Розділ 10 Галявина

Розчарування навалилося на мене одночасно з усвідомленням цього. Задихаючись, я опустилася навколішки там, де стояла, на краю галявини.

Не було сенсу рухатися далі. Ніщо мене тут не тримає. Ніщо, окрім спогадів, які я можу викликати в будь-який момент, якщо мені захочеться відчути страшний біль — біль, який паралізував мене зараз. Без нього це місце було таке, як і всі решта. Не знаю, що я очікувала тут відчути, але в цій галявинці не було нічого особливого, вона нічим не відрізнялася від інших. Вона була чимось схожа на мій кошмар. Мені аж у голові запаморочилося.

Принаймні я прийшла сама. Усвідомивши це, я відчула приплив удячності. Якби я прийшла сюди з Джейкобом… Я б нізащо не змогла приховати від нього, в яку безодню страждань я щойно впала. Як би змогла я йому пояснити, що моє серце рветься на шматки і мені хочеться скрутитися в клубок, щоб рана в грудях не розірвала мене навпіл? Як добре, що зараз мене ніхто не бачить!

Я не повинна нікому пояснювати, чому я так кваплюся покинути це місце. Джейкоб подумав би, що після таких довгих пошуків цієї проклятої галявини я захочу побути тут довше, ніж кілька секунд. Я намагалася віднайти в собі силу, щоб знову звестися на ноги й утекти геть. Тут зосереджено забагато болю, я не можу цього витримати — якщо я не зможу йти, то просто поповзу звідси.

Яке щастя, що я тут сама!

Сама. Я повторила слово з похмурим задоволенням, намагаючись звестися на ноги, незважаючи на біль. Саме в цей момент трохи на північ від мене, на відстані тридцяти кроків, із тіні дерев виринула якась фігура.

Мене затягнув бурхливий вир емоцій. Першим було здивування; я була досить далеко від протоптаної стежини, тому навряд чи це турист. Потім, коли мої очі зосередилися на нерухомій постаті, на перший погляд спокійній, але неприродно блідій, у моєму серці зажевріла надія. Я висмикнула паросток надії з корінням, борючись зі страшним болем. Мої очі продовжували роздивлятися обличчя під чорним густим волоссям — воно належало не тому єдиному, якого я так хотіла побачити. Тоді мене охопив страх; це було не те лице, за яким я так сумувала, але постать стояла достатньо близько, щоб я могла зрозуміти, що це не самотній турист.

Нарешті я його впізнала.

— Лоран! — вигукнула я з якоюсь дивною насолодою.

Це був абсурд. Мабуть, мені треба було заклякнути від страху.

Коли ми з ним уперше зустрілися, Лоран належав до клану Джеймса. Він не брав участі в полюванні — полюванні, в якому здобиччю була я, — просто злякався: мене захищав небезпечніший суперник. Якби не цей маленький нюанс, він негайно би мною поласував. Звісно, мабуть, він сильно змінився, адже подався на Аляску, де жив з іншою, цивілізованішою сім’єю, яка відмовилася пити людську кров з етичних міркувань. Інша сім’я, така сама як… та я не могла дозволити собі навіть подумки вимовити ім’я.

Так, страх зробив мене чутливішою, та все, що я відчувала зараз, — то було всепоглинаюче задоволення. Галявина знову перетворилася на магічне місце. Вона наповнилася радше чимось містичним, аніж таємничим, хоча зараз ця відмінність не мала ні якого значення. Ось зв’язок, якого я так шукала! Ось доказ, хоча й віддалений, та все-таки доказ, що десь у цьому світі поруч зі мною — існує він!

Неймовірно, але Лоран за цей час майже не змінився. Мабуть, це дурниця й надто вже по-людському — очікувати, що за рік він може змінитися. Та щось було не так… І я не могла сказати, що саме.

— Белло? — здивувався він; він здавався ще більш зачудованим, аніж я.

— Ти мене пам’ятаєш? — усміхнулася я. Відчувала якусь дивну радість від того, що моє ім’я запам’ятав вампір.

Він оскалився.

— Я й не думав, що зустріну тебе тут, — зовсім спантеличений, він рушив у мій бік.

— А що в цьому дивного? Адже я тут мешкаю… Я думала, ти подався на Аляску.

Він зупинився за десять кроків від мене, схиливши голову набік. Його обличчя було прегарне, я уже й не сподівалася побачити таке. Я уважно вивчила його риси й відчула полегшення. Поряд із ним я можу не прикидатися — він знає все, про що я нікому більше не розкажу.

— Ти права, — погодився він. — Я й справді подався на Аляску. Все одно я не очікував… Будинок Калленів порожній, і я подумав, що вони переїхали.