Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— А вона намагалася?

— О так. Востаннє, як я знаю, це було тоді, коли розподіляли батьків спадок.

— Я цього не знав.

— Лісбет згадала про це тільки мимохідь. Вона, певна річ, не хотіла з тієї спадщини ні ере. Уважала ті гроші за криваві. Однак відразу зрозуміла, що зі спадщиною щось не так. Ішлося, по суті, про майно на чотири мільйони крон. Туди входили хутір у Ґоссебердзі, цінні папери, старезне промислове приміщення в Нортельє і якась земельна ділянка. Немало, я скажу, зовсім немало, а проте…

— Зала мусив би мати значно більше.

— Так. Адже Лісбет, як ніхто, знала, що він контролював цілу злочинну імперію. У цьому контексті чотири мільйони видавалися дріб’язком.

— То ви гадаєте, що вона цікавилась, чи не успадкувала Каміла основну частку?

— Думаю, якраз це вона й намагалась дізнатися. Сама думка, що батькові гроші завдають шкоди навіть після його смерті, мучила її. Але вона так нічого й не дізналася.

— Мабуть, Каміла змінила ім’я й документи.

— Я теж так гадаю.

— Ви вважаєте, що вона могла взяти на себе батьків бізнес у торгівлі людьми?

— Хтозна. Може, вона почала цілком нову справу.

— Наприклад?

Голґрен Палмґрен заплющив очі й добряче ковтнув коньяку.

— Цього, Мікаеле, я не відаю. Та коли ти розказував про професора Балдера, мене пройняла одна думка. Ти маєш уявлення про те, чому Лісбет так чудово розбирається в комп’ютерах? Знаєш, з чого все почалось?

— Ні.

— Тоді я тобі розповім. Припускаю, що там може бути ключ до твоєї історії.

Повернувшись із тераси й побачивши Авґуста застиглим за кухонним столом у судомній, неприродній позі, Лісбет збагнула, що хлопчик схожий на неї саму в дитинстві.

Точнісінько так вона відчувала себе на Лундаґатані, аж поки зрозуміла, що мусить якнайшвидше вирости й помститися батькові. Їй від того не легшало: не можна, щоб дитина несла такий тягар. Однак то був початок справжнього, гідного життя. Жодне стерво не чинитиме знову так, як Залаченко чи вбивця Франса Балдера, та ще й безкарно. Тому вона підійшла до Авґуста й урочисто, немов важливий наказ, виголосила:

— Треба йти спати. А коли прокинешся, маєш зробити малюнок, що знищить убивцю твого тата. Зробиш?