Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Старий друже, — промовив у дверях Голґер. — Я такий радий тебе бачити. Однак ти блідий.

— Я просто погано спав.

— Не дивина, коли в тебе стріляють… Я читав про це в газеті. Страшна історія.

— Жахлива.

— Є якісь новини?

— Я зараз розповім, — відповів Мікаел, сідаючи на жовтий м’який диван біля балкона й чекаючи, поки Голґер з величезними труднощами опуститься в інвалідний візок.

Потім журналіст у загальних рисах переповів історію. Та коли він дійшов до своєї підозри, що з’явилася на тротуарі Беллмансґатану, його враз урвали.

— Що ти кажеш?

— Гадаю, то була Каміла.

Голґрен буквально заціпенів.

— Та Каміла?

— Саме та.

— Господи, — промовив Голґрен. — І що сталося?

— Вона зникла. Але потім я відчув, ніби в моєму мозку спалахнув вогонь.

— Я тебе добре розумію. Я був упевнений, що Каміла назавжди зникла з нашого життя.

— Я майже забув, що їх було двоє.

— Ще й яких! Сестри-двійнята, які ненавиділи одна одну.

— Звичайно, я це знаю, — вів далі Мікаел, — проте мені потрібна додаткова інформація, щоб я міг подумати серйозніше. Я не раз розмірковував про те, чому Лісбет уплуталася в цю історію. Навіщо їй, колишній супергакерці, знадобилося цікавитися примітивними комп’ютерними атаками?

— І тепер ти хочеш, щоб я допоміг тобі зрозуміти.

— Можна сказати й так.