Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Що вам від мене треба?

— Я хотіла тільки познайомитися з вами, Мікаеле, — відповіла вона, мнучи свою блузку, немов прагнучи розстебнути гудзика.

— Припиніть! — різко заперечив він, уже збираючись сказати все, що думає.

Та коли вона глянула на нього так беззахисно й жалібно, він зніяковів і навіть подумав на мить, що все ж таки помилився.

— Ви на мене гніваєтеся? — ображено спитала жінка.

— Ні, але…

— Що?

— …я вам не довіряю, — сказав він жорсткіше, ніж хотів.

— Судячи з усього, ви сьогодні сам не свій, Мікаеле. Краще зустріньмося іншим разом, — сказала Ребека з сумною усмішкою.

Вона поцілувала його в щоку так делікатно й швидко, що він не встиг їй завадити. Кокетливо помахавши йому пальцями, вона рушила на своїх високих підборах пагорбом угору з такою витонченою самовпевненістю, ніби нічого в світі її не хвилювало. Блумквістові здалося, що її слід зупинити й допитати. Та він не міг знати, чи вийде з того щось конструктивне. Натомість він вирішив піти слідом.

Мікаел розумів, що це безумство, але іншої ради не бачив, тож, давши жінці сховатися за вершиною пагорба, рушив за нею.

Він швидко добрався до перехрестя, впевнений, що зайти далеко вона не зможе. Але там і слід її запався. Блумквіст не помітив ані жінки, ані чоловіка. Вони мов крізь землю провалилися. Вулиця була порожня, як не брати до уваги припаркованого трохи далі чорного «БМВ» і хлопця з цапиною борідкою й у старомодній дублянці, що йшов йому назустріч по той бік вулиці.

Де ж вони поділися? Тут нема ні провулків, ні алей, куди можна шмигнути. Невже вони зайшли в якийсь під’їзд? Мікаел спустився до Торкел-Кнутссонсґатану й озирнувся навсібіч. Нічого. Він проминув те, що було свого часу «Казанком Саміра» — їхнім з Ерікою найулюбленішим закладом, а тепер стало ліванським рестораном «Таббоулі», який, певна річ, міг би правити за сховок.

Однак Блумквіст не розумів, як вона б устигла туди дістатися. Адже він майже наступав їй на п’яти. Де ж вона, хай їй чорт? Може, вони з чоловіком стоять десь і спостерігають за ним? Мікаел двічі обертався, підозрюючи, що вони можуть з’явитися позаду, і ще раз здригнувся від крижаного відчуття, що хтось дивиться на нього в оптичний приціл. Проте тривожився він дарма, принаймні так йому видалося.

Ніде ні жінки, ні чоловіка. Коли, нарешті, він облишив це все й добрів додому, то відчував, ніби уник великої небезпеки. Він і гадки не мав, яким правдивим було те відчуття. Серце все ще шалено билось, а в роті пересохло. Він не з боязких, але цієї ночі його страшенно налякала майже безлюдна вулиця.

Тільки одне Мікаел знав напевно: йому конче треба поговорити з Голґером Палмґреном — колишнім опікуном Лісбет. Та спершу йому слід виконати свій громадянський обов’язок. Якщо він справді бачив чоловіка, зафіксованого камерами спостереження біля будинку Франса Балдера, і був бодай мізерний шанс його знайти, то варто про це розповісти поліції. Тому він зателефонував Янові Бубланському.

Переконати комісара було непросто. Проте й самого себе Мікаел переконував дуже важко. Та, мабуть, у нього таки лишився старий кредит довіри, попри відступи від істини останнім часом. Бубланський пообіцяв надіслати наряд.

— Що йому знадобилось у твоєму районі?

— Гадки не маю, але пошукати його не завадило б.

— Мабуть.