натягнуто усміхнулася.

— Було таке.

— Гм, — знову пробурмотів він замислено.

Саме в цю мить я зрозуміла, чому він не змінився — зовсім не змінився. Коли Карлайл розповів нам, що Лоран залишився жити в сім’ї Тані, то я час від часу уявляла його з такими ж золотистими очима, як у всіх… Калленів, — скривившись, вимовила я в голові це ім’я. Такі очі мали всі добрі вурдалаки.

Мимоволі я ступила крок назад, і Лоранові допитливі, налиті кров’ю очі прослідкували за мною.

— І часто вони тебе навідують? — запитав він, досі звичайним тоном, але його постать уже схилилася в мій бік.

«Збреши», — прошепотів прекрасний оксамитовий голос у моїй голові.

Від його голосу я мимоволі здригнулась, але зовсім не здивувалася. Хіба зараз мені не загрожує страшна небезпека? Порівняно з цим мотоцикли — невинні кошенята.

Я вчинила так, як мені наказував голос.

— Час від часу, — я силкувалася, щоб мій голос звучав якомога природніше, вільніше. — Для мене час тягнеться повільніше. Ти ж знаєш, як легко вони захоплюються… — я починала торохкотіти. Відвернути Лоранову увагу — єдине, чим я можу захиститися.

— Гм, — сказав він знову. — Я не відчуваю їхнього запаху в будинку. Там узагалі немає запахів, наче там уже давно ніхто не живе…

«Вигадай щось переконливіше», — наполягав голос. Я спробувала.

— Я обов’язково передам Карлайлу, що ти заходив. Упевнена, він шкодуватиме, що ви розминулись, — я вдала, наче на якусь мить замислилася. — Та мабуть, я краще скажу про це… Едвардові… — я заледве спромоглася вимовити його ім’я вголос і скривилася, викриваючи власний блеф. — У нього такий характер… ну, гадаю, ти й сам пам’ятаєш. Він досі казиться на саму тільки згадку про Джеймса.

Я закотила очі й байдуже махнула рукою, мовляв, це давно забута історія, але в моєму голосі явно забриніли істеричні нотки. Цікаво, чи помітив це Лоран.

— Справді? — запитав Лоран скептично. Я відповіла коротко, щоб голос не виказав моєї паніки.

— Угу.

Лоран невимушено ступив убік, наче оглядаючи невеличку галявину. Я не випустила з уваги, що цей крок наблизив його до мене. Голос у моїй голові заричав.