Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Що ти сказав поліції?

— Майже нічого.

— Не найкращий час приховувати інформацію.

— Так, справді, однак…

— Може, Лісбет зробить заяву, щоб тобі дали бодай трохи спокою?

— Не хочу тиснути. Я хвилююся за неї. Попроси, будь ласка, Андрея, щоб він спитав її, чи посилати туди лікаря?

— Добре. Але знаєш…

— Що?

— …я починаю думати, що вона чинить правильно, — сказала Еріка.

— Чого це раптом?

— Бо я теж маю свої джерела. Здається, будівля поліції не особливо надійне місце тепер, — відповіла вона й упевнено попрямувала до Андрея Зандера.

Розділ 19

Ян Бубланський стояв сам-один у своєму кабінеті. Ганс Фасте нарешті признався в тому, що весь час інформував СЕПО, і Бубланський, навіть не вислухавши виправдань, усунув його від розслідування. І хоч він таким чином дістав неспростовні докази, що Фасте — безчесний кар’єрист, а проте йому було дуже важко повірити, що хлопець постачав інформацію й злочинцям. Бубланський узагалі відкидав думку, що хтось із них так чинив.

Звичайно, навіть у правоохоронних органах є корумповані й зіпсовані люди. Але видати холоднокровному вбивці маленького хлопчика-інваліда — це щось інше, і поліціант відмовлявся вірити, що хтось із колег здатен на таке. Можливо, інформація просочилась у світ якось інакше. Хтось міг підслухати їхні телефонні розмови або гакнути комп’ютери, хоч навряд чи вони заносили в котрийсь комп’ютер інформацію про те, що Авґуст Балдер може намалювати злочинця. Бубланський спробував зв’язатися з керівницею СЕПО Геленою Крафт, щоб обговорити це. Однак вона його не перенабрала, дарма що він наголосив на важливості питання.

Крім того, йому телефонували схвильовані представники Шведської торгової ради та Міністерства підприємництва. І хоч напрямки ніхто нічого не казав, проте складалося враження, що їх головно турбували не хлопчик чи подальше розслідування стрілянини на Свеавеґені, а експериментальна програма Франса Балдера, яку, судячи з усього, справді викрали в ніч убивства.

Попри те що в Салтшебадені побували кілька найкращих поліційних комп’ютерників, а також три програмісти з Лінчепіндзького університету й Стокгольмського технологічного інституту, ніяких досліджень Балдера виявити не вдалося ні в комп’ютерах, ні серед його паперів.

— Отже, на додачу до всього «втік» ще й штучний інтелект, — пробурмотів Бубланський собі під носа, пригадавши чомусь давню жартівливу загадку, якою його шалапутний кузен Самуел любив розважати своїх ровесників у синагозі.

Загадка містила в собі парадокс: якщо Бог усемогутній, то чи може Він створити щось розумніше, ніж Він сам? Її вважали, як він пам’ятав, за вияв нешанобливості чи навіть блюзнірства, бо вона була така підступна, що всяка відповідь виявлялася неправильною. Але поринути глибше в проблематику Бубланський не встиг. У двері постукали. То була Соня Мудіґ, яка з певною урочистістю простягла йому ще шматочок швейцарського апельсинового шоколаду.

— Дякую, — сказав він. — Що нового?

— Ми гадаємо, що вже знаємо, як злочинцям удалося виманити Торкела Ліндена з хлопчиком надвір. Вони послали фальшиві мейли від нашого імені й імені професора Еделмана, призначивши зустріч на вулиці.