Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Буцімто було несправжнє обличчя. Круглі темні окуляри, прив’язані, либонь, до вух, потім — щоки… Він немовби тримав щось у роті, не знаю. А ще вуса, брови, колір обличчя.

— Ви вважаєте, що на ньому була маска?

— Цілком імовірно. Але я не встиг про це як слід подумати. За мить задні дверцята в моїй машині відчинились і… як би це сказати? То був один з моментів, коли все відбувається одночасно, ніби весь світ падає тобі на голову. Раптом у моїй машині опинилися люди, а все заднє скло розлетілося на друзки. Я був шокований.

— Що ви зробили?

— Газонув, мов божевільний. Дівчина, яка заскочила в машину, звеліла мені їхати, а я був настраханий і ледь розумів, що роблю. Я просто підкорявся її наказам.

— Наказам?

— Було таке відчуття. Я думав, що нас переслідують, і не бачив іншої ради, як підкорятися. Я повертав туди й сюди, точнісінько як казала дівчина, і, крім того…

— Так?

— Її голос… Він був такий холодний і рішучий, що я за нього наче вчепився. Він видавався єдиною контрольованою річчю в усій тій веремії.

— Ви казали, що начебто впізнали цю жінку?

— Так, але не тоді. Я був наляканий до смерті й цілком зосереджений на подіях довкола мене. До того ж на задньому сидінні лилася кров.

— З хлопчика чи з жінки?

— Спочатку я не знав, і вони, здається, теж. А потім я раптом почув: «Ху!» — такий вигук, ніби сталося щось добре.

— І що ж саме сталося?

— Дівчина зрозуміла, що поранили її, а не хлопчика, і я пам’ятаю, що це мене вразило, бо прозвучало, як «ура, поранено мене!» Мушу зазначити, що рана була серйозною. Хоч як дівчина її перев’язувала, спинити кровотечу не вдавалося. Кров усе текла й текла, а дівчина дедалі бліднішала. Мабуть, почувалася вона жахливо.

— Одначе вона зраділа, що поранили її, а не хлопчика.

— Саме так. Неначе турботлива матуся.

— Але вона не доводилася хлопчикові матір’ю?

— Ні. Дівчина сказала, що вони одне одного не знають, і, до речі, це ставало все очевиднішим. Вона навіть не уявляла собі, що треба робити з дітьми, бо не обняла хлопчика й не втішила добрим словом. Вона з ним поводилася наче з дорослим і розмовляла так само, як зі мною. Якоїсь миті мені здалося, що вона хоче дати йому віскі.

— Віскі? — спитав Бубланський.