Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Вони подалися ліворуч, у бік Слуссену. Але дівчина…

— Так?

— …явно почувалася препаскудно. Вона ступила крок убік і, здавалось, могла будь-якої миті знепритомніти.

— Звучить кепсько… А хлопчик?

— Мабуть, теж почувався не дуже добре. Очі погасли, і я всю дорогу хвилювався, чи не станеться в нього якогось нападу. Проте, вийшовши з машини, він, бачиться, призвичаївся до ситуації. В усякому разі він кілька разів спитав: «Куди? Куди?..»

Соня Мудіґ і Ян Бубланський перезирнулися.

— Ви впевнені? — запитала Соня.

— А чого б мені не бути впевненим?

— Ну, може, ви тільки могли подумати, ніби чули, як він це сказав, або він, наприклад, дивився запитливо.

— Чому я мав так подумати?

— Бо мати Авґуста Балдера стверджує, що хлопчик узагалі не розмовляє, — промовила Соня Мудіґ.

— Та ви жартуєте?

— Ні. І це дуже дивно, якщо він раптом почав говорити за таких обставин.

— Я чув те, що чув.

— Окей, а що відповіла йому жінка?

— Думаю, «туди», «вперед». Щось таке. Відтак вона поточилася й мало не впала, як я сказав, а тоді звеліла мені їхати.

— І ви поїхали?

— Помчав безбач.

— Але потім ви зрозуміли, кого везли?

— Я ще раніше зрозумів, що хлопчик — син того застреленого генія. Однак дівчина… Вона видавалася мені лише якоюсь напівзнайомою й викликала певні асоціації. Мене сильно трусило, тож вести машину далі я вже не міг. Я зупинився на Ринґвеґені, в Сканстуллі, забіг до готелю «Кларіон», щоб випити пива й трохи заспокоїтися. Аж тут до мене дійшло. Цю дівчину кілька років тому розшукували за вбивство, але потім цілком виправдали, зате з’ясувалося, що в дитинстві з нею жорстоко поводилися в дурці. Я досить добре це запам’ятав, бо батька мого приятеля катували в Сирії: його теж піддавали електрошоку та іншій мерзоті, бо він не міг дати ради своїм спогадам. Мені уявилося, ніби його вирішили катувати знову.