Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Прості числа. Ти любиш прості числа, — сказала вона.

Авґуст, навіть не глянувши на неї, розгойдувався собі далі.

— Мені вони теж подобаються. Але тепер мене найбільше цікавить одна річ. Вона зветься факторизацією. Ти знаєш, що це таке?

Авґуст, усе ще розгойдуючись, утупився в стіл і, здавалося, нічогісінько не розумів.

— Факторизація — це коли ми записуємо число як добуток простих чисел. Під добутком я маю на увазі результат множення. Ти стежиш за моєю думкою?

В Авґуста не здригнувся жоден м’яз на обличчі, і Лісбет задумалася, чи не час їй просто заткнутися.

— Згідно з фундаментальними принципами арифметики, кожне ціле число можна унікальним чином факторизувати, і це досить захопливо. Таке ціле число, як 24, ми можемо дістати різними способами, наприклад, помноживши 12 на 2, або 3 на 8, або 4 на 6. Проте є тільки один спосіб факторизувати його: 2 х 2 х 2 х 3. Ти слухаєш? Усі числа мають унікальну факторизацію. Проблема полягає в тому, що множити прості й діставати великі цілі числа легко. Але майже безнадійно йти зворотним шляхом — від відповіді назад до простих чисел, і одна дуже погана людина скористалася з цього, засекретивши повідомлення. Розумієш? Це трохи скидається на змішування напоїв: змішати легко, а знову розділити куди важче.

Авґуст не відповів ні кивком, ні словом, одначе розгойдуватися перестав.

— Подивімося, чи добре ти факторизуєш цілі числа, Авґусте. Гаразд?

Авґуст не ворушився.

— Я вважатиму це за згоду. Почнімо з числа 456.

Погляд у хлопчика став порожнім та відсутнім, і Лісбет більше, ніж будь-коли, впевнилася, що її ідея нісенітна.

Надворі було морозяно й вітряно. Однак Мікаел подумав, що холод навіть пішов йому на користь — він трохи збадьорився. Людей довкола було небагато. Блумквіст думав про свою дочку Перніллу і її бажання писати «по-справжньому». І, певна річ, про Лісбет та хлопчика. Що вони тепер роблять?

Піднімаючись на Горнсґатспуккелн, він трохи задивився на виставлену у вітрині картину, яка зображала веселих, безжурних людей на коктейльній вечірці, і тут йому подумалося (хоч, певно, помилково), що сам він востаннє безтурботно стояв з келихом у руці цілу вічність тому. Його потягло кудись удалечінь. Потім він здригнувся, охоплений несподіваним відчуттям, ніби його хтось переслідує. Але, обернувшись, Мікаел зрозумів, що стривожився даремно — мабуть, під впливом того всього, що йому довелось пережити останніми днями.

Перед ним стояла лише чарівна жінка в яскраво-червоному пальті, з розпущеним русявим волоссям. Вона трохи невпевнено йому всміхалась, і він злегка усміхнувся у відповідь, уже збираючись іти далі. Проте його погляд затримався на ній довше. Мікаел немовби сподівався, що ця жінка от-от перетвориться на щось інакше, буденніше.

Натомість з кожною секундою вона ставала щораз сліпучішою, майже як королівська особа, як велика зірка, що випадково забрела до звичайних людей. Правду кажучи, в першу мить подиву Блумквіст навряд чи зміг би її описати або відзначити бодай якусь дрібну відмінну деталь її зовнішності. Вона видавалась йому певним кліше, втіленням чогось розкішного з модного журналу.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитав він.

— Ні-ні, — відповіла вона, ніби ніяковіючи, і її невпевненість не могла не причарувати.

Про таку жінку не подумаєш, що вона сором’язлива. Судячи з зовнішності, вона мала б володіти всім світом.

— Ну, тоді гарного вечора, — промовив він і відвернувся, але вона зупинила його нервовим кахиканням.