Розділ 10 Галявина

— Здається, я просив тебе триматися якнайдалі від лісу.

— Так, я знаю. Не хвилюйся. Це більше не повториться, — я затремтіла.

Здається, тільки тепер Чарлі вперше придивився до мене. Я згадала, що сьогодні добряче повалялася по землі. Мабуть, у мене жахливий вигляд.

— Що трапилося? — запитав Чарлі.

Я вирішила, що найкраще сказати правду, принаймні якусь частину. Я була занадто схвильована, аби прикидатися, що я провела чудовий день, вивчаючи флору та фауну.

— Я бачила ведмедів, — я намагалася зберігати спокій, але мій голос зірвався й затремтів. — Хоча це не ведмеді — це радше вовки. Їх було п’ятеро. Один чорний, інший — сірий, ще один — червонувато-бурий…

Очі Чарлі округлилися від жаху. Він швидко наблизився до мене й схопив мене за руки.

— З тобою все гаразд? Я ледь помітно кивнула.

— Розкажи мені, що трапилося.

— Вони не звернули на мене уваги. Та коли вони забралися, я втікала й кілька разів упала.

Чарлі відпустив мої руки й пригорнув мене. Якийсь час він мовчав.

— Вовки, — пробурмотів він.

— Що?

— Рейнджери сказали, що сліди не належать ведмедям — а вовки не бувають такі великі…

— Ці були велетенські.

— Скількох, кажеш, ти бачила?

— П’ятьох.

Чарлі похитав головою та схвильовано насупився. Нарешті він сказав тоном, якому не можна було суперечити:

— Більше ніяких прогулянок.

— Без проблем, — пообіцяла я.